"В наших могилах – не мерці, вони – в окопах, вони – відстрілюються"

– Олежику, ці суки винесли звідси Шевченка! Розумієш? Вони винесли Шевченка і поховали його в сторожевій хаті. Це – не музей Шевченка, це – гранітна гробниця. Як казав Іллєнко – це не постмодернізм, це поцмодернізм.

Ми приїхали з Іриною Фаріон до Канева, в тільки-но відреставрований музей Тараса Шевченка.

Вперше вона їздила сюди з російськомовним другом, який "був занурений в російську культуру, але чомусь його не тягнуло до Пушкіна, як мене до Шевченка".

Я зараз перечитую це інтерв’ю, де Ірина Фаріон розповідає:

"Я сіла на могилу Шевченка і плакала. Сказала йому: вступися, я маю побути сама. І коли нарешті викинула всі емоції та заспокоїлася, то він підійшов і сказав: знаєш, ти щаслива людина, якщо маєш могилу біля якої можеш так поводитися".

Коли Лариса Скорик відреставрувала, а по суті знищила музей Тараса Шевченка в Каневі, то лишилися тільки могила і хата сторожа.

Проти цього вандалізму виступили Ірина Калинець, Роман Іваничук, Борис Возницький, Ніна Матвієнко.

Всі вони вже біля Шевченка. Тепер там і Фаріон.

Читайте також: Стріляли у Фаріон. Цілили – в Україну

Ірина Фаріон називала Шевченка дуже просто – Тарасик. Саме Тарасик нас з нею і познайомив.

Це була найогидніша пора року – лютий.

Ми зустрілися на площі біля Верховної Ради. Там, де колись стояла чаша на честь більшовиків.

Падав зимовий дощ.

До мене рішучим, і навіть різким, кроком підійшла білявка. Це був 2008 рік. Я майже нічого не знав про неї.

Ми готували проєкт "Наш Шевченко".

Я почав інтерв’ю і зупинився лише коли закінчилася касета.

Година розмови пролетіла як мить. Я просто втонув в часі.

Фаріон відкрила мені Шевченка.

Вона показала мені його сучасним, а не старосвітським; актуальним, а не архаїчним; близьким, а не бронзовим. Шевченко – не поет і не геній. Це все другорядне. Шевченко – ідеолог модерної нації.

"І мертвим, і живим, і ненародженим" - це і є про націю, про ланцюжки поколінь, які чіпаючись один за одним творять позачасову спільноту.

Лютнева мжичка і сірий Київ контрастували зі світлим волоссям та рожевим шаликом Фаріон, а ще дужче з її відточеними та яскравими дефініціями.

Як нині пам’ятаю: в руках в неї був маленький томик Шевченка. Оте видання, що було в кожній українській хаті.

Це вона тоді вперше мені сказала: український народ помістив Шевченка на найсвятішому місці – біля ікон, без жодного примусу.

Після цієї зустрічі в нас були ще десятки й десятки годин розмов.

Коли вона стала депутаткою Верховної Ради (ох і всипала б мені зараз за цей фемінітив) – забігав інколи до неї, щоб просто послухати знищувальні інвективи на адресу ригів, якими вона іскрила.

В сесійні тижні зустрічалися в фоє готелю "Україна", де вона жила, аби просто попити кави.

І вже коли вона не була депутаткою – при приїзді до Львова теж завше здибалися "на каву".

Читайте також: Стріляли в українство. В усіх нас

Коли вийшли її перші випуски "Велич особистості", то подзвонила і попросила рецензію. Вона хотіла, аби я долучився до створення проєкту.

Але не склалося: вдруге Ірина Дмитрівна до парламенту не потрапила, лишилася у Львові, а я в Києві.

Помалу наші шляхи почали розходитися.

Вона залишалася націоналісткою, а я націоналістом так і не став.

Вона була безкомпромісною, я ставав м’якшим.

Вона випереджувала час, а я під нього підлаштовувався.

Вибори 2019 року нас розвели остаточно, хоча я завжди пам’ятатиму: Фаріон не терпіла Порошенка, але так само не терпіла і Зеленського.

Вона була послідовною, як у своїй щирій любові, так і в щирій ненависті.

Мене обурювали та дивували її способи донести свою позицію. Та що там я – навіть не всі з її середовища підтримували їх.

Але в житті це була надзвичайно приємна, дуже делікатна, заворожуюча людина. Вона володіла бездоганними манерами. Вміла гостро і вишукано пожартувати.

Кожне спілкування з нею перетворювалося на інтелектуальний оргазм.

Ми розійшлися тихо. Без взаємних претензій і зі взаємною повагою.

Хоча до багатьох моїх слів та думок вона мала застереження, але ніколи публічно не вказувала на них.

Але три речі нас неодмінно об'єднували:

• Українська мова.
• Українська нація.
• Українська держава.

З часом ми з нею навіть якось загубилися. Її обліковий запис на фейсбуці постійно банили, вона зникала. А я не шукав.

І ось десь на початку року вона дала запит на додавання в друзі.

Читайте також: Убивство Фаріон: наша єдність — це найкраща помста

Московія тоді якраз тонула. І я пожартував щось типу, що посипавши цементом на цю водичку можна б було розв'язати нашу екзистенційну проблему.

Фаріон тоді пошерила цей пост (за "пошерила" я б теж отримав від неї).

Завтра по обіді Ірина Фаріон ляже під камінь на Личаківському цвинтарі.

І перетвориться на один з тих гранітних стовпів, які тримають Україну.

Об які Московія, врешті, вб’ється.

Тоді ж в Каневі, за два роки до Революції Гідності, Ірина Фаріон процитувала мені свою улюблену Ліну Костенко:

"В наших могилах – не мерці, вони – в окопах, вони – відстрілюються".

* Публікується зі збереженням стилю автора

Джерело

Про автора: Олег Манчура, журналіст.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.