Усі крапки над "і" за всі віки нарешті будуть розставлені саме сьогодні, – Галина Вдовиченко

"Іграшковий ведмедик вже збився з ліку днів. Сидів на підвіконні й чекав, коли повернеться його дівчинка. Вона завжди поверталася. Брала його в руки, притискала до себе. Годувала й вкладала спати. Коли гриміли вибухи, затуляла йому вуха і очі, щоб ведмедику не було страшно. Він думав, що є її улюбленою іграшкою", – саме так починається одна з неймовірно зворушливих і коротких казок Галини Вдовиченко, серію яких – "Казки-22 і казки на листівках" – у відомої львівської письменниці покликало до життя  повномасштабне вторгнення Росії в Україну. У час, коли чимало творчих людей  через усі події досі не можуть вийти зі стану ступору, львів'янка взялася писати казки, які не залишають байдужими не тільки дітей, а й дорослих. Дуже лаконічно й водночас щемко й майстерно проілюстровані  художницею з Маріуполя Анастасією Пономарьовою, ці казки є тим світлим очікуванням у соціальних мережах, яке переживають як маленькі, так і великі користувачі.  

Еспресо.TV запросив Галину Вдовиченко до розмови.  

Казка Галини Вдовиченко "Ведмедик прямує на Захід". Малюнок Анастасії Пономарьової

Нещодавно на фейсбуці ти згадувала про зустріч з дітками, де один хлопчик раптом сказав, що хоче розповісти тобі прикру історію, яка з ним трапилася. І розказав про свого котика, який захворів, і якого не вдалося врятувати. Услід за ним свої невеселі історії про втрати улюблених тваринок почали розповідати інші діти. І тоді ти розповіла їм про власного собаку, який помер у тебе на руках, і як думала, що вже ніколи не візьмеш у дім песика. Але з'явився Карат – і все змінилося. У сучасних умовах що потрібно для розуміння, що попри всі травми життя має тривати?

Кому як. З дітьми однозначно треба на ці непрості теми розмовляти. Часом ми хочемо відгородити їх від певних травмуючих моментів. І зрозуміло чому. Але вони все одно все знають, чують, відчувають, і дуже близько беруть до серця, хоча не завжди безпосередньо показують це. Тому треба дуже уважно дослухатися до того, що дитину цікавить, яких тем вона торкається. Тоді можна дуже обережно і з великою любов’ю та делікатністю говорити на ці теми. Нещодавно я гуляла зі своїм молодшим онуком, якому одинадцять, і звернула увагу на те, що він зараз майже не усміхається. Це відкриття мене навіть трохи шокувало, адже ми раніше любили не тільки говорити на різні теми, а й разом реготати з приводу й без, дуріти. А тут пів дня прогулянки, а внук майже постійно в своїх думках, тихий-мовчазний, хоча таким не є. Думаю: що ж, нехай, бо це не менш важливо – вміти разом помовчати. І раптом він мене запитує: "Як ти думаєш, що буде з Росією у 2025 році?" Тобто він йшов і думав, що буде з державою-агресором за три роки. І я почала серйозно йому відповідати, чому думаю, що Російська  імперія розвалиться, і що на неї чекає. На підтвердження своїх думок почала згадувати деякі історичні  факти й побачила, що йому це справді цікаво. В такі моменти можна говорити на найскладніші теми, коли бачиш, що дитина чує й інформацію сприймає.

Казка Галини Вдовиченко "Секрет паперового літачка". Малюнок Анастасії Пономарьової

Психологи говорять про потребу перемикати дитячу увагу на якісь речі, далекі від війни. Але чи це стопроцентно можливо? Адже багато дітей вимушені були покинути рідні домівки,  найближчі родичі багатьох захищають Україну, а дехто й втратив на цій війні тата, дідуся чи іншу близьку людину, а подекуди й не одну…

Звичайно, кожна дитина має власні обставини. Але варіанти, коли дитина бодай на якусь годину може забути про час, в якому живе, їй треба пропонувати. Нещодавно  з ініціативи "Видавництва Старого Лева" я провадила у Львові екскурсію місцями, де живуть герої моєї дитячої книжки "Містельфи". Була здивована кількістю дітей, які прийшли з батьками на цю екскурсію. Вони були з кількох міст України. Прощаючись, одна мама подякувала за те, що за цю годину вона з дітьми навіть не згадали про біль, який не відпускає. І я раптом збагнула, що поки з дітьми спілкувалася, також забула, що зараз війна. Тобто не знаю як – спільними прогулянками, спільним читанням, забавами у настільні ігри чи ще чимось дитячу увагу варто перемикати. І відверто відповідати на запитання, які дитина ставить.   

Казка Галини Вдовиченко "Маленький паперовий кораблик". Малюнок Анастасії Пономарьової

За час війни ти неодноразово зустрічалася з дітьми і в реальному часі, й у форматі онлайн. Які запитання, що начебто прямо війни і не стосуються, діти ніколи не поставили б ще 3-4 місяці тому? 

Я повернуся до тієї зустрічі, з якої ми розпочали цю розмову. До хлопчика, який захотів розповісти про смерть свого котика. Голос його тремтів. Тобто йому дуже боліло те, що він розповідав. Але почав ту розповідь зі слів: "Зі мною сталася така прикра історія, і я навіть не знаю, чи варто нею ділитися, але розповім…" І кожна наступна дитина, яка розповідала про втрату песика, котика, хом'ячка чи іншого домашнього улюбленця, теж починала розповідь: "Зі мною теж сталася прикра історія…" Вони говорили й говорили. Треба було дати можливість кожному розповісти про те, що болить, не перебивати, не збивати на інше. Бо насправді це були історії не тільки про тварин, а про травму втрати і травму смерті, про важливість пам’ятати та про здатність і потребу любити. Фактично це були історії про все, що переживаємо сьогодні, але в іншій формі, під іншим кутом зору. Я запропонувала дітям свої історії записати, перетворити їх на тексти і на малюнки. "Я так роблю, – сказала дітям, – записую те, що мене вражає. Спробуйте і ви". Іноді ці історії дуже відрізнятимуться від дійсності. Як казки. У дітей зараз дуже багато негативного досвіду і я просто бачу, які вони часто не за роками дорослі. У дитячих очах бачу дорослий біль, і нерозуміння, і відсторонення. Навіть боюся думати, який жахливий досвід поза межами чогось людського вже довелося пережити багатьом дітям у містах і селах, де вже була окупація чи які під окупацією сьогодні. 

Казка Галини Вдовиченко "Хмарний пазл". Малюнок Анастасії Пономарьової

Галю, "Казки-22 і казки на листівках" – це, власне, і є твоя спроба виписати те, що вразило тебе за цю війну, певне намагання хоч трохи позбутися внутрішнього болю за все, що відбувається з Україною через рашистів?  

Якоюсь мірою. Тобто ці казки – це те, що психологічно було потрібно насамперед мені. А те, що воно потрібне ще комусь, відчула уже згодом. Річ у тім, що все, що я писала до кінця лютого, лягло в довгу шухляду, бо перестало мене цікавити, хоча було цікавим ще три місяці тому. Початок війни закинув мене, як і інших, у певний творчий ступор. Щось писати не могла взагалі. Хіба свою підтримку вимогам-проханням до Заходу "Закрийте нам небо" та іншим важливим речам. І коли занурилася в цю тему й почала розуміти, чому цього не зроблять, то раптом мені почала складатися казка про те, як діти, які не знають, що це нереально і неможливо, силою уяви закривають небо. Казка "Хмарний пазл" вийшла короткою, бо зараз час лаконічних текстів, і я виставила її у фейсбуці. А за два дні хтось з моїх фейсбучних приятелів затегав моє ім'я до сторінки художниці Анастасії Пономарьової. Це художниця, якій вдалося виїхати разом з дитиною з Маріуполя і яка спинилася у  Дрогобичі. Вона геть не мала засобів до малювання, то клаптиками жовтуватого паперу поділилася з нею котрась дитина. І Настя на тих клаптиках почала малювати те, що хотілося вималювати. Й ось ця третя жінка звела нас докупи, сказавши, що художниця шукає авторку, яка писала б лікувальні терапевтичні казки. Я ніколи не розглядала ці тексти під таким кутом зору, але з Настею ми списалися. Виявилося, що художниця мене заочно знає, бо  свого часу була серед організаторів проєкту в Маріуполі на тему дитячого читання, який стартував з моєї книжки "36 і 6 котів".  Я подивилася Настині малюнки, і робота закипіла. Бо це, власне, те, що я дуже люблю: коли текст і картинка пов'язані радше внутрішньо, аніж буквально. І це те, що потрібно: робити на власному місці якнайкраще те, що вмієш. 

Казка Галини Вдовиченко "Незабудка". Малюнок Анастасії Пономарьової

А як бути з комплексами, що поки робиш те, що вмієш якнайкраще, то десь не допоміг так, як, вважаєш, у ці складні часи мав би допомогти, щось не зробив,  кудись не встиг? 

Наразі намагаюся поєднувати те, що можна поєднати. Був час, коли мені здавалося, що от відправила гроші туди чи туди (особливо, коли це адресна допомога) - і вже недаремно прожила той день. Але треба здавати собі справу, що допомогти геть усім просто не можеш. То допоможи хоча би одному-двом-трьом. Я допомагала, але вже наступного дня починали догризати докори сумління, що роблю замало. Персонально для себе (коли була у Львові, бо зараз я через особисті обставини в Німеччині, але у травні знову повернуся)  знайшла вихід у плетінні маскувальних сіток в бібліотеці на Ринку. Могла прийти туди на годину, а застрягала на п'ять. І це насправді такий клас, коли з тобою поруч сидять і плетуть одну й ту ж сітку Одеса, Харків, Буча, Миколаїв… Ви можете спілкуватися, якщо є бажання, або плести мовчки. І ось це усвідомлення, що всі разом  робимо таку величезну захисну сітку для нашої армії та країни, персонально для мене ставало силою, опорою вже не на один день, а на значно довший період. 

Казка Галини Вдовиченко "Третя пташка". Малюнок Анастасії Пономарьової

Місяць тому в Ризі оголосили результати голосування національного книжкового "Журі для дітей, молоді і батьків" у межах національної Програми сприяння читанню, яку в Литві вже багато років реалізовують за допомогою Латвійської національної бібліотеки. Переможницею в номінації 9+ стала твоя книжка "36 і 6 котів", переклад якої  латвійською здійснив Маріанс Ріжийс (книга в оформлення художниці Наталії Гайди українською свого часу побачила світ у "Видавництві Старого Лева"). Цікаво, що 1-ше місце "котам" присудили понад 800 дітей Латвії, які не тільки виставили відповідні бали, а й написали про книжку свої відгуки. Немає ідеї перекласти  "Казки-22 і казки на листівках" латвійською, щоб ще й у такий спосіб розповісти тамтешнім людям, які емоції переживаємо зараз в Україні?

А Маріанс Ріжийс уже за кілька днів, як мій "Хмарний пазл" з'явився на фейсбуці, написав мені, що не тільки переклав його латвійською, а й прочитав на церемонії нагородження найкращих книжок у Латвії. Він бачив, як зреагували на цей текст люди і попросив мене: "Пишіть". Та я й сама відчуваю, що хочу писати саме такі тексти. До інакших просто душа не лежить. Навіть не читається нічого, що мені дивно. Усе своє життя вважала себе людиною, яка без книжок не може жити. Потребувала читання щодня, особливо перед сном. А зараз лише намагаюся читати… Але сприймаю тільки новини та ще коротенькі тексти, що їх пишуть у соціальних мережах. І аналітичні статті. Не можу знайти того літературного тексту, який би мене утримав. Натомість мою маму не встигаю у Львові  забезпечувати книжками. Мама просто ковтає ті книжки і просить купувати їй "грубасики". Каже, що коли читає, то забуває про реальність… 

Що для тебе як для автора зараз найважливіше?

І як для автора, і як для людини – щоб ми здолали те зло. Хоча в цьому я й не сумніваюся. Але щоб здолали якнайшвидше і щоб цивілізований світ нам допоміг вистояти. Як каже один воїн, звертаючись до Заходу: "Дайте нам зброю і заплющіть очі, а ми все зробимо самі"... Я не маю практики перечитувати свої книги. Хіба, коли готується їхнє перевидання. А тут взяла свій "Маріупольський процес", який почала писати наприкінці літа 2014-го та писала пів року, і сама здивувалася. Бо один з моїх героїв збирає докази присутності саме Росії в тих військових подіях, і ці докази – то були справді реальні факти. І то ниточки, які мали би привести до маріупольського процесу – суду над злочинною Росією. Але тоді я не знала, що її злочинна діяльність матиме таке жахливе продовження… Розумію, що це кінцевий етап, який мусимо пройти. Без цього етапу, який зараз переживаємо, і маріупольський процес буде незакінченим, і протистояння Росії та України не завершиться. Нічого вже не можна перекладати на плечі дітей і внуків. Усі крапки над "і" за всі віки нарешті, будуть розставлені саме сьогодні. Після нашої перемоги Україна врешті стане такою, як і має бути. 

Усі фото: з фб-сторінки Галини Вдовиченко