Коли йшов на смерть, усміхнувся, – мама Віталія Скакуна про героїзм сина. Спецпроєкт "Україна: ціна свободи"

Він підірвав разом із собою Генічеський автомобільний міст, аби сповільнити наступ окупантів. За кілька днів до Дня Незалежності, 19 серпня, міг святкувати своє 27-річчя. Уже 26 лютого Віталія Скакуна посмертно нагородили званням Героя України з удостоєнням ордена "Золота Зірка". Його іменем назвали міст у Празі. В Україні на честь загиблого воїна перейменовують вулиці. Зокрема, вулиці Віталія Скакуна з'явилися в Києві, Мукачево та рідних Бережанах.

Фото: мама Віталія Скакуна Орися Качмарик

Мама Героя Орися Качмарик, яка працювала вчителем, ніколи не мала сумніву у героїчності свого сина і пригадує – ще змалку був занадто правильний у жорстокому навколишньому світі. 

Еспресо поспілкувався з Орисею Качмарик про сина Віталія та яку ціну свободи платять українці за своє майбутнє.

"Я не хочу бути там рабом, я хочу жити в Україні"

Пані Орисю, розкажіть, яким син був в дитинстві: чим захоплювався, як навчався, що вже тоді було для нього важливим?

У той день, коли Віталік лиш народився, він вже був справжнім козаком. Так говорила про нього рідна тітка, як лиш побачила у пологовому будинку. Змалечку понад усе для нього були сім'я і друзі, яким завжди старався догодити, особливо сусідським дівчаткам. У школі любив читати історичні книжки. Коли прочитав усю домашню бібліотеку, то скачував улюблену літературу на електронну книжку. Я завжди йому говорила: сину, ти як виростеш, маєш бути або священником, або генералом. Він був занадто правильним для цього світу. Таких людей мало і їм дуже важко. Ще одним дитячим захопленням було малювання. Приніс якось мені в школі портрет Тараса Шевченка і питає: "Мам, подібний?" - "Звичайно, подібний", – казала я, адже він мав неабиякий хист до малювання.

Фото: мама Віталія Скакуна Орися Качмарик

Віталій був швидше творчою людиною. Чому вирішив стати військовим? Ви взагалі коли-небудь припускали, що син пов'яже своє майбутнє з армією?

Після закінчення львівського коледжу, де вчився на зварювальника, поїхав працювати за кордон до Польщі. Але довго там працювати не зміг. Пробувши рік, повернувся і каже: "Мамо, я не хочу бути рабом, я хочу спробувати себе тут". Влаштувався на роботу у Львові, але там йому також не пішло. Він мав гостре відчуття несправедливості і його це дуже тривожило. 

Фото: мама Віталія Скакуна Орися Качмарик

Якось він дізнався, що його добрий товариш Богдан пішов служити у морську піхоту. І, мабуть, цей крок його підштовхнув стати військовим. Просто прийшов в один день і поставив мене перед фактом, каже: "Я пройшов медогляд і підписав контракт". 

І як ви тоді поставились до його вибору? Чи не пробували відмовити?

Звісно, я, як кожна мама, була проти. Плакала, не хотіла в це вірити й хотіла простішої долі для своєї дитини, але водночас розуміла його вибір. Своїх дітей завжди підтримувала і не заперечувала їхніх планів. Ніколи не ставила ультиматумів. Але у цьому випадку навіть просила, аби батько його поговорив з ним. Та це також було марно.

Чи розповідав щось про військо? Припускав, що буде повномасштабна війна?

Думаю, що Віталік знав про повномасштабне вторгнення, але про це не говорив. І про військо не розповідав нічого. Напевне, не хотів, щоб я хвилювалась. Але одного разу прийшов у відпустку і показує мені медаль. Як я потім дізналась, він вже на той час був 8 місяців в АТО, а я про це нічого не здогадувалась. Лише сестра його, тобто моя дочка, знала. Служив у Херсоні, біля Генічеська. Мені казав, що на полігоні. Минуло 3-4 місяці, а я дивувалась, чому так довго на полігоні. Це вони вже вели активну підготовку.

Фото: мама Віталія Скакуна Орися Качмарик

Остання зустріч з сином

Ваш син загинув як справжній Герой, весь світ говорив про його вчинок. А як про нього дізнались ви?

Коли ми бачились востаннє, був сніжний січень. Я спеціально приїжджала на три дні, аби побачитись із сином вдома. Він також приїхав ненадовго. Проводжала його, як вже виявилось, в останню дорогу з дому. Вийшли зі свого двору на вулицю, а мама його товариша, яка теж вийшла свого сина провести, навіть не могла говорити, коли мене побачила – через сльози, що стискали горло. Вже тоді ми знали, що війська підходять до кордонів.

Фото: мама Віталія Скакуна Орися Качмарик

Вже в лютому, 23 числа, я йому дзвонила, то в голосі було чути сум і неспокій. Я запитала, що нового, а він мовчить. Я перепитала, чи все настільки погано. Він мовчав. Намагалась розрадити, що, мовляв, нам допоможуть міжнародні партнери, а він після довгої мовчанки відповів – "нам ніхто не допоможе, ми маємо відбиватись самі". Почувши ці слова, я дійсно зрозуміла, що буде далі. Вранці мені подзвонила мама і сказала: війна. Я одразу ж кинулась шукати сина (бо кожна мама в ту мить шукала свою дитину, аби почути хоч голос), дзвонити йому, писати на усі соцмережі, а його на той час вже не було. 

Намагалась заспокоювати себе, знаючи його пильність, що він на завданні, не може відповісти, не взяв телефон. Але у такі моменти починаєш вірити в якісь знаки нам згори. Коли того страшного дня збиралась піти в церкву, виходила з помешкання, а на балкон прилетів голуб. Їх ніколи там не було. Після побаченого в мене з'явився страх. По поверненні почала писати та дзвонити в лікарні, дочка всюди телефонувала, звістки не було. Від втоми я на годину заснула і син прийшов до мене уві сні. Він був у білій футболці, а довкола нього сяйво. Щось мені хотів емоційно розказати, а я з ним сварилась і питала: де він є, чому так довго не відписував, пояснювала, що я дуже хвилювалась. А потім уже з телебачення ми дізнались, що він загинув. Довго його чекали. Цей біль не мине ніколи. Плачеш, божеволієш і розраджуєш інших матерів, які теж намагаються не збожеволіти. Важко знайти слова, але мусиш підтримати. Бо через це важко проходити, хтось чекає в цей момент бодай слова підтримки. 

Загинув Віталій Скакун з усмішкою

Чи спілкувались з побратимами Віталія після загибелі?

Спілкувалась, зокрема знайшла хлопчину, Саша звати, який був з ним під мостом. Він розповідав, що коли мінували міст, було все добре. Але в якийсь момент щось не спрацювало. Вони були шоковані, не розуміли, що відбувається. Присіли та сиділи мовчки. А потім Віталік підірвався і побіг, нічого не сказавши. Під час бігу обернувся та усміхнувся. Потім стався вибух. Цей хлопець розповідав, що довго не міг прийти до тями, поки побратими не забрали його. Мав надзвичайний шок. Я питала, чи залишились якісь речі, та не залишилось нічого. Те, що він мав, майже все було в частині. По сьогоднішній день частина в окупації в Генічеську. Саша казав, що мав його рюкзак і деякі речі, хотів передати родичам, але отримали наказ речі викинути, а в машини брати цивільних людей. 

Є люди здатні на геройські вчинки, а є, які ні. Чи можна було ще з дитинства припустити, що у Віталія є цей героїзм?

Без сумніву. Ще з дитинства в ньому було видно безстрашного героя. Я підсвідомо знала, що він у мене такий. Він був занадто справедливий і занадто добрий. 

Фото: мама Віталія Скакуна Орися Качмарик

Це, мабуть, той випадок, коли час не лікує рани.

Я все ще й досі думаю, що може він живий і повернеться, що мені подзвонять і скажуть, що це була помилка. Адже його не бачила в домовині, бо ж сина розірвало на мосту – немає нічого від нього. Жодної речі не залишилось. Інші мами як побачать і це усвідомлення може прийде швидше, а до мене воно довго не приходило. 

А от на річницю смерті в поїзді приснився, коли їздили на відкриття пам'ятної дошки на капличці, що на Аскольдовій могилі. Сниться, наче в напівтемну кімнату заходить колона хлопців і він йде останній. Вони всі мене минають, а мій сідає біля мене і мовчки сидить сумний. Хлопці йдуть і йдуть одні за одним, а я його питаю: "Ну що, сину, тобі треба йти? Доганяй їх". Він встав і пішов. Мені здається, що підсвідомо наче я його відпустила. 

"Рідна земля – це все, що в нас залишилось".

Українці платять надзвичайно високу ціну за свою волю, як гадаєте, якою б мала після цього всього бути наша країна?

Я хоч зараз за кордоном, але обов'язково повернусь жити до України. Коли приїхала додому, думала, мені легше буде там. Але заходжу в його кімнату – все його, а його нема. Серце від цього розривається. Мусила хоч на трохи поїхати, аби не зійти з розуму. Та на чужині не легше. 

Після війни люди мають зрозуміти, і я зокрема зрозуміла, що моя, наша земля –  це лише наше і нікому її не можна віддавати. Треба вистояти, навіть заплативши життям рідних. І, якщо потрібно, я б теж віддала своє життя заради…

На той момент Віталік певне добре усвідомлював, що він повинен зробити те, що робив. І він зробив це свідомо. Така фраза тут якраз дуже доречна – якщо не він, то хто. Отже, мусимо вибороти собі цю свободу. В нас рідна земля – все що залишилось.

А що нам усім варто зробити для перемоги, а чого не варто зовсім робити?

Передовсім усі без винятку українці мають працювати на цю перемогу: один молитвою, інший — грішми, третій — булочками, хтось добрим словом – це все допомога. І вірити, що буде перемога, що ті смерті закінчаться. Найбільше, що мене просто вбиває – що досі є люди, до яких не прийшло усвідомлення війни. Їх не зачепило. Оце болить.