Фосфор та хімічна зброя - найстрашніше, від чого доводилося рятувати військових: історія  медикині Руслани Майданюк

Перша історія про старшу бойову медикиню  Руслану Майданюк. Вона розповіла Еспресо про свій досвід порятунку поранених захисників.

Руслана Майданюк - старша бойова медикиня одного з підрозділів десантно-штурмової бригади Збройних сил України. У військо вирушила у 18 років. Добровільно. Дівчина з дитинства хотіла бути військовою та допомагати людям. Після школи не вдалося вступити до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. Тому вирушила у військкомат.

"Мене з дитинства всі називали бойовою. Мені подобалася вся ця строгість, дисципліна, яка є в армії. Там все має бути за статутом, там дисципліна. А у військкомат мене привів батько. Там всі спочатку думали, що він прийшов служити, а я за компанію. А він каже: "та ні, я дочку привів", - сміється Руслана Майданюк. - На мене дивилися такими круглими очима, що дитина, дівчина прийшла служити, коли чоловіки не хочуть служити".

Фото: разом із батьком у війську 

У війську Руслані не відмовили. Втім, вона не одразу вирушила у зону бойових дій. Спочатку навчалася. Стала зв'язківицею. Але з часом також пройшла курси тактичної медицини. Ця справа більше сподобалася дівчині, тому стала бойовою медикинею.

"Мені подобається допомагати іншим людям. Мені подобалося те, що я маю знання і в будь-яку секунду можу допомогти комусь, - продовжує Руслана. - Я не скажу, що навчання давалося доволі важко.  Напевно складнішою була фізична підготовка - курс молодого бійця. Потім вже було фахове навчання. Але медицина давалася важче, ніж зв'язок." 

Фото: була інструктором у навчальному центрі тактичної медицини

Після навчання Руслана два роки викладала тактичну медицину майбутнім бойовим медикам і згодом потрапила у 72 механізовану бригаду. З ними виїхала на Авдіївський напрямок. За словами Руслани, тоді не було масованих обстрілів, але активно працювали снайпери. Досі пам'ятає свого першого пораненого. 

"Це був мій друг, головний сержант, - пригадує цей момент Руслана. - Я чергувала на зв'язку, бо навіть, якщо ти медик, то все одно  виконуєш також інші завдання в підрозділі. Мене викликали по станції, що у нас є трьохсотий. У мене трохи був шок. Все, що я встигла зробити, це доповіла командиру, схопила рюкзак, каску, забула за автомат, забула за станцію і побігла на пост до того пораненого. Єдина думка, яка в мене на той момент була, що з мене вирішили пожартувати і випробувати, чи дійсно я зможу надати допомогу  швидко. Коли вже прибула на пост,  то бачила, як інший хлопець виводив пораненого. Зрозуміла, що все не жарти, але тішило, що постраждалий йшов, не все було так серйозно. Знаєте, коли отримала першого пораненого, це в деякій мірі був шок. Але, коли зрозуміла, що вже відправила людину на евак, зробила все, що могла і відправила живою на евак - це, напевно, найкращі емоції. Я працювала автоматично. Ми забрали постраждалого з посту, віднесли в умовно безпечне місце до точки евакуації. І там я почала працювати. Я накладала турнікети,  ставила крапельниці. Потім приїхала машина евакуації, ми його переклали в машину і все. Я дуже добре пам'ятаю, як  повернулася назад в бліндаж - в мене були руки по лікоть в крові. Я сиділа в ступорі кілька хвилин. Потім отямилася і почала перебирати рюкзак, бо переживала, що, можливо, знову доведеться когось рятувати". 

В Авдіївці Руслана була до 2022 року. А на початку повномасштабного вторгнення переїхала в Щастя. вже була у складі 79 десантно-штурмової бригади. Відбили Щастинську ТЕС, але підрозділ російські війська почали обходити і брати в кільце. 

"Я на момент прориву і початку цих всіх обстрілів перебувала в управлінні і бачила, як рухалася колона з території ворога, - пригадує Руслана. -  І насправді, коли вони проїжджали міст, між нашою територією і їхньою - ми сподівалися, що міст був замінований і як тільки вони заїдуть, ми зможемо його підірвати. Але не здетонувало нічого, міст не підірвали і зав'язалися вуличні бої. Там почали ми нести перші втрати. І ступор був у всіх, насправді. Але всі отямилися і зрозуміли, що треба відправляти людей, треба рухатися і не дати можливості ворогу просунутися далі". 

Фосфор і хімічна зброя - найскладніше, від чого доводилося рятувати військових.

"Я бачила, як падає цей фосфор. Фосфор пропалює все. Тобто це така річ, яка виглядає, як феєрверк, який пливе по небу. Але насправді він має дуже важкі наслідки, - каже Руслана. -  Фосфорні боєприпаси пропалюють повністю тіло, кістки. І доки ти їх не дістанеш із тіла, вони димітимуть. У мене був один постраждалий,  який мав осколки в тілі і на цих осколках був фосфор. Я не знаю, що це був за снаряд. Там хлопця дуже сильно побило: була відірвана стопа, порване стегно. І окрім того, багато осколків просто позаходили в тулуб, в руки, в ноги. І ось на момент, коли мені його привезли в іншій машині, її відкрили, а там просто повно диму. Я до останнього не могла зрозуміти, що це таке. Коли ми навіть його переклали вже  в нашу евакуаційну машину і далі ввезли на стабілізаційний пункт, це все продовжувало диміти в його тілі. Деякі осколки, які були поверхневі, ми змогли дістати ще на ходу в машині, але глибокі я не маю права рухати. Я не хірург,  не можу цього робити.

Фото: на бойових з пораненим

За словами Руслани, коли окупанти прагнуть захопити якісь території, вони вдаються до тактики викурювання, тобто скидають хімічні речовини з дронів. 

"Іде детонація і хлопці дихали цим димом, він подразнював слизисті оболонки дихальних шляхів. Скидали щось таке, що виїдало очі. Щось змішували  із хлором, вони наскільки змішують оцю хімію, що не можна визначити якусь групу і до чогось її приписати. Зараз вони мішають цю хімію багато з чим. Хлопцям було  важко дихати, вони не могли зробити повний вдих, з'являлася сльозотеча, слинотеча. Найстрашніше, коли людині важко дихати і боїшся, що можеш її не довезти". 

Руслана зазначила, що росіяни використовують як саморобні дрони, так і вироблені в промислових масштабах. Раніше загарбники використовували один дрон на групу людей, а зараз використовують один безпілотник на одну людину. 

"Знаєте, медики - такі люди, які можуть один день взагалі не працювати, а іноді там може бути до десятка людей, а то й більше. 50 людей, до прикладу. У мене були ситуації, коли через мене до 20 людей могло пройти. Людей привозили машинами, я ними займалася, свого роду сортувала - хто важчий, хто легший, надавала допомогу і відправляла далі до стабілізаційного пункту. Я декілька разів потрапляла в ситуації, коли були масові евакуації. На Лиманському напрямку за шість годин чергування більше 50 людей вивезли. Там були 200 і 300, тому що травми були важкі". 

За свою роботу Руслана Майданюк отримала чимало нагород. Але має для себе найцінніші. 

"Найбільша нагорода для медика - це врятоване життя. Жодна нагорода з тим не зрівняється. Мене нагородили орденом "За мужність" III ступеня. Нагородження було від президента. У день десантно-штурмових військ нас викликали до Києва. Це мене здивувало, тому що мені до останнього не говорили, по яку нагороду я їду. Мені просто сказали: "Їдь, там буде нагородження". Я думала якусь грамоту дадуть. Але я здивувалася, що нагородження було від президента. Там також була людина, на яку я рівняюся, пан Залужний, залізний генерал. Мені було дуже приємно потиснути руку цій людині". 

Після завершення війни вона планує піти працювати на "швидкій" або в ДСНС.

"Я зараз паралельно з тим, що перебуваю на передовій, проходжу навчання на фельдшера. Я вчуся. Сподіваюся, що закінчу це навчання для того, щоб надалі також рятувати життя людям. Я думаю, що для мене рятувати життя, допомагати людям - це, напевно, те, чим я хочу займатися все своє життя", - розповіла Руслана.

На її думку, повертатися в цивільне життя важко, але можливо, адже всі, хто став на захист Батьківщини, колись були цивільними.

"Так, ми вже забули, як це жити, не боячись, що тобі прилетить. Але якщо постаратися, я думаю, якось ми зможемо зорієнтуватися і звикнути до цивільного життя. Людина насправді звикає до всього. Але буде чимало проблем у плані сприйняття цивільного життя і цивільних людей і того, як будуть сприймати нас, як до нас ставатимуться. Тому що зараз уже є проблема зі сприйняттям військових", - сказала медикиня.

"Я не думаю, що залишуся в армії, однак планую надалі займатися медициною. Я хочу розвиватися, хочу знати більше й бути там, де буду потрібна", - додала вона.