Путін приречений сподіватися на ескалацію у війні, - професор Орєшкін

Кремль готується до сценарію довгої війни. Сценарій непростий, він передбачає низку заходів. Але в будь-якому разі те, що зробив Путін, прибравши Пригожина, свідчить, що він виходить на якусь фінішну пряму. Фашизація, або кристалізація рейху, відбувається просто на очах.

Почну з того, що довга війна, ймовірно, це емпірична даність. І лише це вже означає, що спеціальна воєнна операція не відбулася. Спеціальна воєнна операція – це бліцкриг, який виконують спеціально навчені люди. І сам термін «операція» передбачає скальпель, тобто точковий вплив – швиденько захопити Київ, швиденько всадити там свою маріонетку, і ось вони, ручки, чисті. Не вийшло. Вийшла важка, кровопролитна війна, якої не бувало від 1945 року в Європі. Пів мільйона людей втрат, кілька мільйонів біженців - з усіма наслідками. Тобто війна перейшла в нову якість, скажімо прямо, і Путін на це не розраховував, звісно. Хоча він і надалі робить молодцюватий вигляд і пояснює, що все за планом, - та звісно, все за планом, ми так і думали.

Поза тим путінська більшість у Росії, намагаючись не бачити очевидне, вважає, що Путін захищає від агресії України, країн НАТО тощо. Тобто в голові тут усе навиворіт у громадської думки, і це є однією з особливостей путінського режиму. Працює ця версія до тих пір, поки є перемога на полі битви. Загалом це гітлерівська концепція, і німці також аплодували передніми кінцівками й вухами, особливо в 1940 році, коли було здійснено швидку, саме в жанрі бліцкригу, чи спецоперації, перемогу над Францією. Тоді Гітлера підтримувала абсолютна більшість. Знадобилося кілька років війни, поразка і потім кілька років промивання мізків німецькому народові, щоб він побачив очевидне. Він не бачив, оскільки не хотів бачити, Освенцим, Бухенвальд, Саласпілс і решту. Йому про це не розповідали, а він не хотів про це знати.

Аналогічна ситуація з російським народом – він не бажає знати, що відбувається в Україні. Він не хоче вірити, що в Бучі вбивали мирних людей російські солдати. Деякі люди так і кажуть: ну не можуть російські солдати таке чинити. Для того, щоб думка перевернулася з голови на ноги в голові громадських і соціальних структур, має відбутися важкий, болючий процес, як правило, пов’язаний із матеріальною поразкою на полі бою.

Те, що сталося в Пскові, - це лише початок протверезіння. Та й протвереження насправді нема, тому що реакція агресивна: а нас за що?

А чого це Україна дозволяє собі завдавати ударів по території Пскова? Як це так?

Як довго треба для того, щоб середньостатистичний російський громадянин зрозумів, що війна – це по дві сторони. Що не може бути війна лише в Україні, що війна повернеться на територію Росії. Відповідно, як вони діятимуть? Ми мали два сценарії: сценарій першої російсько-чеченської війни та сценарій другої російсько-чеченської війни. Під час першої російсько-чеченської війни спрацював, можливо, афганський синдром, коли зрозуміли, що це треба завершувати. Друга російсько-чеченська війна ознаменувалася Путіним: фіналізація, кристалізація.

Якщо мова про комунікативну пам’ять і про час її переналагодження, то я взагалі на цю тему не зважав би. Тому що в путінський моделі влади громадська думка є не суб’єктом, а об’єктом. Не політичним суб’єктом, а політичним об’єктом. Нею маніпулюють, їй заливають у мозок за допомогою телебачення певну картинку світу. І допоки не зміниться влада, не перебудується громадська думка. Або цей процес буде нестерпно довгим і вимірюватиметься місяцями, а можливо, і роками.

Насправді мова про стійкість путінського режиму стосується лише настрою еліт. Еліти, по-перше, краще поінформовані, по-друге, мають навички самостійного аналізу інформації просто тому, що вони змушені приймати рішення і в мирні часи, і у воєнні та бути відповідальними за ці рішення. Ось там може бути переосмислення, воно вже відбувається насправді, і ми бачимо деякі опосередковані ознаки: хтось виїжджає, хтось, як Волож, раптом оголошує себе казахстанським бізнесменом і відмовляється від російського коріння тощо. Це елітні громадяни, і це погані ознаки для Путіна.

Патрушев, Наришкін і Медведєв демонструють геть протилежний сценарій, таке враження, що там треба викликати фахівців відповідного профілю.

Це так, але справа в тому, що Патрушев, Медведєв і ще хтось – це ж не всі путінські еліти, це лише турбопатріотична частина. Так, вони мають дуже високий вплив, але вони вміють брати гроші в тумбочці. Вони не думають і не вміють думати, звідки в тумбочці гроші з’являються. А гроші потрібні, щоб платити солдатам, щоб купувати зброю. Уже третина російського бюджету, із 30 трильйонів рублів приблизно 10 іде на війну. Так довго тривати не може, очевидно, умови життя погіршуватимуться – і в населення, і в тих самих еліт.

Отже, серед еліт відбувається приховане буркотіння та розчарування, причому з обох сторін. Зрозуміло, що тих людей, які хотіли б бачити Росію європейськоорієнтованою країною, загнано під лавку, вони мовчать, вони залякані й виконують ті накази, які їм дає Путін.

Але зараз основною загрозою для Путіна є саме турбопатріоти - умовно кажучи, люди пригожинсько-гіркінського плану, які висувають Путіну претензії в тому, що воює погано. Давно, мовляв, треба було Україну перемогти, давно треба було підняти триколор над Києвом, а Путін слабак – ось що є найцікавішим. І тому тепер путінські репресії битимуть саме по турбопатріотичній громадськості. І в цьому сенсі саме еліти переживають розрив шаблону.

Тому, відповідаючи на ваше питання, на мою думку, залежно від успіхів України в завданні ударів, зокрема, по російській території, та у пробиванні коридору до Азовського моря, залежно від цих ударів усвідомлення елітами путінського глухого кута відбуватиметься швидше або повільніше. Що швидше, більше й ефективніше діятимуть ЗСУ, то швидше відбувається  надлом, розчарування й формування претензій до Путіна з боку російських еліт.

А щодо громадської думки, то вона сидить з відкритим ротом біля телевізора й узагалі не розуміє, що відбувається.

Після вбивства Пригожина, Уткіна й ще кількох доволі активних діячів потенційної путінської опричнини Путін виходить на якийсь інший, можливо, для себе індивідуальний сценарій.

Йдеться про те, що Путін, так, створив цей клас опричників. А тепер цей клас опричників, чи яничарів, чи персональної гвардії, називайте як завгодно, є для нього загрозою. Тому що в нього логіка проста: він має контролювати владу. Якщо він владу не контролює, він слабкий, голий і злиденний, - з ним можна зробити що завгодно. Це його нічний кошмар – Путін без влади. На відміну від Єльцина, який не побоявся з владою розлучитися, Путін не може цього зробити через психо-фізіологічні причини. З точки зору стороннього спостерігача, звісно, він програв, звісно, він убивця. Тепер зрозуміло, що він убивця Пригожина. Звісно, він убивця-боягуз, убив через страх. Звісно, він спочатку виголосив слова про заколот, удар у спину, зраду, а потім почав домовлятися з цим Пригожиним, проявивши деяку слабкість – звісно, відбувається розщеплення свідомості у путінський більшості. Але він контролює всю свою свиту, це правда. Хоча вони й скриплять і зляться, бурчать і між собою і перемигуються, але ніхто з них не наважується сказати про те, що дідуся час уже змінити. На відміну від Пригожина, який наважився це сказати.

Отже, я вважаю, Путін зберіг владу, утратив кілька серйозних пунктів підтримки цієї самої турбопатріотичної спільноти, яка цього не артикулює, тому що їй зараз нічого не залишається, як підтримувати Путіна. Вона розуміє, що він зараз поганенький і слабкуватий, і Гіркін про це навіть кричить.

Але персонажі, які реально мають владні ресурси, - генерали, путінські чекісти, путінські олігархи вважають за краще мовчати, тому що ціна питання завелика.

Та всередині себе вони усвідомлюють, що пік путінської влади пройдено, вони не бачать альтернативи, не знають, що робити, очікують на підказку, переглядаються й підморгують. Але якщо їх спитати, вони, звісно, відповідатимуть: «цілком підтримую та розділяю», «все йде за планом», «все правильно». Таким чином, ще кілька місяців спливе, поки один із них наважиться якось щось артикулювати. І що більше буде прильотів, аналогічних псковському, то швидше просуватиметься усвідомлення серед верхівки.

Щоби транзит був успішний, потрібна фігура, на яку вони могли б поставити. Але через інституційні процедури радше всього очолити транзит мав би Мішустін, прем’єр-міністр, який у разі чого, коли вождь «зустрічається» з табакеркою, має очолити державу російську.

Знаєте, це головна проблема, над якою я зараз намагаюся розмірковувати. Путін знищив довіру до державних інституцій. У цьому сенсі російська держава деградувала до рівня влади вождя: є один начальник – вождь, який є джерелом і законодавчої, і виконавчої, і військової, і ідеологічної, і будь-якої взагалі влади в цій країні.

«Один народ, один вождь»

Саме так. Це деградація, і саме тому згадана персона Мішустіна сенсу вже не має. Так, є Конституція, де написано, що в разі смерті президента, чи його недієздатності, чи уходу президента його функції виконує прем’єр, який упродовж трьох місяців готує вибори, а тоді на виборах визначається наступна персона президента, що є абсолютно нормальним для правової держави.

Але Росія завдяки Путіну давно вже не правова держава. Саме тому з Пригожиним довелося «по понятіям» домовлятися й валити його вже потім, коли він був відірваний від безпосередньої силової підтримки.

Таким чином, усі путінські генерали чудово розуміють, що Конституція нічого не варта.

Тут не треба складного сценарію, складного водевілю а-ля пригожинський – подібні речі апаратники ще від радянських часів, а можливо, ще й раніше, з 18 століття, вирішували значно коротшим шляхом.

Уявіть себе на місці будь-якого з цих генералів. Завалити – це навіть не пів справи, це третина справи. Важливо, щоб потім тебе не завалили, і важливо втримати цю владу. Можна пробитися до царського покою з табакеркою чи шовковим шаликом. Але якщо не домовишся попередньо з іншими силовиками, то виявиш себе в кремлі в оточенні золотовської росгвардії, яка тебе благополучно порішить і прибере владу до рук. Чи це потрібно якомусь із генералів? Ні, не потрібно. Відповідно, перед тим як убивати, потрібно забезпечити собі силову підтримку, домовитися – Шойгу з Золотовим, Шойгу з якимсь Суровікіним, щирим ворогом Шойгу, чи з Бортніковим, чи ще з якимось Кадировим. А це супроводжується процесом витікання інформації, а путінська влада ґрунтується на тому, що всі доносять про кожного. Усі ці генерали дивляться один на одного як на ворогів. Так, є люди, яким вони особисто довіряють, але вони усвідомлюють, що серед цих людей цілком можуть бути агенти інших силових структур.

Путін вибудував систему взаємного стримування й противаг, де всі на всіх доносять. Путін після пригожинського заколоту віддав важку техніку - кому? - Золотову, якому він персонально довіряє. Нічогенько так: внутрішні війська, чи росгвардія, з важкою технікою. Для чого? Щоб відповісти в разі чого військовому заколоту. Не громадян вони зупинятимуть важкою технікою, це зрозуміло, а от саме інших вояк.

Тому я й кажу - так, генерали розуміють: треба щось робити. Але щойно хтось із них спробує щось організувати, то закінчить, як Пригожин. Принаймні такий варіант вони прораховують.

Пригожинські перемовини, ясно, були відомі чекістам – якщо вже в США знали, що Пригожин до цього готується, то на Луб’янці тим паче. Тому вони працювали з Суровікіним, тому Суровікін у день заколоту відмовився долучатися. Можливо, тепер пошкодував, бо мав тоді шанс зберегти вплив, а зараз він нікчема і це в найкращому випадку.

Регулярно вивчаючи епістолярії Медведєва, я наштовхнувся там на доволі занепокійливий момент: ідеться про формування нападу на Україну як екзистенційну війну Кремля. Їхнє ключове завдання відповідне: продавати це військовозобов’язаним громадянам Росії, а напад на Україну - як необхідність для виживання. Це означає, що вони це продаватимуть як вітчизняну війну.

Нічого дивного, Медведєв давно намагається презентувати цю війну як вітчизняну. А не виходить, бо війну сприймають, як хокей по телевізору. Уся путінська пропаганда базувалася на тому, що, мовляв, вас це не стосується, ви живете добре, хлопці, зарплатня у вас навіть підвищилася, бо більше стали платити тим, кого у вас забрали в армію, життя налагоджується, підвелися з колін – одне слово, дивіться телевізор, пийте пиво.

А вітчизняна війна – це коли напали на нас. Медведєв віртуально намагається намалювати вітчизняну війну. А на практиці путінська більшість відсторонена. Мало того – щойно вона відчує шкоду власній шкурі, почне виявляти невдоволення. Наразі це римський плебс, який вимагає хліба й видовищ. Путін дає і хліб, і видовища. Для них українська війна – видовище.

А от коли ця війна, кровище, вилізає з телевізора в твоє персональне життя, це вони вважають порушенням правил. У псковських пабліках після удару по псковському аеродрому переважали, як мені видалося (я ходив тоді дивитися), реакції здивування та образи – «нас-то за что?». Війна десь, це їхня справа, НАТО, ще хтось, а ми тут до чого? Чому по Пскову - це ж не за правилами! Ми мали перемогти, до того ж, нічим за це не заплативши. Такий дивний наратив живе в голові путінської більшості.

Медведєв їм розповідає про вітчизняну війну. Ні, поки не вторгнуться у межі Росії й не дійдуть до Воронежа чи до Москви, ідея вітчизняної війни буде мертвою.

Жодна вітчизняна війна не має відгуку, Медведєв даремно так багато розводиться на цю тему останні півтора року. Він не має карт у цій політичній грі, він лише голова, що розмовляє, і намагається значимість свою підняти, розмовляючи якомога голосніше та якомога агресивніше. Він порожнє місце насправді, у нього не лишилося політичного ресурсу – весь політичний ресурс у руках Путіна. Тому жаль бере на Медведєва дивитися, і Путін на нього так дивиться: маленький собачка до старості цуценя, нехай біжить попереду паровоза й гавкає голосніше. Оце й уся історія.

Якщо брати найближчий квартал, ваше бачення: Путін підніматиме градус ескалації чи, навпаки, намагатиметься утримувати його принаймні на цьому рівні з метою, можливо, виходити на якісь переговорні позиції?

Мені здається, що Путін уже вступив до тієї зони, де він втратив свободу вибору. Він вибрав траєкторію, ця траєкторія завела його в глухий кут, і він тепер просто приречений сподіватися на ескалацію. Зовсім не виключено, що закритими каналами він зондуватиме ґрунт, думатиме, як йому відступити. Він не дурень, розуміє, що сценарій пішов не так, як треба.

Тому в реальній практиці він залякуватиме Захід, насамперед, завдаючи все кривавіших ударів Україні, бо йому потрібно показати перемогу, а ночами з жахом думатиме про те, що перемоги нема.

Відповідно, мабуть, якійсь частині своїх гравців доручає, або вони самі починають шукати варіанти виходу з цієї кризової ситуації з переможним виразом обличчя. Це дуже важливо - з переможним виразом обличчя. Допоки він не відчує можливості виходу з цим переможним виразом обличчя, він малюватиме цей переможний вираз по телевізору. Власне кажучи, істерична «побєдоносна», чи «побєдобєсна», риторика в ЗМІ останніми днями, мені здається, посилилася, репетування Медведєва про це свідчить.

Путін приречений, мені видається, найближчі тижні чи місяці посилювати з останніх сил воєнний складник. Але при цьому в нічних кошмарах він, обливаючися холодним потом, розмірковує, як із цієї ситуації вибратися, якщо Україна не злякається і якщо Захід не злякається. Сподівання на те, що злякаються, все слабкіші й примарніші, але сподіватися більше нема на що. Отже, моя відповідь – ескалація.