“Сію-вію, сію-вію конопелечки…”. Go-A і потенціал українського фольклору

ЗМІ пишуть, що це не просто виступ, а вибух. І справді, за підсумками голосування глядачів, Go-A на другому місці. Такий тріумф наших музикантів надихає, тішить і викликає гордість за своє, рідне.

Розумію, що останні слова дуже вже патетичні. Але я тут не про національну гордість. Тома Кемпійський застерігав від того, щоб гордитися лише через те, що ти народився на тій чи іншій землі. Ну бо не від людини залежить, де вона народилася. 

Мені йдеться про наші, українські фольклор і міфологію. І не тому, що вони наші, а тому що вони цінні як культурні явища, однак ще недостатньо розкриті. Притому, мають значний потенціал для реалізації у сучасній популярній культурі.

Звісно, підхід Go-A до інтерпретації основ не винятковий. Та ж співачка Руслана свого часу перемогла на Євробаченні з композицією, де використала гуцульські мотиви.

Звісно, не лише співаки цікавляться українським фольклором і інтерпретують його у своїх творах.

Чи не найвідоміший український фільм, який до того ж з належною патетикою варто назвати культовим – “Тіні забутих предків”. Зараз це класика, а пів століття тому був експериментальним. Режисер Сергій Параджанов не лише спирався на однойменну повість Михайла Коцюбинського, а й сам сміливо творив. Згадайте кадр, де молодим на шиї вдягають хомути. Такого в традиційному гуцульському весільному обряді ніколи не було, але воно зродилося в уяві режисера і зараз ця картина в пам’яті глядачів як щось канонічне. Навіть від земляків-гуцулів я не чув обурення через невідповідність. Все настільки органічно виглядає, наче завжди так і було.

А Михайло Коцюбинський? Він добре розумів силу фольклору і міфології. Не певен, що літературні критики зійдуться на тому, що “Тіні забутих предків” його найкращий твір, але об’єктивним є те, що це найвідоміший його твір. Окрім гуцульських мотивів, Коцюбинський використав класичний сюжет Ромео і Джульєтти. Але спрацював він саме завдяки локації в найширшому значенні – Гуцульщині.

Сюжетами з Давньогрецької і Давньоримської міфологій, а також із Біблії світова культура переповнена. Надалі інтерпретуються і сюжети з пізніших, але вже теж класичних творів, як того ж Шекспіра. 

Драма Лесі Українки “Камінний господар” про Дон Жуана. Письменниця хотіла ввести українську літературу в контекст світової. Але найвідоміший її твір – “Лісова пісня”, де діють персонажі з поліської міфології. Ще в дитячі роки авторка ними захопилася, і, попри глибоку обізнаність у світовій культурі, а може якраз завдяки цьому, повернулася до українського фольклору.

Для мене найбільшим потрясінням в українській літературі став роман Петра Шекерика-Дониківа “Дідо Иванчік”. 

Автор– громадський діяч і письменник з Гуцульщини першої половини 20 ст. Саме він створював разом з Гнатом Хоткевичем “Гуцульський театр” і консультував Коцюбинського, коли той приїжджав у Карпати збирати матеріали для своєї знаменитої повісті. А в 1930-х рр. Шекерик-Доників сам написав видатний роман. Але явищем в нашій культурі він стає лише зараз, тому що кілька десятиліть пролежав у землі.

У 1940 році нова совєцька влада арештувала письменника “за зв’язки з націоналістичною бандою” і відправила в Сибір, де його слід загубився. Дружина ж закопала рукопис у землю, щоб не забрали і не знищили. Вперше твір був опублікований лише 2007 р. 

Роман написаний гуцульським діалектом сторічної давності, тому навіть після оприлюднення значна частина читачів мала труднощі при прочитанні. “Дідо Иванчік” все ще на шляху до належного визнання і почесного місця в українському літературному каноні. Тим часом вийшло вже кілька видань роману, серед яких аудіокнига та переклад Івана Андрусяка на сучасну українську літературну мову. Твір уже доступний для широкого принаймні українського загалу. Сподіваюся, наступним перекладом буде англійський.

Ймовірно, зараз літературознавці могли б віднести “Діда Иванчіка” до магічного реалізму. Якщо ж читати без попереднього заглиблення у гуцульський фольклор і реалії, то цю книжку можна сприймати як фентезі.

“Дідо Иванчік” – не просто сюжет в гуцульських декораціях. Це справді унікальний літературний світ на рівнях і умовно реалістичному, і міфологічному, хоча обидва невіддільно переплетені. Та й той “реалістичний” – не такий, що його можна впізнати. Його можна тільки відкривати.

Гуцульські міфологічні персонажі, які діють в романі, не просто добре забуті, що зараз можуть здаватися новизною для масової аудиторії. Вони в мистецьких творах на такому рівні, як в Шекерика-Дониківа ще ніколи не були представлені. Тому я вважаю “Діда Иванчіка” найбільшим відкриттям в українській літературі початку 21 ст.

Водночас, “Дідо Иванчік” – настільки сильний концентрат, що має потенціал породити цілу мистецьку течію як інтерпретацій, так і оригінальних творів, що виростуть з основ гуцульського світу.

Знову ж, мені не йдеться, щоб обов’язково реалізовувати наше, українське. Однак, митцям завжди ж хочеться робити щось мистецьке. Але переважно мистецька діяльність є вторинною. У будь-якому мистецтві виразними стають лише одиниці.

З суто практичного погляду, щоб не бути вторинним, чудова знахідка – фольклор і міфологія.

Звісно, не можна забувати про майстерність. Без неї, хороша ідея не зарадить. Сама не спрацює. Для майстерності тільки й треба, що вправлятися, але лише з нею теж далеко не зайдеш. Тому народна творчість – це ті зерна, які в руках майстерного селекціонера можуть прорости несподівано смачними плодами.

Для шанувальників “природності” такий підхід може здатися штучним, але тут я згадую, що всі сортові яблука виведені селекціонерами. А домашні улюбленці котики і песики?..

Так і з мистецтвом. Якщо погодитися, що для досягнення майстерності форми чи виконання потрібні зусилля і праця, то чому б не докласти таких же зусиль для досягнення оригінальності змісту?

Первісна форма може втрачати актуальність для широкої аудиторії. Пригадую зі шкільних років, що усна народна творчість на уроках з літератури не викликала захоплення. Ну, справді ж, чи так уже багато скаже текст гаївки без власне обряду, мелодії? Мені нічого не казав. Пошвидше вже хотілося перейти до новіших періодів, де автори промовляють зрозумілішою мовою.

Але зараз бачимо, що тисячі чи то мільйони землян підтанцьовують чи хоча б похитують головами в такт пісні “Шум” українського гурту, яка створена на основі гаївки. Ця гаївка не просто здатна до життя як культурний продукт в діапазоні популярної культури. Вона є відкриттям, має свою “новизну”, бо її зміст достатньо добре забутий. А сучасна реалізація достатньо професійна. І це безпрограшно, тому що фольклорні мотиви не просто так збереглися у народній творчості. Вони є консистенцією з великого огрому забутого. І якщо щось таки дійшло до наших днів, має якусь фіксацію, то це та заварка, з якої можна зробити багато чашок смачного чаю. Тобто багато пісень, оповідань і кінофільмів.

Go-A дуже доречно нагадує – український фольклор і міфологія мають значний потенціал, який варто відкривати і ним “шуміти”. 

Класно ж звучить, правда? – “Сію-вію, сію-вію конопелечки…”