Роздуми під час блекауту. Я більше не дозволяю страху керувати мною

Включили о 6-й. Зіскочила на ноги й до роботи: поставити прання, помити голову (сушила абияк, тільки б пошвидше, в результаті волосся дибки), приготувати сніданок, теж абияк.

Всю роботу переробила неякісно, але швидко, а світло досі є, хоч якраз пікова година ранку. Зате весь ранок отруєний страхом його відключення.

Пʼю охололу каву і згадую своє радянське дитинство. У ньому було багато страху, дефіцитів, черг і брехні. Електрики, щоправда, було вдосталь. Зате бракувало всього решти, і за тим всім стояли черги.

Ще було багато брехні. Я з раннього дитинства знала: якщо розповім, про що насправді говорять мої батьки, їх посадять. І я боялась і мовчала.

Але одного разу в мами на роботі я відмовилася від печива, яким хотіла мене пригостити мамина колега, бовкнула здуру, що я "пісно", тобто тримаю піст. У мами від жаху очі збільшились, колега удала, що не почула, а я увечері отримала по повній.

Читайте також: Герої наших казок завжди обирали битву

Страх супроводжував усе моє дитинство — що скажу не те, зроблю не те або невчасно. Саме тому я так ненавиджу совок і за кілометри чую його сморід.

Я більше не дозволяю страху керувати мною, і чітко вловлюю, коли мені його навʼязують. І на контрасті до того життя зі страхом, дефіцитами та чергами були радісні реляції компартії й комсомолу. Оці пафосно-ідіотські комсомольські заклики задовольнятися малим на шляху до світлого майбутнього мені давно в печінках сидять.

Отаке дитинство. Піду, мабуть, борщу зварю, поки електрика є.

Джерело

Про авторку. Наталка Фіцич, журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.