"Вона справді щиро хоче, щоб ми загинули! Щоб я загинула..."

Ми з ним познайомились під час роботи в одній міжнародній організації. І він якось мені сказав: ти знаєш, неочікувано всі в спілкуванні між собою перейшли на російську мову. Замість англійської. І це означало, що одного разу більшість в цій організації, не дивлячись на походження, свого часу вивчала російську мову. З тих чи інших причин. 

Мій товариш приїжджав в Одесу, тут був у нас черговий фестиваль "русскоязычной прессы". І він запросив мене прогулятися морем, щоб поговорити. Телефони ми залишили в машині. Не знаю, чому. 

Мій товариш сказав, що у нього зараз є вибір: їхати консулом в Одесу чи послом у Вірменію. Спитав: "Ти що про це думаєш?". 

Я не знаю, чому його цікавила моя точка зору. 

Але я відповіла: "Не треба до нас, в Одесу.  Ти ж знаєш, що ти тут робитимеш?".

"Знаю, — сказав. - Мені тут доведеться робити дуже брудну роботу. Бо все  змінилось. Все стало набагато гірше, аніж було". 

Читайте також: У кого "отбирают любимую Одессу"?

Він не поїхав ні в Одесу, ні у Вірменію. Поїхав в іншу країну. І помер від ковіду у своїй екзотичній країні, чию мову вивчав і підтримував у робочому стані все своє життя. 

Була у мене подруга. Азербайджанська журналістка. Спочатку вона жила в Баку. Там проти неї порушили кримінальну справу (в тій країні й досі існує кримінальна відповідальність з реальними термінами увʼязнення для медійників), заарештували квартиру. І тоді вона вирішила тікати з країни. 

Опинилась у Москві. Трохи посиділа у Лефортово. Звідти її витягала міжнародна спільнота, були підключені авторитетні журналістські організації. Витягли. 

Подруга залишилась в Москві. Ми часто з нею бачились. Вона приїжджала до мене в гості. Ми вечорами розмовляли про все на світі й знали одна про одну практично все. 

Перший дзвіночок прозвучав у Вірменії. Моя подруга-азербайджанка змогла вʼїхати у цю країну за мандатом міжнародної організації (Вірменія та Азербайджан перебувають у стані конфлікту і вʼїзд з обох сторін заборонений). Ми пішли до музею жертв геноциду вірменського народу.

І поки я обливалась слізьми, слухаючи екскурсовода, моя подруга поморщила носа і сказала: "Теж мені, придумали, повна хєрня з цим геноцидом, все було не так". 

Читайте також: Усі знали про концтабори Асада

А потім вона прийняла православʼя. Почалися всі ці "матушки Мотрони" і так далі. 

Коли почався Євромайдан, моя подруга була якраз у мене в гостях. Її ковбасило в прямому сенсі слова. "Ну, сейчас вы выиграете, это однозначно, американцы помогут. А потом посмотрите, что будет". 

Моя подруга трохи крутилась серед московського політичного істеблішменту. Певне, щось чула, про щось здогадувалась. 

Після 2014 року ми ще трохи спілкувались. Зідзвонювались. Планували побачитися. Ретельно оминали так звані політичні теми у розмові. 

Подруга врешті решт повернулась до Баку. У Москві їй не вдалось закріпитися. Не виходило ні з роботою, ні з житлом. А в Баку була квартира. Арешт з якої таки зняли і її таки визнали невинною. 

Потім було 24 лютого 2022 року. І моя "подруга" почала писати абсолютну дичину. Про "геніального Путіна" і про нас, "бандерівців-фашистів". Вона захлинається від радощів, коли летять російські снаряди по наших містах і по наших дітях. 

Зайшла зараз на її сторінку. Все, як і має бути: “Великая Россия, Путин — молодец". Ну і купа фігні про Молдову, Грузію, Ізраїль. 

Розумієте, вона справді, щиро хоче, щоб ми загинули! Щоб я загинула. 

Її, правда, мало хто читає. Раніше ще намагались щось писати під її дегенеративними постами. Але давно припинили. 

Подруга. Колишня. Яка знає в Одесі все моє оточення. Яка сиділа з нами за одним столом. Яка бачила і нас, і місто без прикрас та ідеологічних примочок. 

Моралі та висновків не буде. 

Джерело

Про авторку. Зоя Казанжи, журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів