Путін піде на мир тільки за умови територіальних надбань, - Фейгін

Дуже тяжко спрогнозувати, що насправді відбувається в Кремлі, але вони немовби анонсували повномасштабне розгортання бойових дій. З другого боку, путінський візаві-дружок Лукашенко почав видавати доволі дивні сигнали – озвучив чи то від себе, чи за кремлівським темником таку тезу, що буцімто вони готові знову говорити про «мир», «перемир’я» тощо, готові зустрічатися з Байденом. І водночас вкинув чергову інформаційну «кістку», ІПСО, – що треба говорити з українськими військовими. Це ж насправді вплітається в те, що замислили Путін і Кремль у найближчий час. Що ж означають ці фальш-сигнали?

Це старий наратив, що є різниця між воєнним і політичним керівництвом. Сам Путін у другому своєму зверненні торік після 24 лютого, після початку агресії, закликав військових скласти зброю й іти додому, позбутися «влади наркоманів і нацистів». То це вже не перша спроба апелювати до військових, які мають іншу позицію. А на думку Лукашенка, військові хочуть миру, тобто припинення війни на умовах Москви. Чого б це? Військові набагато радикальніше налаштовані, ніж Банкова. Тобто великої різниці нема, але на керівництві країни ще відповідальність за зобов’язання щодо переговорів. Союзники налаштовані лише на перемогу і жодних інших способів не хочуть. Тому ця заява якась слабенька, наївна й навіть нагадує прохання, скимління. Наче влада не єдина, і там можна знайти всередині різницю між військовим і політичним керівництвом.

Щодо Байдена – вони шукають приводу. Оскільки Байден прилітає саме тоді в Польщу й виступатиме там, – то нехай уже й у Мінськ заїде. Якесь примітивне колгоспне мислення підказує Лукашенкові, що треба якось опинитися в порядку денному. З одного боку, там і темник якийсь є – наратив такий спільний про переговори, фіксацію статусу-кво «на позиціях реалізму», як нещодавно заявив заступник міністра іноземних справ в інтерв’ю телекомпанії «Звезда» (пропагандистське воєнне ЗСУ). І тут він пропонує зустрічатися на території ворога, саме в Мінську, Байдену з Путіним? Та ну, для цього є й більш нейтральні території.

За теперішніх обставин – купа воєнних злочинів, регулярні ракетні обстріли – Байден має зустрічатися з Путіним, щоб говорити про що? Можливо, вони так формулюють завдання, щоб продемонструвати, що воно від початку неможливе для виконання. Чи це такий хитрий, підступний їхній прийомчик? Якщо починають говорити путінці вустами Лукашенка про якийсь мир, значить, вони готують якусь дуже велику підлість.

Підлість вони готують у будь-якому разі, навіть якби сиділи тихенько й не патякали про мир. Такою є сутність їхньої політики. Провокації безумовно будуть, вони їх готують. Чи пов’язані вони з якимись очікуваннями великого наступу – не знаю, можливо, це якийсь паралельний процес. А насправді ніхто всі ці заяви Лукашенка серйозно не сприйматиме. День тому він заявляв, що країнам ОДКБ (всупереч тому, що він каже зараз) потрібно готуватися до війни, потрібно втягуватися Казахстану, Вірменії. А через день уже каже, що всім потрібен мир, треба закінчити цю війну. Та ти ж щойно закликав країни ОДКБ, вашого військового блоку, втягуватися в цю божевільну авантюру – уже визначайся нарешті. Тобто це був пропагандистський трюк, більше на користь Москви, але й Лукашенків інтерес тут теж є, він не полишив надію домовитися з Заходом. До речі, після тих пам’ятних виборів 2015 року, коли він випустив політв’язнів, Захід трохи пом’якшав до режиму в Мінську. І це супроводжувалося роллю Лукашенка в Мінському процесі, він продавав свою миротворчу лінію як посередник між Москвою та Києвом ще й на користь собі – демонструючи, який він потрібний для Європи як буфер між Москвою та Заходом у справі з Україною.

Але час минув безповоротно. Лукашенко серед воєнних злочинців і так само відповідатиме за воєнні злочини, як і Путін.

Тому ніхто навіть не зверне уваги на заяви Лукашенка, його слова втратили вагу остаточно. Він ще намагається подати сигнал, що він під контролем. Адже очікується, що на свій виступ у федеральних зборах Путін збирається запросити Лукашенка, представників Абхазії, Південної Осетії та, мабуть, Придністров’я, натякаючи, що вони можуть розширити Союзну державу цими сепаратистськими територіями, які Москва відрізала від країн колишнього СРСР. А може, тут є якийсь елемент, щоби порядок денний якось змінити. Тому що коли їх усіх схиляти до інтеграції, до відновлення й започаткування СРСР-2.0, то, можливо, це остання його спроба розпочати мирний процес, відкласти ту солодку мить, коли Білорусь, і так окупована держава, остаточно втратить суверенітет.

Тобто заберуть ключі від кабінету й печатку. Рік повномасштабного вторгнення в Україну, а досягнень, крім великої кількості трупів з російського боку, нема. Знищено безліч техніки. Повний «разброд и шатания» у верхах і намагання Путіна якось «підлатати» внутрішню російську стабільність.

У грудні, коли Путін скасував виступ перед федеральними зборами, він сподівався, що будуть якісь значні воєнні успіхи, які можна буде «продати» до річниці. Він перепризначив військове керівництво СВО, повернувся до старої схеми управління через голову генштабу генерала армії Герасимова. І з усім тим набором, з яким Путін розпочинав цю «операцію» 24 лютого 2022 року, успіхів усе одно нема. Соледар як Сталінград «продати» не вийде. Що всі цілі «спецоперації» досягнуто шляхом захоплення – а це єдине досягнення від часу призначення Суровікіна командувачем, – доведеться продавати як вичерпний успіх. Природно, йому доведеться вдатися до риторики загального характеру. Путін говоритиме: Росія протистояла Заходу, Захід мав намір за допомогою України впоратися з Росією та її суверенітетом, але ми встояли, ми випередили Захід, ми розпочали воєнну операцію, щоб запобігти знищенню Росії.

Путін дуже обережно прогнозуватиме майбутній порядок денний «операції»,

адже рік – то вже надто багато, це набагато більше, ніж він казав раніше, казали пропагандисти, казали офіційні джерела про Україну напередодні «спеціальної воєнної операції». Адже говорилося про тиждень, 72 години, і західні спостерігачі й експерти це підтверджували. Наговорити можна всякого, що втримаєш хоча б ці території, які вже захопила Москва, а вони раптом візьмуть і повернуться до України. Як це сталося з референдумом, що був оголошений 21 вересня 2022 року: на 4 територіях мають відбутися референдуми про приєднання до Росії – фейкових, звісно, жодних референдумів не було. Щойно вони сталися, на Красній площі відсвяткували, відтанцювали і Херсон довелося залишати. Вони навіть відмовилися коментувати, Путін жодного разу не говорив про те, чому залишили правий берег Дніпра. Пєсков сказав: усі питання до міністра оборони Шойгу, це зона їхньої відповідальності. А що буде, як зараз сказати: усе, з цих територій ми не підемо, наша армія забезпечить їхню безпеку, українські війська ніколи не деокупують, наприклад, Мелітополь, – а через кілька тижнів розпочнеться наступ, і його деокупують, і Україна його собі поверне? Тому Путін у прогнозах буде обережніший.

А може, навпаки, – інфернальний хор балалаєчників на Красній площі, Дугін на гнідому жеребці… І понеслося: з криками «Вставай, страна огромная!» – почнуть остаточно заганяти російський імперський проєкт в цивілізаційний колапс. Може ж бути й таке.

Може й таке бути, але там уже й так колапс. Я не знаю, що ще можна зробити, щоб Росію сильніше занурити в це пекло. У кінці 1960-х дисидент Андрій Амальрик написав книжку, чи зникне СРСР до 1984 року (до речі, він загинув в автокатастрофі в Іспанії). Дуже пророча книжка, я її читав ще замолоду, наприкінці 1980-х – на початку 1990-х. Так усе й вийшло, СРСР розпався. І тепер, коли ми прогнозуємо цей розпад, ми бачимо ознаки цього вже просто зараз. Війна – головний каталізатор. А наслідки цієї війни та неуспіх у цій війні випереджає ці події.

Ми живемо в світі самоздійснюваних пророцтв. Хтось із кремлівських лизоблюдів сказав: «Буде Путін – буде Росія». Тобто вони мали на увазі одне, а спрогнозували інше – що коли витягнути основну «скрєпу», то вся ця карткова піраміда, як у Верещагіна – з голів відрубаних, посиплеться.

Це сказав Володін із лизоблюдських намірів, але він виказав реальну картину нинішньої Росії. Тому що Путін і є тією самою «скрєпою». Якщо уявити виймання Путіна з цієї конструкції, з купи черепів, що вінчає його владу, конструкція дійсно розсиплеться. По-перше, не буде війни. Якщо нема Путіна – нема передумови для зберігання влади, її обґрунтування, а йому вже 8-й десяток пішов, між іншим. Не буде династичного продовження.

У Патрушева є своя династія й своє бачення. Але найцікавіше, що Патрушева починають дещо підтискати. Якесь інше середовище враховує апетити секретаря російського радбезу.

Так, є ознаки навіть цього. З’явився якийсь журналіст – Хірш, чи Мірш, американський фрік. Лауреат Пулітцерівської премії, який займався воєнним злочином у селі Сонгмі під час в’єтнамської війни. Цей літній чоловік публікує, що, виявляється, американці підірвали «Північний потік – 2», що це була їхня мета – обрізати цю нитку, це зробили американські водолази, їх туди доставили норвезькі збройні сили. Чесно кажучи, жодних підтверджень – документів чи фото він не навів, як це зазвичай роблять для надання ваги. Ми ж не сумніваємося в справжності документів Ассанжа, каблограм листування посольства з Пакистаном, Афганістаном, російських джерел, тому що дійсно, вони розкрили електронні бази й надали докази. Тут поки що не видно доказів. Як коментує Патрушев на відміну від усієї російської пропаганди: «Питання вирішено, це американці газопровід «Північний потік – 2» підірвали». «У нас даних нема, – каже Патрушев, який є секретарем радбезу. – Стверджувати цього я не можу».

Патрушев, на мій погляд, грає в довгу гру. Він такий самий воєнний злочинець, але він розуміє, що тут має бути баланс.

Це саме він підтримує відносини з Джейком Саліваном, який має аналогічну посаду – він радник з нацбезпеки. 22 лютого напередодні вторгнення було засідання ради безпеки, де вирішували питання війни. Хоча публічно цей запис показали з обговоренням питання визнання «ЛНР-ДНР». І саме Патрушев висловився дуже обережно: та ні, нам треба з Байденом зустрітися, поставити питання руба. Його голос звучав дещо обережно відносно того, що казали Медведєв та решта. Це свідчить про те, що Патрушев реально оцінює ситуацію, він людина цинічна, холоднокровна, злочинна, тому усвідомлює, що лізти поперед батька в пекло, з урахуванням перспектив розвитку ситуації на фронті, немає сенсу, і робити вигляд, що є більшим патріотом, ніж це потрібно.

Наришкін зараз теж оживився й згадує, як він мило й прекрасно спілкувався з керівником ЦРУ Бьорнсом, натякаючи американцям, що цей канал комунікацій також відкритий. А Кремлю це треба?

Цей канал їм потрібний на 100%. Чоловік, який з американського боку представляє цей канал, Бьорнс, – дуже добре відомий у Москві, він працював там послом, володіє російською мовою. Період керівництва Бьорнса американським посольством у Москві був відносно теплим у 2010-х. Москва тоді мала неофіційний діалог із Вашингтоном без риторики пропагандистської, принаймні намагалася мати. Бьорнс для них фігура зручна. З Вашингтона мені сказали, що ініціатива розпочати діалог була саме з боку російської розвідспільноти – Патрушева, Наришкіна та інших. Зустріч Наришкіна з Бьорнсом в Анкарі минулого року була ініціативою Москви. Американці не відмовилися. Розвідники розмовляють відверто, не на дипломатичній мові, розмови в них досить утрирувані: чого ти хочеш чи не хочеш, що даси. Про це була публікація в швейцарській газеті, американська й російська сторони її спростували. Сказали, що не було такого обговорення: мир в обмін на 20% території України.

Вкид потужний був.

Усе напевно зафіксовано, про що вони там домовлялися. Якщо настільки відвертий був діалог, нехай навіть не про такий обмін, то це означає, що в такому діалозі Москва точно зацікавлена.

Москва – так. Американці на це ніколи не пішли б, бо в такому разі сиплеться система колективної світової безпеки. Це не було б уже питання кар’єр чиновників, які насмілилися б на таку розмову. Напад на Україну – це не лише напад на нас, а напад на світобудову. І тому в американців нема вибору, у цій ситуації вони захищають не лише нас, а й себе.

Це так. Безсумнівно, Америка пропонувала якесь обнуління: ви виходите з території, можливо, навіть Криму. Можливо, і заморожування з приходом української адміністрації (не армії), після чого й гуманітарної місії, яка контролює, тощо. Вони ж могли пропонувати обмін на зняття санкцій – це могло бути предметом розмови. Москві це точно цікаво, не лише в частині санкцій, але і їхніх особистих активів – грошей, які належать цій групі: Путіну, Наришкіну, Патрушеву, адже це ж мультимільярдери. Тобто це теж могло бути предметом відвертих переговорів. Ці особи є головними бенефіціарами «офшорної компанії Росія», вони викачують з неї кошти й роблять їх авуарами в безпечних зонах у решті світу. Це всі розуміють. Отже, якийсь ширший спектр питань був на цих переговорах. Америці було б краще, як і всьому світові, повернутися до міжнародного права, а воно визнає територіальну цілісність, суверенітет країн і непорушність кордонів. Відмова від повернення до цього створює дуже поганий прецедент для інших таких агресивних намірів, а країн таких чимало, до перегляду таких кордонів, і це не лише країни колишнього СРСР, в цьому світі ще ділитимуть і ділитимуть – і Близький Схід, і Кавказ, і Закавказзя за найближчі десятиліття переживуть безліч війн, що актуалізують питання про кордони. Створювати прецедент для офіційного перегляду через мирну угоду кордонів після розпаду СРСР – дуже небезпечно, тому що така політика продовжуватиметься, якщо її не припинити відразу.

Але ж є ще глибинний російський народ, якому треба щось «продавати». А там Стрєлков і Ко вже мультиплікувалися на сотні тисяч, фашизація відбувається в режимі реального часу. Минув цілий рік, отже Путіну це теж треба враховувати, «продавати» це своєму населенню

Так, їх багато – Пригожин, Гіркін і решта, але якщо відбудуться глобальні домовленості між Америкою та Москвою, цих поскидають з дошки. За обопільною згодою їх просто ліквідують. Вони не мають стати перешкодою для глобальної домовленості. І це буде узгоджений план Путіна, Патрушева й інших. Якщо є перешкода, чи загроза, чи ризик не визнання цих домовленостей від якихось турбопатріотичних елементів, то їх скинуть зі столу наче крихти. Цього неможливо зробити, поки не настав етап домовленостей. Якщо негайно позбутися пригожиних і стрєлкових, невідомо, якою буде реакція середовища, що має вирушати на фронт, має бути спотворене ідеями «русского міра» та війни з Україною. Адже на них треба спиратися, поки настане час, коли можна буде їх позбутися Те саме відбувалося з отаманщиною в 2014-му році, коли була безліч клоунів, кримінальників типу Мотороли, Гіві. Подивіться лишень на їхні біографії, але до певного часу їх не ліквідували – їх використовували. А потім одночасно ФСБ усунула більшість їх. Когось ліквідували українські ДРГ, але певну частину прибрали самі російські спецслужби. Тому що всі ці елементи заважали, почали ділити власність, претендувати на політичну владу, на вплив. Коли проблему розв’язали й стабілізували ситуацію через Мінські угоди, за одне літо їх позбулися. Це показує, що такі люди потрібні лише поки відбудуться домовленості наверху, а тоді вже спроби вплинути на роботу цих домовленостей уриватимуться  досить жорстко.

Але ж неможливо окреслити переговірний контур, тому що Путін за своєю улюбленою звичкою загнав усю справу в кривавий глухий кут. Він прогнав нелегітимні процедурні рішення через держдуму й конституційний суд РФ, щоб підстрахуватися на випадок, якщо йтиметься про термінову зміну, наприклад на полі бою.

Я певен: якщо буде якийсь контур домовленостей і виходу з цієї ситуації без суттєвої втрати обличчя, але з територіальними надбаннями, адже Путін уже оголосив Азовське море внутрішньою водоймою, чого не досяг Петро І, – вони легко на це підуть. Всі ці конституції й конституційні суди, держдуми абсолютно не є перешкодами, це не проблема. Інша справа, що вони самі цей градус накручували до ступеня, коли з цим доведеться бути акуратними. Гіркіни з пригожиними – це виплодки самої влади, найвищого керівництва, яке розраховувало на виграш і на тлі перемоги вирішувати все, як їм заманеться, – залишити цих людей чи позбутися їх. А все пішло по-іншому, і тепер важелів для керування ситуацією набагато менше. Адже Київ узяти не можуть, усю Україну захопити не можуть – звідси виникають ризики. Лише в пірамідально влаштованої влади ризиків немає жодних, держдума затвердить будь-що. Завтра їй скажуть затвердити, що апетити скорочуються, приміром, до частини Донбасу, що Росія відмовляється від Запоріжжя й Херсона, і вони проголосують без проблем. Чи вони відображають настрої своїх виборців? Виборець у Росії пасивний. Я народився в Самарі, віцемером там був після свого депутатства в держдумі в 1990-х. У Макіївці загинули самарці, уже сотні людей поховали. І що? Ситуація стабілізувалася, жодного обурення, грошима закидали родичів, щоб вони проковтнули все. Суб’єктності там нема, влада з цим не має проблем, вона контролює обивательську масу щодо лояльності до себе.