Українські прем'єри: "Кохання без контракту" – коли другокласники знімали для першокласників. Рецензія

Чому українцям не варто хвилюватися, щоб встигнути подивитися фільм "Кохання без контракту" і чому наші компанії мають нарешті перестати знімати такі телевізійні романтичні комедії для кінотеатрів, читайте в рецензії Еспресо.

Про що кіно (попереджаємо, далі спойлер, який цікавіше написаний, ніж знятий фільм)

Фото: стоп-кадр з трейлера фільму "Кохання без контракту"

По-суті, сюжет фільму – це набір з кількох театральних сцен, які розділені між собою загальними рекламними кадрами прибережжя Адріатичного моря та безперервної музики (в основному – мікси популярних хітів, які мають у нас викликати емоції без мови кіно, та, по-факту, лише голосно кричать). Сама історія настільки дешева, нелогічна і несмішна, що, здається, автори фільму спеціально намагалися переплюнути деякі сценарії Толлівуду (третя індійська популярна кіноіндустрія після Боллівуду та Коллівуду), де абсурдність є законом жанру для максимального спрощення будь-яких "ідей".

Все починається з показу недолугої сцени-знайомства з антагоністами фільму – подружжя Річарда та Елізабет, які більше нагадують манекенів, ніж акторів.

Фото: стоп-кадр з трейлера фільму "Кохання без контракту"

Вони приходять до мера одного з міст Чорногорії і лише однією вирізкою з газети засвідчують, що є аристократами давнього роду, які давно зникли. Тому їм належить палац, що зараз є музеєм. Без лишніх питань, тут же музей стає їхнім помешканням. Бум! Далі нам показують вже Київ і подружжя Еріка та Наталі (ну хоч не Макса і Наташі, як любили раніше називати головних героїв таких фільмів для "інтернаціональності"), які намагаються розлучитися. Та біда, бо в них шлюбний контракт так прописаний, що мусять спільно витратити всі гроші, які вони 10 років відкладали на пенсію. А це цілий мільйон доларів (справді, дуже типова сума для українських сімей). Після цього починаються їх "пригоди" з тринькання грошей.

Спершу вони, пара, яка розлучається, без проблем удвох летять на відпочинок в Чорногорію і лише там вирішують віддати гроші на благодійність. Та знову халепа! Благодійність потребує так багато бюрократичної тяганини, що вони не годні цілих три місяці чекати і бути подружжям, тому займаються шопінгом і купівлею коктейлів за тисячу доларів (дорослий вчинок). Та все ніяк не можуть спустити мільйон доларів. З розмови, яка відкриває нам "глибокі" (читай банальні) характери героїв (вона – Барбі, він – Вовк з Волл Стріт), ми дізнаємося, що Наталі мріє повернути старі добрі часи, коли вони були бідні, але повні романтики, а Ерік настільки зав’яз у грошах та їх силі, що замовляє хот-доги з Києва до Чорногорії чартерним рейсом.  

У підсумку Наталі пропонує Еріку відвідати благодійний аукціон, де вони знайомляться з вже згаданими Річардом та Елізабет, які продають цінну стару брошку. Наталі не задумуючись купує її за півмільйона доларів (за мільйон не додумалася, інакше б сюжет розвалився). А далі нізвідки виникає фотограф-кореспондент до якого залицяється Наталі і замовляє в нього фотосесію, щоб пробудити ревнощі в чоловіка з яким вона хоче чим швидше розлучитися (і ніякої суперечності в цьому немає, це ж кіно!) Та після фотканя на всіх пірсах та яхтах міста, коротун мачо-фотограф її "відшив", бо почав за шампанським фотографувати не її, а людей за спиною жінки. Далі фотограф, як метеорит зникає і вирине лише в кінці фільму.

Фото: стоп-кадр з трейлера фільму "Кохання без контракту"

Бідна довгонога Наталі так розгнівалася на фотографа, який перестав її фоткати, що від неуважності у місті зіштовхнулася з Модестом (з латини – це ім’я означає "скромний", але рядові глядачі про це дізнаються хіба з Вікіпедії, тобто не дізнаються). Модест втілює образ типового повнявого слабоумного блазня, щоб розважати публіку своїми жартиками у стилі: "Хто така Ріана? Загуглю", та своїми дитячими вчинками у стилі Зака Галіфінакіса (Алан з "Похмілля у Вегасі").

Наталі знаходить розраду у простаку Модесті, розважившись після чудового дня з ним, вона повертається в номер до чоловіка і засинає на дивані.

Якщо до цього сюжет був шитий білими нитками, то після стає шитий невидимими нитками!

Фото: стоп-кадр з трейлера фільму "Кохання без контракту"

Виявляється, що батько Модеста був музейником в якого вкрали брошку, яку, власне, придбали на аукціоні Наталі та Ерік. Тому він влазить до них у вікно, щоб перевірити, чи дійсно це та сам брошка? Звісно, через свою недолугість, він будить Наталі та Еріка. Вони не викликають поліцію, бо Модест показав вирізку з газети і сказав, що "крадіжка брошки дуже засмутили батька". Після цього ці троє вирішують стати командою шпигунів-детективів, щоб вивідати секрети Річарда та Елізабет і вивести їх на чисту воду (чому б ні, чим ще займатися у Чорногорії).

Під прикриттям Наталі та Еріка, Модест двічі залазить до помешкання псевдоаристократів, знаходить ще одну вирізку з газети та ще якусь викрадену каблучку, що стають "доказами" про аферу Річарда та Елізабет. Та Модеста ловлять і садять в міську тюрму (кам’яний підвал якогось форту, що відповідає в'язниці 16 століття). Там Модест, як загнана в кут дитина, розповідає про свій вчинок, але не може нічого довести, бо через вікно викинув ці "докази" в руки Наталі (ех!). Коли ж Наталі та Ерік знаходять Модеста в тюрмі і пояснюють слідчому, що нагадує невиспаного бородатого айтішника (навіть не мав кобури з пістолетом), хто тут насправді злочинці, слідчий розводить руками, йому мало таких "доказів". Коли вже починаєш думати, що ось і трохи логіки у фільмі, Модеста відпускають, адже, як сказав слідчий, видно одразу, що той "просто ентузіаст, а не злочинець" (нема коментарів).

Далі між трьома героями стається конфлікт, бо Модест дізнається, що Ерік та Наталі одружені (про те, що вони в одному номері сплять, він не замислювався), розлучаються і намагаються витратити гроші, тому він для них цікава іграшка, а не друг. Тож, три герої йдуть різними стежками: Модест пішов їсти, Наталі - засмагати в закритому купальнику на яхті, а Ерік - спати.

Коли ж Ерік прокинувся, його адвокат скинув йому по мейлу статтю (наче сторінку з Вікіпедії) про те, що справжні графи, якими себе видають Річарда та Елізабет, давно померли. Це стає найвагомішим доказом (доказом в квадраті!), який в підсумку запроторює антагоністів в ту ж тюрму 16 століття. Там мер міста, якого на початку Річард та Елізабет "неймовірним" чином обвели довкола пальця, залишає їм ключі. Вони втікають, сідають на яхту, капітаном якої є фотограф до якого раніше залицялася Наталі, і довго пливуть кудись. Та виявляється, що капітан-фотограф-залицяльник є ще й поліцейським Інтерполу, який у підсумку завіз їх в іншу країну, щоб не було довгого процесу екстрадиції з Чорногорії (ось це так поворот!). Коп-мачо записує подяку Наталі і просить вибачення, що почав фоткати інших та запевняє, що вона з Еріком заслужили грошову винагороду (навіть задум для сиквелу, щоб далі витрачали гроші) за допомогу у затриманні аферистів. У кінці Наталі, Ерік та Модест пливуть кудись на яхті і залишають дорослій аудиторії лише туманні натяки про те, що ввечері вони всі можуть опинитися в одному ліжку… Кінець.

Фото: стоп-кадр з трейлера фільму "Кохання без контракту"

Гра акторів? Загалом вона нагадує аматорську спробу, коли запросили родичів і друзів, щоб аби хтось був, бо всі гроші витратили на поїздку в Чорногорію. Якщо головні герої хоча б грали п’єсу і нагадували щось, що ми бачимо в театрі, то другорядні – просто випадкові люди, яких ніби в останній момент запросили з вулиці. Це особливо кумедно, коли ми бачимо в масовці ті ж обличчя в кількох різних сценах, де мали б бути різні люди (попри надзвичайно "цікавий" сюжет, очі швидко це помічають). Окремо відзначимо ще штучний дубляж стрічки та одну мову, якою у фільмі говорять як в Україні, так і Чорногорії, і в решті світу (може одного дня дійсно українська стане інтернаціональною!).

Тож, якщо проаналізувати весь цей потік "авторської фантазії" і коротко підсумувати – романтично-комедійний-детектив, як його анонсують, розповідає про інфантильних мажорів, які дивляться на світ через рожеві окуляри і свято переконані, що світ на них дивиться також через такі окуляри. Логіка дій і характери героїв на рівні психології першачків, а операторська робота на рівні весільного фотографа, який трішки загуляв, тому фокус картинки часом бігав стометрівку (про крупні плани деталей просто забули). Загалом виглядає, наче, це кіно зняли другокласники для першокласників. Кому ж більше восьми років, в того неодмінно виникає питання, чому я витратив свої гроші і час на це?

Хто створив цей фільм (таємний режисер та сценарист, який виявився продюсером)

Фото: стоп-кадр з трейлера фільму "Кохання без контракту"

Великим плюсом цього фільму є те, що Держкіно не виділяло грошей на його створення. Принаймні, такої інформації ніде немає. Цим займалася київська студія Device Production. Цікаво, що у синопсисі кіномереж "Планета Кіно" та "Мультиплекс" не вказано ні режисера, ні сценариста "Кохання без контракту". Та під час прем’єрного показу 19 вересня у столичному кінотеатрі "Оскар", режисер знайшовся. Ним виступила продюсерка стрічки – Валерія Гуза (неоднозначна особистість, адже у 2020 співпрацювала з окупантами, коли дала інтерв’ю "Донецкому государственному университету", як колишня випускниця цього закладу).

Під час прем’єри Валерія Гуза сказала журналістам, що не хоче, щоб українське кіно занепадало, тому:

"Активно продовжуємо працювати та створювати легкі, романтичні фільми для українців, які також змушені були залишити свою країну та жити в Європі, і особливо для тих людей, які залишилися жити в Україні та змушені кожен день бути свідками жаху війни і потребують підняття духу та надії на мирне майбутнє".

Однак саме такі фільми і тягнуть українське кіно назад, а не вперед, позбавляють бажання йти на українські стрічки, коли ті крутяться в кінотеатрі (до речі, крім рецензента, який з годинником в руках переглядав цей фільм, в залі була лише ще одна людина). Адже показують відсутність будь-якого креативного бачення і бажання творити справжні фільми, а не дешеві аматорські кривляння, щоб задовольнити внутрішнє его, а не бути "кіном для всіх". Бо кіно для всіх – це не зробити будь-що аби було і назвати так поставивши вікову категорію 0+, це тонка справа, щоб знайти збалансований відгук у всіх.

Як вдалий приклад таких фільмів цього року український кінематографа вже продемонстрував: "Довбуш", який дійсно може бути цікавий різній віковій категорії і попри певні кліше, заслуговує на увагу; "Мавка", яка так довго створювалася, що знайшла ключик і до світової аудиторії; "Люксембург, Люксембург", який хоч не такий вдалий як перший фільм Антоніо Лукіча, та все ж з драматичними персонажами, які заставляють задуматися і великих, і малих; "Памфір", який дуже дорослий, та все ж має в собі грецьку трагедію, яка асоціативно зрозуміла всім. Українські кінематографісти вміють робити хороші фільми, якими дійсно можна пишатися і показувати за кордоном, однак стосовно цих, як заявляють їх автори, масових комедій – застрягли у примітивних сюжетах, надіючись повторити касовий успіх простого як двері "Скаженого весілля". Та українські глядачі, попри думку певних продюсерів та режисерів, вміють думати і не хочуть постійно "хавати" грубий псевдо фаст-фуд з маленьким пакетиком цукру, а й смакувати справжні страви з цікавими смаками. "Кохання без контракту" точно не відноситься до таких і, як багато йому подібних, імовірно, швидко піде в небуття, та так швидко, що мало хто встигне запитати себе, а нащо тоді взагалі таке знімати? А варто ставити таке питання.

Чому оцінка 2,5/10 (дно не пробите, але й це треба вміти робити)

Перший бал за спробу. Все таки попри війну, змогли організувати зйомки і випустити який-не-який, але український продукт в кінотеатри (його також планують ще показати за кордоном, тоді вже може бути соромно, бо в нас до такого, на жаль, звикли, там менше). Другий бал за те, що не взяли грошей в держави, а лише свої витратили. А от половинка балу за вперту нелогічність сюжету – це також треба вміти робити на рівні. До речі, існують рейтинги найгірших фільмів світу, та "Кохання без контракту" може спокійно видихнути, воно туди ніколи не потрапить. Бо для цього треба зробити щось дуже погане, але з пристрастю Еда Вуда чи Томмі Вайсо (режисери, які вважаються чи не найгіршими в історії кіно). "Кохання без контракту" такої душі немає, а є звичайним класичним прикладом бездарно зробленого кіно.

Читайте також: Коли на Донбасі про СРСР ще не знали: що подивитися на вихідні