Костянтин Москалець: Спорудження мосту

Озираючись тепер на ті, не такі вже й давні, мирні літа й осені, я намагаюся писати цю колонку якомога швидше і стисліше, доки не втрутилися згадані перепони. Доки не пролунав сигнал повітряної тривоги. Доки будинком не струсонули недалекі вибухи. Доки не відключили електрику, без якої комп’ютер перетворюється на декілька безпорадних кілограмів пластику. Зрештою, так тепер працюємо ми всі: і моя дружина, яка редагує тексти для часопису “Критика” при світлі свічок, і львівський поет Остап Сливинський, який жартує, що тривалість робочого дня залежить від кількості заряду акумулятора в ноутбуці, і редакція “Еспресо”, і весь український народ. Через руйнування, завдані Україні споконвічним російським ворогом, ми тепер змушені заощаджувати на всьому – на електриці, продуктах, поїздках, зустрічах тощо.

Однак це не означає, що ми повинні заощаджувати й на мисленні або, іншими словами, відмовлятися від розумової дисципліни і зосередженої праці, втрачаючи набуті багатолітніми зусиллями вміння та форму. Адже саме цього вони й хочуть, людиноподібні монстри, вирощені в підвалах Луб’янки.

Отже, Гайдеґґер. Уперше я почув це ім’я ще в студентські роки, коли один із аспірантів, земляк, дав почитати на один вечір збірник творів західних філософів та богословів. Наскільки пригадую, там були статті Пауля Тілліха і Гарві Кокса, інших практично невідомих у Радянському Союзі авторів. На обкладинці красувався один із грифів секретності: “Для службового користування”. Не знати чому, до цієї чекістської антології потрапив і “Час картини світу” Гайдеґґера, аж ніяк не найпрезентабельніший його текст, можливо, просто легший для перекладу. В кожному разі, тоді німецький філософ не справив на мене великого враження, аж до часу, коли я з безупинним захватом почав осилювати фундаментальне “Буття і час”, тексти з “Лісових шляхів” тощо.

Якраз тоді Гайдеґґер і став мудрим, досвідченим провідником, який за руку перевів мене філософським мостом від безтурботного богемного періоду з його безсистемним читанням, екстравагантними пригодами й хлоп’яцькими вибриками до тривалих годин творчої тиші і вдумливого, по абзацу, читання-смакування глибоких текстів. Саме про міст ідеться в одному з них, доповіді “Будувати Мешкати Мислити”. Будівництво як засаднича риса людства має на меті насамперед спорудження житла. Проте не кожна споруда стає житлом, адже ми будуємо і залізничні вокзали, і мости, і стадіони та греблі. Однак кожна зі споруд входить до сфери нашого проживання, до умовного Дому, стаючи притулком для людини. Ховаючись під час повітряної тривоги у підземному переході разом із десятками інших киян, я, як ніколи раніше, глибоко відчув істинність цього твердження філософа. Будівництво і спорудження самі по собі є людським способом жити у світі й жити в ньому саме по-людськи; відповідно, руйнування стає виявом присутності в цьому світі нелюдських сил. Смертні живуть, щоб рятувати землю, дбати про неї, даючи їй змогу бути собою. Збудований Смертними міст не просто об’єднує два береги; він збирає і організовує довколишність ріки як ландшафт. Опори мосту, що певно стоять посеред течії, високо підносять арки, дозволяючи водам текти далі. Повені й дощі, талі сніги наступають на опори мосту, намагаючись похитнути їй, однак міст готовий до цього, стійко витримуючи натиск хаотичних сил природи, завдаючи міру і надаючи смертним шлях вільного пересування від однієї землі до іншої. Міст – це місце збору Неба і Землі, Божественних Істот і Смертних. Перш ніж ми спорудимо міст, такого дивовижного місця не існує.

Коли російські загарбники рушили в наступ, ми самі підірвали наш міст. Щоб їхнім танковим колонам не було ходу. Щоб жодному окупантові не було як поставити ногу на нашу землю. Якусь мить міст здивовано дивився на нас. Мабуть, так само дивиться людина перед тим, як її розстріляють. “Хлопці, – сказав міст, – але ж я можу ще довго й вірно служити Смертним. Не так давно ви самі зробили капітальний ремонт. Я можу простояти ще сто років, я дужий. Завдяки мені можна перевозити зібране вами зерно і картоплю, рятувати хворих та поранених, везучи до лікарні, тут легко проїдуть пожежні машини, рятуючи села і ліси від пожеж. Навіщо ви це робите?” Ми промовчали і відвели очі. Тоді пролунав моторошно гучний вибух. Міст здригнувся і почав довго падати. Сипалося каміння, летіли уламки, плавилася арматура. Це був найкрасивіший міст із-поміж усіх, які я бачив за життя. І він усе життя був зі мною, цей рідний міст, так, як були зі мною Небо і Земля, Божественні Істоти й Смертні. Все моє життя падало разом із ним. Тепер це тільки декілька пощерблених і перекошених опор посеред ріки. Тепер це аморфні купи бетону й асфальту, хаос замість доладності.

Але росіяни не пройшли, і шлях до Києва був їм тут закритий.

...Коли закінчиться війна, ми відбудуємо наш міст. Тут знову світитимуть ліхтарі посеред ночі, нагадуючи неповторну гравюру котрогось із дорогих серцю японців. І в нас вистачить електрики на це, хоча сьогодні її бракує навіть на світло для світлофорів і для автоматичних дверей у магазинах. Коли закінчиться війна, спорудження мосту відновить зміст і сенс життя, даючи змогу зустрітися рідним і друзям, живим і померлим. Певна річ, на цей міст жодного разу не ступить нога жодного російського виродка. Ми назавжди відвертаємося від вас, недолюдки, зачаті в п’яному чаду під портретом Путіна, безжальні вбивці й ґвалтівники невинних дітей, вагітних жінок, безпорадних стареньких. Ми – Небо і Земля, Смертні і Божественні Істоти – стверджуємо, що вам немає місця серед нас, на нашому мосту, бо ви вчинили жахливий переступ усіх мислимих законів, а за це не буває прощення, за це буває тільки справедлива й немилосердна відплата.

А поки що ми допишемо і дочитаємо свої книги, домислимо свої думи і при свічках завершимо наші повсякденні справи.