Убивця має право на слово. Останнє, перед вироком

Тут панують толерантність та безбар`єрність. Про всі проблеми говорять відкрито й спільно – разом з учнями, до речі, — знаходять вихід та рішення. І ось у такій школі хтось починає системно красти. Нова вчителька вирішує діяти самостійно, вмикає камеру на своєму ноуті й записує процес скоєння злочину. Запис однозначно показує винного – це одна зі шкільних адміністраторок. Але навіть після пред`явлення їй доказової бази крадійка, не кліпнувши оком, заявляє: "Це не я. Ви не мали права записувати. Доведіть, що це не монтаж. Я маю право на іншу думку з цього приводу".

Так починається фільм Ількера Чапака "Учительська" ("Das Lehrerzimmer"). Стрічка вийшла 2023 року, вже зібрала вінок престижних нагород та номінована на Оскара як найкращий іноземний фільм. Сценарій заснований на фактах зі шкільних років самого Чапака. Після того як стрічка стала гітом у Німеччині, в одному з інтерв`ю режисер згадав: у їхній школі хтось крав, винних зловили на гарячому, але вони якимось неймовірним чином переклали провину на тих, хто їх викрив. Шкільне керівництво мусило не просто вислуховувати подібне, але й – згідно з декларованими принципами толерантності, — взяти почуте до уваги як іншу думку. На яку злочинці мають право.

Читайте також: Як вижити у цій війні. Чому Захід так панькається з Росією

Аналогія згадалася після того, як 19 лютого на британському телеканалі ITV1 вийшов документальний фільм британського журналіста Шона Лангана "Інший бік" (The Other Side). Не думаю, що стрічка мала якусь аудиторію в Україні. Про фільм у нас лише говорять із посиланням на публікації в "Times" та "The Guardian". Там констатують факт: режисер тричі побував на фронті з російського боку, деякий час провів із російськими військовими під Авдіївкою, запитав, що думають росіяни про причини вторгнення в Україну та оприлюднив їхні думки. "Ми не загарбники. Ми просто захищаємо те, що наше. Українська влада зараз проти українського народу", - ось типові зразки тієї самої "іншої думки", яку ретранслює британський журналіст під приводом того, що російські солдати мають право говорити, він – має право фіксувати й оприлюднювати почуте, а всі, хто інші – право дивитися, не дивитися чи скласти з приводу побаченого свою, протилежну думку.

Адже протилежна думка формується лише на основі тієї, з якою незгоден. Інакше як можна заперечувати те, про що не маєш зеленого уявлення? Це в тоталітарних суспільствах правда завжди одна. Інша думка вважається злочином. За її висловлення карають.

Ось як виправдовують свої дії люди зі способом мислення Шона Лангана, Такера Карлсона, Анатолія Шарія, Маргарити Симоньян, Сергій Мардан та решта прихильників "іншої думки", яких чимало і в вооюючій десять років Україні.

Власне, проросійські голоси звучали в нашому інформаційному просторі вже після анексії Криму та буквально до 23 лютого 2022 року. Їхньою кодовою фразою була "услыште Донбасс", думка якого для "майданутих" не мала значення, як не має вона значення до "бандерівської" влади. Росія в форматі "назад в СССР" подавалася альтернативним цивілізаційним вибором українських Сходу і Півдня, на який вони мають право – але їх не чують, із ними не рахуються. З того, що пишуть про британську стрічку "Інший бік", складаються аналогічні висновки. Тільки в кадрі замість колективних "мешканців Донбасу" - колективний російський "захисник свого".

Британську "Іншу думку" напевне подивилося в Україні в рази менше людей, ніж російський серіал "Слово пацана". Але з того, що пишуть про співрозмовників Шона Лангана, є розуміння: вони – діти тих, хто сформувався та примудрився вижити в бандитській Росії зразка кінця 1980 - початку 1990-х років. Тяглість традицій насамперед проявляється в декларуванні та відстоювати права сильнішого застосовувати грубу силу задля швидкого досягнення мети. При тому, що мета чітко не окреслена. Хіба що скалічити, зґвалтувати та вбити – і є кінцевою, самодостатньою метою. Ось тільки цього "інша сторона" ніколи нікому не скаже вголос.

Після того як не "Інша думка", а негативна реакція на неї збурила небайдужу частину соцмереж, прозвучало знайоме: "А дослідімо психологію маніяків, вбивць і терористів. А може, вони у своєму праві? Ну, теж можна зрозуміти — у них свої бажання! А візьмім інтерв'ю у тих військових, хто був в Бучі й знов повернувся на українську землю, тільки не будемо провокувати зайвими питаннями, бо ще одну „постановку“ влаштують, за участі британських журналістів", — це зауважила користувачка Facebook Єлизавета Кірізій, але не вона перша. Тут відразу згадуються популярні аналогії: "Чи міг би Гітлер у часи Другої світової дати інтерв`ю BBC", "Чому в Берліні в часи війні не було кореспондента "Красной звезды" або "Чому нікого не цікавила думка нацистських злочинців".

Читайте також: Росія заплатить у будь-якому випадку

Чому ж – цікавила. Наприклад, Рудольфу Гессу, одному з представників нацистської верхівки, відповідальному за мільйони смертей, дали слово під час засідання Нюрнберзького трибуналу. Гесс заявив: "Вважаю себе винним лише перед Богом". Й назвав суддів неправосильними. Або інший приклад – Самуїл Шварцбард, убивця Симона Петлюри. Він публічно, з лави підсудних звинуватив свою жертву в організації єврейських погромів. Чим виправдав свій злочин не так для себе – агент ВЧК-ДПУ знав, на що підписується, — як для високого суду. І маєте третій приклад: маньяк-убивця Андрій Чикатило. На судових слуханнях він спершу заявляв про свої права вбивати тих, кого вважав покидьками суспільства. Потім – звинуватив суд… у репресіях проти українців, назвавши українцем себе. Нарешті – почав привселюдно роздягатися, бо ніде не написано, що роздягатися в суді не можна.

Щодо думок серійних убивць: їх зараз активно оприлюднюють. У вільному доступі чимало документальних та створених на їхній основі художніх стрічок, у центрі яких – найвідоміші "серійники": Джеффрі Даммер, Деніс Нільсен, Тед Банді, Джон Вейн Гейсі та інші малоприємні типи. І всі ці стрічки засновані на розмовах із маніяками. Вони діляться своїми роздумами, говорять про власний світогляд, оповідають про вподобання. Словом, вільно чи мимоволі постають перед глядачами не монстрами, а людьми. Які, свідомо скоївши жахливі злочини, просто помилилися, а та гарні хлопці, не безнадійні.

Виправдовує подібні ходи та обставина, що на момент створення фільмів злочинці вже кілька десятків років лежать у могилах. Всі вони, як вимагає закон, мали право висловити свої думки в останньому слові перед тим, як суддя зачитає вирок. Слухати спічі в форматі "я нічого такого не робив" боляче тим, у кого вбивці забрали рідних та близьких. Проте компенсується подібне дійство тим фактом, що злочинець – на лаві підсудних. І ось-ось дістане по заслугах.

Якщо вже є потреба гратися в цивілізованість та толерантність, хай так буде із кожним окремо взятим російським окупантом. Він не має права голосу, йому не можна давати слово інакше, крім як у судовій залі. За інших обставин оприлюднення думки того, хто вбиває українців та виправдовує свої дії – лише після слідства, під час суду, перед вироком.