Питання безкарних ударів Росії по Україні буде вирішене найближчим часом, – Піонтковський

Просив би вас відрефлексувати на ключову подію – так звану путінську ескападу і водночас путінську одісею. Йдеться про повну мобілізацію, якої не було з 1941 року. Попри все, Путін на неї наважився. А ми знаємо, як завершилась перша російська всезагальна мобілізація в 1914 році. Микола Романов і його родина не пережили її.

Так, справді, мобілізовані селяни з гвинтівками повернулись в Петроград і таку заварили кашу, з якою ми всі на пострадянському просторі досі не можемо дати ради. 

Ви праві. Це не часткова мобілізація. Я уважно прочитав указ і в мене навіть є відомості про 7-ий таємний пункт. Він дає всі права російській владі мобілізувати будь-якого громадянина Російської Федерації. Щодо цифр, то спочатку Шойгу озвучував 300 тисяч. Але ось з'явилася остання інформація, що в сьомому пункті указу написано "до мільйона". Та це вже не має ніякого значення. Указ дає право схопити будь-якого і відправити на український фронт.

Путін зробив, звісно, колосальну помилку, таку ж, як цар Микола, давши 10 мільйонам селян гвинтівки.

І вперше за роки його правління окреслилася дуже серйозна соціальна проблема. Справа в тому, що всі люди, які були задурені імперською пропагандою, ненавистю до України чи хотіли підзаробити, "пострілявши хохлів", – вони всі вже туди вирушили. Більше в Росії вже не залишилося жодного добровольця. Із цих 25, 30 чи 40 мільйонів військовозобов'язаних (різні цифри називаються), ніхто, жодна людина не хоче добровільно їхати в Україну.

Тому що їдуть вони не на сафарі. Маршрут прямий – вони перетворюються в 200-их або 300-их і, відповідно, відбувається бартер на "жигулі". Ми це розуміємо. Але Путін все одно на це пішов…

Це жест відчаю, паніки. Я нагадаю, що ще за кілька днів до цього, перед його від'їздом на провальний саміт в Самарканді (який, ймовірно, мав на нього важкий психологічний вплив і підштовхнув до таких самогубчих рішень) відкрилася сесія російського так званого парламенту. Там виліз такий комунофашист Зюганов і своїм гучним голосом почав вимагати якраз мобілізації. І що сталося? Впродовж пів години один за іншим відповідальні чиновники президента (Пєсков, Клішас, Володін) виступили і сказали, що "ні, в жодному випадку, ніякої мобілізації не планують". Та цим усе не обмежилося. Через 2 години на екран Першого каналу витягнули прессекретаря Зюганова і змусили дуже довго та принижено пояснювати, що "ви не так зрозуміли Геннадія Андрійовича. Ніякої мобілізації він не мав на увазі. Він мав на увазі суто економічну мобілізацію: щоб військові заводи працювали в 3-4 зміни, щоб тих, хто запізнюється на роботу, розстрілювали за законами воєнного часу. Ось що він мав увазі!"

Путін боявся цієї мобілізації. І раптом все перевернулося після його повернення в понеділок зранку. Мобілізація і, фактично, він оголосив про те, що через два тижні 4 області України будуть законодавчо (думою і радою федерації) визнані російськими територіями. Так він повністю зруйнував всі активи, які залишалися в нього на зовнішньополітичному фронті. Це дуже вдало співпало з сесією Генеральною асамблеєю ООН. Ми чули виступи всіх світових лідерів. Той же Байден ніколи так різко не говорив про те, що Путін поставив завдання геноциду, знищення українського народу – "erase (стерти з лиця землі) українську державу ми ніколи не дозволимо".

В чому причина такої самовбивчої істеричної реакції Путіна? Мені здається, що всередині кремлівського угруповання явно сформувалися дві партії. Я би їх умовно назвав їх ультрафашистами та поміркованими фашистами. З ультрафашистів ви знаєте пана Стрєлкова, який щодня з'являється на українському телебаченні. До речі, після цих рішень він став з'являтися на офіційних російських провладних ресурсах, знаменуючи перемогу (можливо тимчасову) ультрафашистської партії. 

Помірковані фашисти – це, мені здається, більшість оточення Путіна. Вони розуміють, що війна провалилася, і шукають якийсь вихід для збереження свого режиму, для збереження влади і грошей.

За моїми відчуттями, він зрозумів, що продовження цієї помірковано-фашистської лінії призведе до того, що соратники попросять його якось відійти в тінь.

Бо їм буде легше домовлятися з Заходом про якісь умови виходу із війни без Путіна. Крім того, можна буде пояснити народові, що "винен був Путін".

Ви чи не єдиний, хто провів певні паралелі між указом про мобілізацію і зустріччю в Самарканді. Йдеться про засідання ШОС. Ми розуміємо, що на подібне, безпрецедентне рішення, можливо самовбивче рішення для путінського режиму він пішов саме після цього вікопомного засідання, на якому Сі Цзиньпін навіть не взяв участі у спільній ритуальній учті, на спільній вечері. Щось там відбулося і, можливо, є безпосередній зв'язок.

Ви знаєте, те, що відбулося в Самарканді – це найважча зовнішньополітична поразка Путіна. Адже до останнього часу всі російська пропаганда бадьорилася лозунгом "За нас більшість населення земної кулі". Вони по-дурацьки, арифметично додавали півтори мільярда китайців і понад мільярд індусів і казали, що за них більшість. 

Він отримав не те, що холодний душ. Ритуали на Сході – це надзвичайно важлива річ. Ви звернули увагу, що всі демонстративно запізнювалися на зустріч із Путіним? Не лише великі Моді та Сі, а навіть такі дрібні його васали, як таджицький і киргизький прем'єри. Моді взагалі прочитав йому публічну лекцію, як учню-двійочнику. Пам'ятаєте, ще багато років тому Обама порівнював Путіна на зустрічі G7 із другорічником, який сидить на задній парті. Так-от Моді читав йому лекцію, як другорічнику.

Перед тим він просто звивався перед Сі. Картинка "Путін і Сі" нагадувала мені картинку "Лукашенко і Путін". Особливо в перші дні, коли Лукашенко був наляканий протестами в Білорусі. Коли Лукашенко мало не лежав на підлозі, розпластавшись перед Путіним. А Путін, як звично, широко та похабно розставивши свої коротенькі ніжки, сидів над ним. Так і Путін: "Ми розуміємо вашу стурбованість, дорогий товаришу Сі. Ми спробуємо її якось розвіяти". Вибачався перед ним, переконував, що він за мир і так далі. Це жахлива поразка. 

І фінальна сцена, звісно. Великі, не дожидаючись, поїхали з прощального обіду. А прощальною трапезою рулив Ердоган. Знову ж таки, за східною традицією, він сидів на такому троні, вище аніж інші співрозмовники, і десь так вдалині, на краю диванчика затиснутий між  Рахмоновим і Лукашенком, ми могли впізнати колись великого вождя "русского міра".

Це була жахливе публічне приниження Путіна. І це тими, на кого він розраховував як на своїх союзників. 

Там був дуже характерний момент, коли Путін під час зустрічі з прем'єр-міністром Індії почав бекати і мекати щось про можливі переговори і завів свою улюблену шарманку, що мовляв, це Україна не хоче переговорів, а він до них готовий. І відповідно, буквально за пару днів після цього, сталась загальна мобілізація. Для чого він брехав в очі індійському прем'єру?

Очевидно, навіть не очевидно, а точно. По -перше – чим пояснити зміну цього так званого глобального Півдня? Звичайно, все міняє. Я навіть не уявляю наскільки. Міняють успіхи чи невдачі на фронті. Успіх української армії – наступ під Харковом,  різко змінив ситуацію у Вашингтоні, ми це вже обговорювали, і в Москві. Але я не уявляв, що воно вже настільки змінило ситуацію в решті світу. Ті, хто програв, не потрібні нікому. І, звичайно, це все бачили в Москві, це бачила та партія помірних імперіалістів. Моя гіпотеза, яка пояснює цей переворот, а я зазначу, що в середині минулого тижня мобілізація повністю виключалась, Зюганова мало не розмазали по стіні у президентському апараті за цю пропозицію. Також нічого не говорили про референдуми. Один з найкрупніших яструбів Турчак казав, що можливо референдум проведуть 4 листопада. Але все змінилося в понеділок вранці. Я думаю, що після повернення Путін, зіткнувшись з позицією "помірних фашистів" зрозумів, що продовження цієї помірної лінії, прагнення перехилити Зеленського до переговорів і вирвати щось таке, що можна як фейк продати, включає м'яке, але усунення Путіна від влади. Звичайно, цим людям було легше створити свій внутрішньо-політичний маневр, вмовивши Путіна, адже ж давно йдуть переговори про транзит. Мовляв у Путіна погіршилось здоров'я і він тимчасово передає свої повноваження колективному органу Ради безпеки. 

Тобто колективному Патрушеву…

Колективному. Важливе слово "колективний". В цій ситуації ніхто не рветься визначити себе одноосібно. Взяти відповідальність на себе за капітуляцію. Ніхто не хоче. І це буде розмазано в колективному органі. Я думаю, що цей вибух стався в понеділок вранці. Він зрозумів, що ця лінія приведе його до відсторонення від влади. Спершу м'якого, потім вже як вийде.

Путін різко перейшов на сторону ультрафашистської партії. Він став її героєм. Той самий Гіркін, який ще вчора вимагав повісити Путіна, вперше його похвалив.

Два дні всі ці патріотичні канали були в захопленні від геніальних кроків Путіна до вчорашнього вечора, коли відбувся обмін полоненими. Це виявилось  величезною політичною і психологічною перемогою України. Україні вдалось вирвати з російських катівень героїв "Азову" і ультрафашистська партія знову оскаженіла і звинувачує Путіна. Ситуація така, що перемоги української зброї викликали дуже серйозний розрив між партією помірних фашистів і ультрафашистів. Путін мечеться між ними і в результаті вони просто йому порвуть задницю. Він не зможе задовольнити одних і інших. На момент, коли ми з вами говоримо, весь так званий патріотичний російський табір  кипить надзвичайним обуренням – як це Путін пішов на таку зраду. А в той же час назрівають соціальні невдоволення. Оці 25-30 мільйонів людей, яких потенційно можуть повісткою вирвати і відправити на фронт, вони і їх сім'ї невдоволені. Навіть в найперший вечір ніким не організовані, спонтанні акції протестів, незважаючи на погрози. Люди були затримані, це понад тисяча людей. Це герої, які отримають великі тюремні терміни, але це просто перша реакція у перший вечір. Ці спротиви будуть збільшуватись. Словом – це два символічні кроки – так звані референдуми і мобілізація. 

Тут ще є ключове питання ядерного шантажу. Ми розуміємо, що людина, яка не блефує, ніколи не буде сто разів підряд повторювати, що він не блефує. Звісно, це нагадує доволі хрестоматійну сцену з певним гопником, який кричить – "тримайте мене семеро, інакше ножичком полосну". Відповідно питання тактичної ядерної зброї має вирішувати не лише Україна, а й колективний Захід. Ми розуміємо, що у Вашингтоні, я думаю непрозоро і прозоро, натякали Путіну за конкретну відповідальність. І генерал Бен Ходжес – колишній командувач сухопутних військ США на європейському континенті також однозначно натякнув, що станеться з чорноморським флотом Російської Федерації, який піде курсом крейсера "Москва" – на дно. Генерал Ходжес – це людина досвідчена, авторитетна і він слів на вітер не кидає. Але питання тактичної ядерної зброї залишається на столі.

Я вам назву ще більш авторитетного американського експерта, ніж Ходжес – президент Байден. Він не двозначно попередив тричі – "Don't,  don't, don't" Путіну. Ну, загалом ми цю тему з вами обговорюємо вже майже рік. Ядерний шантаж Путін успішно застосовував 15 років. Завдяки цьому Україна і Грузія не була прийнята в НАТО в 2008 році і після. Через це не було жодної реакції на війну в Грузії, анексію Криму і так дальше. Але Захід врешті решт пережив цей страх перед цим шантажем і, як я вже розповідав про це, створив систему тактичної ядерної зброї. І недвозначно Путіну було заявлено на всіх рівнях, окрім особисто Байдена. Але от Байден попросив поставити йому таке питання. Путіну відповіли, що через використання ядерної зброї Захід не капітулює, а навпаки буде готовий також використати тактичну ядерну зброю й інші засоби і нанесе нищівний удар по Росії і в тому числі по Путіну.

Простіше кажучи, йому сказали, що його вб'ють –  в тому випадку, якщо він використає ядерну зброю. Особисто його вб'ють.

Тому ця карта вже побита. Реально в Путіна залишається зараз лише одна карта  – він її також використає, це загроза нищівних ударів по життєвій інфраструктурі України. Він ж сказав, що лише попереджував, коли вдарив по гідроспорудах і в Кривому Розі  і в ТЕЦ у Харкові. Тут є одна проблема – її поставив генерал Залужний в своїй знаменитій статті з генералом Забродським 7 вересня.  Це –  безкарність Росії. Це асиметрія, двадцятикратна перевага Росії в дальності вогневої дії. Якщо донедавна Україна могла наносити удари російським об'єктам на відстані 100 кілометрів, то дальня авіація Росії з ракетами, може наносити удари дві тисячі кілометрів безкарно. От власне удари по Харківській ТЕЦ були нанесені з регіону Каспійського моря, як вони повідомили, вихваляючись. От у чому заклик генерала Залужного.

Ключове слово – безкарність. І ми розуміємо, що тепер безкарності не буде. І війну всередину Російської федерації заведе особисто Путін. Труни підуть майже до кожної російської родини. Так ми розуміємо, які сценарії будуть реалізовані впродовж найближчих місяців. Тобто син Пескова, який вважає так би мовити, що війна це справа його кріпаків, це також надзвичайно показовий момент. Ми розуміємо, що може повторитись сценарій першої російсько-чеченської війни, коли кількість вбитих російських військових реалізує зміну порядку денного 

Оця безкарність – це якраз ключове поняття. Генерал Залужний писав не для літературної майстерності, а для того, аби вимагати в США передати ці вогневі засоби, які ліквідують оцю двадцатикратно перевагу Росії. Передусім далекобійні ракети ATACMS до Himars, які, як з'ясувалося, мають дві модифікації, одна на триста кілометрів інша на 500 кілометрів.

Якщо Україна буде мати ракети дальністю на 500 кілометрів, то практично це у зоні досяжності всі міста в Європейській частині Росії.

І генерал Залужний правильно каже, що нам навіть не потрібно буде наносити удари по цих містах Росії. Достатня наявність у нашому розпорядженні цих засобів, щоб росіяни не осмілювались продовжувати цю безкарну кампанію знищення української інфраструктури. Це зараз ключове питання. Я не можу на нього дати відповідь, тому що останні тижні і українські і американські офіційні особи відмовляються прямо відповідати на питання чи передали ці ракети Україні. Але це стандартна форма – ми не можемо ні підтвердити, ні спростувати. Але я думаю, що той характер виступів Байдена й інших західних лідерів на Генасамблеї, дають всі підстави припускати, що принципово це питання вирішене і як ви правильно кажете – оця безкарність російської армії і російських громадян і російського суспільства – з цим всім буде покінчено у найближчий час. 

Є ще один, не менш важливий і також характерный момент, йдеться про формування окремих загонів, окремих родів військ, які будуть підпорядковані тим чи іншим силовим групам. Йдеться про вагнерівців, угруповання Кадирова  і так далі. Це насправді означає, що незабаром можуть початись непрогнозовані сценарії в далекостроковій перспективі. А в короткостроковій це буде означати, що вони бояться одне одного. Я не знаю наскільки зараз Путін зможе шляхом оголошення загальної мобілізації втихомирити подібні процеси, але можливо це також намагання вирішувати за допомогою війни внутрішньо російське протистояння.

Я вам більше скажу, ця активність Кадирова, його драматичні і суперечливі заяви, показують, що Кадиров вже працює в постпутінській і постросійській парадигмі. Давайте не будемо забувати – Росія це конфедерація двох держав – Ічкерії і власне Росії. І ця конфедерація тримається на особистій унії Путіна і Кадирова. Путін зрозумів, що війна в Чечні програна і погодився виплачувати режиму Кадирова величезну економічну данину. Як платила татарським ханам Московія. У відповідь Кадиров демонструє лояльність до Москви, формально зберігає Чечню і Ічкерію в складі Росії і навіть бере участь у зовнішньополітичних авантюрах. Але це все на особистих відносинах Путіна і Кадирова. Всім відомо, що всі силовики ненавидять Кадирова і готові його просто ліквідувати в будь який зручний момент. Вони не погоджувались з цим рішенням Путіна закінчити таким чином війну у Чечні. Зявились чутки, що Кадирову пропонують якусь вагому посаду – директора Росгвардії чи міністра оборони, хоч віце-президента при Путіні. Але, яку би посаду йому не дали, коли він відірваний від своїх бойовиків залишиться в Москві, його просто пристрелять пострілом в потилицю у його ж кабінеті на наступний день. Він це прекрасно знає і на ніяку посаду він не погодиться і в відставку він також не піде. Тому що в Чечні в нього також достатньо незадоволених його угодою з Путіним. Головне завдання зараз для нього зберегти свою армію, в тому незворотньому процесі після поразки Росії, коли йому треба буде продовжувати боротьбу з наступниками Путіна вже за незалежність Ічкерії. 

Ви провели блискучу аналогію, так би мовити бінарної схеми влади у Росії, територіально-правової. Є ще одна схема – Росія є конфедерацією головного управління розвідки генштабу, ФСБ і зараз бачимо великої колективної зони, йдеться ЧВК Вагнера і не лише. І тут знову витягнули з мішка з забуття фельдмаршала Шойгу, якого і не було на порядку денному  – йдеться про військові операції останні пару місяців. Останній раз Шойгу засвітився на стамбульських переговорах. Що означає повернення Шойгу в даній диспозиції?

Якщо хто не дивився, а напевне багато хто не дивився, а це варто було дивитись. Це абсолютно жалюгідне видовище було. Це було безпомічне бурмотіння. Мало того, що брехав, що російські втрати менше 6 -ти тисяч людей. Це виступав воєнний вождь. Але от у нього не було жодної,  характерної для такої ролі фрази, до прикладу, що "Ми героїчно змагаємось" , "Ми отримаємо перемогу". Він весь час бурмотів "ми ведемо важку роботу проти НАТО, проти нас все НАТО". Думаю, для Путіна було завдання показати суспільству, яка нікчема є його міністр оборони. От, повертаючись до теми розпаду, ви правильно помітили,

діяльність Кадирова, це один розпад Росії, територіально-національний.  Він не обмежиться виходом Чечні. Надзвичайні невдоволення зріють в Дагестані.

Там неймовірна смертність серед дагестанський військових. Вже усім відомо, що досі Путін, остерігаючись невдоволенням російського суспільства, надавав перевагу відправляти бурятів, дагестанців і так дальше. Це один аспект розпаду Росії. Але є ще внутрішній – всі ж бачили цю плівку Пригожина, який вербував ув'язнених в таборах і тюрмах. Це вже внутрішній розпад держави. Власне в чому функція будь якої держави – це структура, яка має монополію на насильство. Коли ця монополія передається іншим особам, а тим більше кримінальним, це дуже великий крок до руйнації.

Ми дуже добре пам'ятаємо, як проявлялась так звана "суча війна". Йдеться про твори Солженіцина чи Варлама Шаламова. І  тут зараз зона отримує зброю і отримує прописку в державі.

От, професійні злочинці стали важливим політичним суб'єктом в системі влади Росії. Ви уявляєте, що станеться після поразки, коли вся ця програна армія повернеться в столиці. Хто буде найактивніший – це вагнерівці і карні злочинці. Вони прийдуть розбещені грабунками і насильством в українських селах і містах, де вони набивали свої бронетранспортери порохотягами і телефонами. Вони прийдуть на Рубльовку за більшою здобиччю. Путін запускає гігантські механізми остаточного розпаду. Половина його звернення адресувалось звинуваченням Заходу, що "ми вимушені навіть будемо застосувати ядерну зброю", бо Захід хоче знищити Росію, Захід планує розпад Росії. 

Захід потребує від Росії одного – піти з території України і вона це зробить. А от розпад Росії, той про який ми говорили і внутрішній, і етнічний, і територіальний, він запускається кожним рішенням Путіна, особливо цими останніми рішеннями. 

В будь якому разі ми в Україні можемо побажати Рубльовці пережити всі сценарії фільму "Холодне літо 53 року" і будемо сподіватися, що Нікіта Міхалков зустрінеться зі своїм улюбленим електоратом в найближчий час.