Україна постала перед викликами планетарного масштабу – конференція в Гарварді

Тема, яку протягом тижня 7-11 лютого обговорюватимуть експерти, цього року звучить так: 2Не лише пограниччя: тридцять років українського суверенітету". 

Йтиметься не лише про державні кордони і те, чи лише вони визначають суверенність країни. Що відбувається, коли ці кордони міняються? Якими є критерії суверенності держави? І як інтернет вплинув на розуміння суверенності? 

Перша сесія, яку відкрив директор Гарвардського українського наукового інституту, історик Сергій Плохій, поставила питання про те, що зараз потрібно розуміти під словом "суверенітет".

Чого хоче Путін: Донбас, Україну, Східну Європу, чи сфер впливу по всьому світу?

Як зауважив модератор дискусії Карл Далман, професор міжнародних досліджень та географії в Університеті Маямі у штаті Огайо російський президент Володимир Путін у своїй минулорічній програмній статті про те, чи росіяни і українці є "одним народом", поставив під сумнів як міжнародно визнані українські кордони, так і право українців їх мати, адже він фактично заперечив їхнє існування як окремого народу, а отже і право мати суверенітет. Путін у цій статті також заявив про право Росії піддати сумніву пострадянські кордони не лише з Україною, а пізніше поширив претензії Росії на всю Східну Європу. Тож про що йому йдеться? Про російськомовних мешканців Донбасу, про всю Україну, чи про пів континенту?

На думку Пола д'Анієрі з Університету Каліфорнії, автора кількох книжок про сучасну Україну,  Путін часто висловлюється суперечливо, але робить це свідомо. Йому не йдеться про захист російськомовних в Україні, чи будь-де на колишніх радянських теренах, бо їм там нічого не загрожує. А відповідь на питання про те, чи Путін хоче загарбати всю Україну, чи «лише» встановити над нею контроль, залежить від обставин. Якщо вдасться, загарбає всю, якщо ні, то залишиться на першому етапі – встановлення сфери впливу без інкорпорування її до Росії. 

А далі Путін говорить, що це взагалі не пов’язано з Україною, йдеться про ширшу проблему – НАТО в Європі, і це також є проблемою, яка його турбує, як і внутрішня проблема передачі влади. Все це, на думку професора д’Анієрі, одночасно пов’язано і не пов’язано з Україною. "Найгіршою помилкою було б давати йому те, що він попросить і очікувати, що на якомусь етапі він перестане просити", – вважає каліфорнійський професор.

Учасниця дискусії з України, Юлія Безвершенко, яка є стипендіаткою програми українських молодих лідерів Центру демократії, розвитку та верховенства права Стенфордського університету, а протягом минулих двох років обіймала посаду генерального директора Директорату з питань науки та інновацій (МОН України), каже, що конфлікт Росії з Україною – далеко не локальний. Він про майбутнє демократії у глобалізованому світі, про те, чи демократичний світ зможе об’єднатися та захистити свої принципи.

А професорка Елізабет Данн з Індіанського університету запропонувала подивитися на ситуацію через призму російсько-грузинського конфлікту 2008 року, який вона докладно вивчала. На її думку, Росія використовує в Україні ту саму тактику – захопити частину території для того, щоб збільшити свій вплив на всю країну. 
 

"Путін вивчив американський урок в Іраку – війна є дешевою, а окупація дорогою. Тож потрібно шукати спосіб отримати контроль над країною без її окупації", – пояснює дослідниця, яка займається питаннями біженців та міграції. Однак, на її думку, Путін використовує загрозу окупації як тактичний прийом для того, щоб досягти головної мети – не допустити вступу до НАТО України та Грузії.

Джеральд Тоу, політичний географ з Політехнічного університету штату Вірджинія, вважає, що Росія Путіна завжди готова до поєднання різних тактик: якщо загарбавши Крим, Кремль втратив контроль над Україною, то розпочавши війну на Донбасі, він намагається відновити свій вплив на Київ. Не задовольнившись цією тактикою, Путін може перейти до інших – спробувати розчленити країну. І на цьому етапі неможливо передбачити, чи він обере її.

Чи буде колись кордон між Україною і Росією мирним?

Говорячи про кордони між Україною та Росією, експерти наголосили, що до 2014 року цей кордон майже не існував, і головний кордон, який турбував українців, був кордон з ЄС, перетнути який вимагало чималих зусиль. Росія ж навпаки, відчувалася як частина внутрішнього простору, нагадала Юлія Безвершенко. Після початку війни цей кордон сприймається як місце потенційної загрози. 

На думку Пола д'Анієрі, питання полягає у тому, чи Україні вдасться відстояти свої кордони на сході, чи вона розчиниться у межах Росії. Іншим стабільним вирішенням долі цих кордонів, було б їхнє перетворення на межі двох держав, що мирно живуть по-сусідству. Але таке рішення ще довго не виглядатиме імовірним.

Яким буде довгострокове вирішення українських кордонів, на думку Джеральда Тоу, залежить від того, як самі українці будуть відповідати на питання про те, чи вони належать до європейської цивілізації. Але їхні думки поки що поділені, залежно від географії їхнього проживання – більшість українців на заході України вважають себе європейцями, а на сході з цим визначенням не погоджуються. 

Юлія Безвершенко натомість не вважає такі ідентичності закріпленими, адже часто вони базуються на особистому досвіді респондентів. «Люди, які живуть на заході країни, частіше бувають за західним кордоном України і мають особистий досвід Європи, люди, які живуть на сході часто не покидають навіть меж своєї області, тому в тому, що вважати «європейськістю» часто покладаються на поняття, сконструйоване для них у російських ЗМІ», – пояснює українська дослідниця.

Чи може питання Криму і Донбасу вирішитися, якщо Україна погодиться на їхню автономію в межах України?

На думку Пола д'Анієрі, з цим швидше не погодиться Володимир Путін, вірніше погодиться у випадку Донбасу, бо це дозволить йому контролювати Київ. Що ж до Криму, то він мав уже такий статус в складі України, і це не вберегло його від анексії з боку Росії. А посилаючись на світовий досвід і його аналіз, американський дослідник говорить, що автономія у більшості випадків і у світі не вирішує ані внутрішніх, ані міжнародних конфліктів. "Надання автономії переважно погіршує, а не поліпшує ситуацію", – переконаний професор д'Анієрі.

Тож на його думку, якщо говорити про стабільне рішення для Донбасу, то ним би була передача окупованих Росією територій під її суверенний контроль. З іншого боку, дослідник усвідомлює, що таке рішення не було б справедливим по відношенню до України. А також відкритим залишається питання, чи не призвело б воно до подальших зазіхань Росії на інші території України.

Професорка Елізабет Данн вважає, що автономія на Донбасі не змінить ситуації – Росія далі контролюватиме цю територію, чи вона називатиметься автономною, чи ні.

Юлія Безвершенко вважає, що для самих мешканців окупованих територій головним питанням є не те, як юридично буде оформлено територію, на якій вони живуть, для них головне – безпека та економічна стабільність. Тому рішення для конфлікту потрібно шукати не з точки зору короткострокової перспективи, а з огляду на ширший контекст цього конфлікту, що включає розуміння цілей Росії та прагнень України.

На запитання від колишнього посла України в Канаді Андрія Шевченка про те, чи Росії буде дозволено визначати, в які союзи може входити Україна, всі закордонні учасники панелі відповіли, що не вважають, що Україна має стати членом НАТО. Пола д'Анієрі переконаний, що питання про НАТО не постало б, якби не загроза з боку Росії, країни багато - не лише опозиція з боку Росії, але і пов’язане з нею небажання бачити Україну в Альянсі з боку Франції та Німеччини, розміри України географічні та економічні, а також, не в останню чергу питання корупції, особливо корупції в армії.

Елізабет Данн каже, що НАТО може втратити більше, ніж отримати з членством України, бо Захід не зацікавлений у тому, щоб перетворити Україну на Сирію та вести там проксі-війну з Росією. А Джеральд Тоу стверджує, що НАТО своїм розширенням є співвідповідальним за ситуацію, що склалася. Питання про те, що це було бажанням країн Східної Європи, які не почувалися безпечно поруч з Росією, на обговоренні не постало. І лише українська учасниця панелі Юлія Безвершенко висловила думку, що Україна як суверенна країна має право стати членом НАТО і готуватися до цього потрібно навіть попри те, що Альянс не готовий прийняти її найближчим часом.

Також постало питання про те, чи в контексті суверенітету членство в Європейському союзі не є важливішим, ніж членство в НАТО, адже значна частина суверенних рішень передається до органів ЄС. На думку деяких з панелістів, це дійсно так і членство в ЄС вимагає від країни значно більших трансформацій, ніж в НАТО. З іншого боку, НАТО є військовим союзом, тому членство в ньому має безпосередні безпекові наслідки.

Відповідаючи на питання, чому до ескалації конфлікту дійшло зараз, панелісти звертали увагу на внутрішні та зовнішні чинники. Серед внутрішніх – посилення країни – армії, національної свідомості та недосягнення цілей, які ставив Путін в Україні. Зі зовнішніх – вихід США з Афганістану, який в Росії сприйняли як поразку, яка не дозволить США зайняти сильну позицію щодо України.

З огляду на нещодавнє обговорення українського питання в ООН, обговорювалася і роль цієї головної міжнародної організації. Але учасники дискусії наголошували, що без згоди Росії ООН не зможе допомогти у вирішенні конфлікту. Але якщо така згода буде, то досвід ООН міг би стати в нагоді в патрулюванні кордону з Росією, чи в питаннях реінтеграції, щоб не дійшло до дискримінації людей, які перебували на території, яку не контролювала Україна.

На закінчення дискусії Джеральд Тоу наголосив, що конференція в Гарварді про Україну відбувається у ключовий момент історії, коли в Україні вирішується питання світової безпеки, і світова академічна громада має можливість продемонструвати солідарність з українцями, які постали перед викликом глобального масштабу.