Російсько-українська війна як каталізатор змін у Центрально-Східній Європі

Російська агресія проти України визначає злам історичних епох – перехід від світу, що сформувався після завершення Холодної війни, до формування нового світового порядку. Ми ще не можемо його назвати й визначити базових принципів, на які він буде спиратися, але контури нового глобального ладу вже означені.

Відносини між державами мають регулюватися законом і договорами, а не силою. Незалежності і територіальній цілісності держав гарантована непорушність, а кордони визнаються недоторканними – також для гібридних спроб їх порушення з допомогою, серед іншого, вимушених біженців.

Ядерна зброя повинна обов’язково залишитися засобом стримування, але в жодному разі не інструментом шантажу з перспективою її застосування.

Організація Об’єднаних Націй має залишитися основою міжнародної архітектури безпеки, співпраці між народами й вирішення конфліктних ситуацій, але сама організація має реформуватися.

Російська Федерація як постійний член Ради Безпеки ООН порушила основоположні документи Організації, потоптавши взяті та себе зобов’язання. Росія відкрито погрожує застосуванням ядерної зброї, поставивши світ на межу ядерного Армагедону. Розміщення російської ядерної зброї в Білорусі - безвідповідальний акт, що продемонстрував надзвичайну загрозу, яким для України, Польщі, Литви і всіх європейських держав є російський імперський реваншизм.  

Мета війни проти України – знищення нашої держави та геноцид української нації. Це відкрито колоніальна війна на зразок тих, які світові імперії проводили у ХІХ – в першій половині ХХ століття.

Водночас ми не можемо закривати очі на насильницький характер "насадження демократії" Сполученими Штатами Америки та їхніми союзниками в Іраку та Афганістані. На щастя, цей етап в історії світу завершився виведенням американських військ з Афганістану в серпні 2021 року. Висновки на майбутнє мають бути зроблені.

Згадую про це, бо між позицією демократичних держав - умовного Заходу - стосовно російської агресії та позицією країн, які називаємо Глобальним Півднем, існують глибокі відмінності, яких ми ще не подолали. І не остання цьому причина - події з початку поточного століття. Ці протиріччя намагаються використати Росія і Китай, які обрали для себе роль і образ "антиколоніальних сил".

Відзначимо, що недавно Москва запропонувала поповнити склад Ради Безпеки ООН провідними державами Глобального Півдня.

Дякуючи наполегливій роботі української дипломатії та дипломатичним зусиллям наших союзників, частина країн Глобального Півдня дотримуються більш виваженої позиції. Йдеться, зокрема, про їхню реакцію на запропонований Україною мирний план із 10 пунктів та пропозицію проведення в липні цього року "форуму миру". Вони готові взяти в ньому участь, зокрема, Індія.  

Отже, проєктуючи нову світову реальність і наше - України, Польщі та всієї Центральної і Східної Європи - місце в міжнародному ладі, маємо проявити точний аналіз, реалістичність планів, але й широку візію.

Розмірковуючи про політичну трансформацію світу після завершення війни в Україні - звичайно, нашою перемогою - відзначу, що перед міжнародною спільнотою постане проблема реорганізації ООН, зокрема її Ради Безпеки.
Україна вже заявила, що Російська Федерація посіла місце колишнього СРСР незаконно, силою факту й за наполяганням США, які вважали, що ядерний арсенал має бути в одних, російських руках. Однак колишній американський президент Білл Клінтон недавно визнав, що це рішення було помилкою, бо в 1994 році українські високопосадовці його попереджали, що вся радянська зброя в одних російських руках означає неминучу агресію Кремля проти України.

Хто мав відкриті очі, все бачив. Хто вуха не тримав затуленими, той міг почути гуркіт танків, гул літаків і звуки прольоту ракет.  

Світ має з цього зробити висновки. Ядерні великі держави не гарантують миру й безпеки у світі. Навпаки, вони самі стали джерелом війни і небезпеки. І оновлений склад постійних членів РБ ООН має відображати цю нову реальність. Так само як до Ради мають увійти нові члени, як з демократичного Заходу, так і з Глобального Півдня.  

Чи в цій новій конструкції є місце для України або ж ширше - для представництва Центрально-Східної Європи? На сьогодні немає ствердної відповіді, бо ми про це не дискутуємо. Тому маємо зробити все, щоб до такої дискусії бути готовими концептуально і політично.

Це в особливий спосіб стосується України, Польщі та Литви, наших політиків, інтелектуальних та експертних середовищ. У новому світовому порядку наші держави та весь наш регіон мають отримати місце, що відповідатиме значенню, потенціалу та нашим амбіціям.

Канцелярії президентів України і Польщі та наші зовнішньополітичні відомства працюють над новим двостороннім договором. Сподіваюся, що це питання не пройшло повз їхню увагу.  

Шановні студенти!

Під час перших відвідин Польщі в 1979 році папа Іван Павло ІІ закликав пам’ятати, що в Європи дві легені – західна і східна. Кирила і Методія проголосив спів-покровителями нашого континенту. Про актуальність цієї спадщини папа-поляк говорив під час своїх відвідин України у 2001 році, вказуючи на тисячолітні традиції українського християнства, держави, культури і народу.  

Його заклик напередодні вступу Польщі до ЄС "Від Люблінської унії до Унії Європейської" можна застосувати також і до України. Традиція Польсько-Литовської Речіпосполитої може й має об’єднати наші народи.  

Україна повертається до Європи в усій різноманітності національних, державних, релігійних і культурних ідентичностей. Європа - наш дім. Наш, тобто політичної української нації, яка нікого не ставить поза рамки своєї спільноти, натомість усіх об’єднує. Так як це в особливий спосіб проявилося під час нинішньої боротьби з російським імперіалізмом.
Україна в кровопролитній війні відстоює своє право на членство в Європейському Союзі та НАТО. Цей вибір підтримує 80-90% українців, які переконані, що іншого шляху просто не існує. Намагання встановити з Росією добросусідські відносини - це ілюзія, яка особливо дорого коштує тому, хто на неї піддається. Так само як здачею національних інтересів була "багатовекторність" зовнішньої політики, що наприкінці минулого – на початку цього століття була офіційною доктриною нашої держави.  

У 2015-17 роках Україна і ЄС підписали договір про асоціацію, угоди про зону вільної торгівлі та про безвізовий режим перетину кордонів Євросоюзу. Минулого року ми стали кандидатом на вступ до Унії, під кінець цього року маємо шанс розпочати процедуру набуття повноправного членства.

Членство України в ЄС підтримують наші віддані союзники; Польща, Литва та інші країни балтійського регіону, Чехія, Словаччина. Нещодавно до цього ґрона приєдналися скандинавські держави, а також Франція та Німеччина. Отже, лід скреснув і навіть ті, хто ще недавно вважав європейськи зорієнтованих українців та їхніх польських і литовських друзів мрійниками, визнають, що глибоко помилялися.

З приєднанням України та Молдови, а також - будемо сподіватися Грузії - Європейський Союз буде змушений трансформуватися.

Перш за все ЄС зафіксує східні кордони політичної Європи. Стійкі та протяжні, виборені під час кровопролитної війни. Разом із приєднанням країн Західних Балкан можна буде заявити, що минув час дискусій про зміст та ідентичність Європи. Європейці впевнені у своїх традиціях, задоволені об’єднанням, яке почали створювати у 50-их роках минулого століття, та готові його захищати.    

Водночас сподіваємось, що прийде час, коли також перед демократичною Білоруссю відкриється європейська перспектива. Бо Білорусь - це Європа.

Я представляю політичні партії, громадські організації та широкі кола суспільства, які вважають, що для повноправного членства в ЄС Україна має виконати своє домашнє завдання. Тобто провести реформи, імплементувати європейське законодавство, гарантувати верховенство права, демократію та свободу слова, свободу та гідність кожного громадянина. Подолати посткомуністичні хвороби: корупцію, олігархію, нехтування потребами бідних і незахищених.    
Для України це не порожні слова, бо наші революції початку ХХІ століття - Помаранчева 2004 року та Революція Гідності 2013-2014 років - постали для відстоювання цих базових цінностей. А з 2014 року свій вибір ми відвойовуємо у збройному протистоянні з Росією, яка намагається будь-якою ціною виштовхнути нас до минулого. Але ми остаточно й невідворотно вибрали європейське майбутнє.

І тому ми кровно зацікавлені в поглибленні європейської інтеграції, зміцненні європейських інституцій, дотримуванні верховенство права, свобод і прав людини і громадянина.

Образно кажучи, для втілення своєї європейської мрії Україна не може і не буде наслідувати приклад Угорщини.
Я глибоко переконаний, що це також реалізація польського та литовського національних інтересів, бо в такий спосіб зміцниться вся Центральна і Східна Європа, роль яких зросте у всьому Європейському Союзі.  

Україна має стати членом НАТО - якомога скоріше й по спрощеній процедурі, на зразок тієї, яку застосовано до Фінляндії та Швеції. Ми розуміємо всі пов’язані з цим проблеми, але в українців викликає відторгнення сама згадка про "особливі гарантії безпеки". Ми це вже проходили при підписанні Будапештського меморандуму в 1994 році. Як з’ясувалося, гарантії нашої незалежності й територіальної цілісності не були варті навіть паперу, на якому підписано цю прокламацію.

Отже, тільки повноправне членство України в Північноатлантичному Альянсі забезпечить мир і безпеку, як нашої держави, так і нашого регіону та всієї Європи.

Разом з тим членство України в НАТО, союзницькі відносини з Польщею, Литвою та іншими країнами регіону закріплять те, про що вже сьогодні багато хто говорить: центр Європи у безпековій і військовій, а також до великої міри політичній сферах змістився на схід континенту.    

Під час інавгурації свого президенства Джо Байден окреслив протистояння демократії з авторитаризмом як головний конфлікт сучасної епохи. І виклик, від способу вирішення якого залежить майбутнє світу на найближчі 20, 30, а то й 50 років. Отже, від перемоги України та рішень, які демократичні держави і суспільства приймають сьогодні, залежить ваша доля, доля ваших дітей та онуків.

На початку здавалося, що перевага на боці автократів, яких очолили Путін і Сі Цзіньпін. Китайський лідер прямо про це сказав очільнику американської великої держави. На цій упевненості Китай і Росія прийняли стратегію нового світового порядку, створення якого проголосили Сі Цзіньпін і Путін у спільній декларації від 4 лютого 2022 року про "дружбу, яка немає меж".

Їх надихав безладний вихід американської армії та військ союзників з Афганістану, послаблення євроатлантичних зв’язків та внутрішнє протистояння в США, яке вилилося в події 6 січня 2021 року із штурмом Капітолію. Їх спонукала також перспектива випередження американської економіки Китаєм і його монополія на ринку рідкоземельних металів. Свою роль відіграли масштабні інфраструктурні проєкти "Нового Шокового шляху" та виділення величезних кредитів урядам і приватним компаніям.

У східній частині ЄС елементом стратегії китайських комуністів стала пропозиція співпраці згідно формули "1+17", від якої першою відмовилася Литовська Республіка. І хвала їй за це, бо із слів китайського посла в Парижі ми переконалися, що це була ширма для експансіоністських планів Пекіна і Москви. Адже в їхній інтерпретації кордони держав, що постали на уламках СРСР і країн так званих "народних демократій", юридично не визначені.
Російські політики по-хамськи відвертіші, тому й говорять про "окупацію" сучасної Польської держави та свої територіальні претензії до земель, які колись входили до складу Російської імперії.      

Спротив українського народу, мужність і доблесть Збройних сил України, допомога наших союзників і партнерів продемонстрували, що демократія не беззахисна. Що майбутнє за свободою і демократією, а не за авторитарними режимами - з комуністичною чи так званою "консервативною" ідеологією.