Кожен політик має право сам вибирати шлях політичного самогубства, і Зеленський не виключення - Рибачук

Велика інтрига. Справа не просто кадрова, а політична. Можливо, навіть геополітична - йдеться про посилення чуток щодо можливої відставки головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного. Закордонна преса пише значно більше й детальніше, ніж українська. Назріває великий внутрішній конфлікт, який намагатимуться розхитувати з усіх боків, у першу чергу наш ворог.

Я відразу публічно зреагував на цю ситуацію. Мені, як людині, яка знає Банкову, всі процеси, як там все відбувається, було зрозуміло, що питання відставки – це лише питання часу.

Неминучість відставки мені абсолютно зрозуміла. І на логічне питання «А як же так? А що вони собі там думають?» я можу сказати, що кожен політик має конституційне право - в Україні й у світі – самому вибирати шлях політичного самогубства.

І президент має це право – це його конституційне право. Скільки б ми з вами не аналізували pro and cons (за і проти, - ред.), десь рік тому, як сказали знавці з внутрішнього кола, Андрій - той самий Андрій Єрмак - звернув увагу президента й усіх друзів на рейтинги Залужного. І вони: тю, а ми якось і не думали, а дійсно, дивіться, що робиться.

І ось пройшов рік, і нашіптування закінчилося цілком природним результатом. Рахувати, намагатися переконувати, сподіватися на якесь чудо я б не став. Тому що, повторюю, це конституційне право президента, він має таке право. Як пишуть західні медіа, конфлікт між вищим політичним керівництвом і вищим військовим – це практично неминуча річ: різні культури, різні амбіції, різне розуміння.

Але в таких конфліктах завжди програють військові. Бо президент є президент – він призначає, він звільняє, тут нам нічого додати. Громадська думка, апеляції до західних партнерів? Західні партнери прореагували вустами речника Білого дому цілком передбачувано: це ваша внутрішня українська проблема.

У мене вже була не одна розмова, перед вами я розмовляв із кореспондентами з Парижа, мав декілька розмов із західними аґенціями. Так, вони розуміють, вони стривожені, але в них приблизно така ж позиція – що це проблема внутрішньо українська, і вони сподіваються, що цю проблему з честю вирішать.

Ризики ми теж чудово розуміємо. Але повторюю: ми тут із вами, такі розумні довгоносики, сидимо, я думаю, що там теж не всі дурні. У мене одне питання виникає: вони що – не передбачали варіант, що Залужний відмовиться підіграти й покласти заяву на стіл? Цього я точно не розумію, там же начебто комунікаційні піарники всі від Бога. Бо якщо стається витік, якщо відбулася розмова – а в мене нема сумніву, що розмова відбулася, – невже не можна було передбачити, що Залужний відмовляється, і не брати цей тиждень, про який CNN каже, що на цьому тижні ця відставка станеться?

Для мене зрозуміло, що сценарій, напевно, не пішов так гладко, як хотілося, що це політична помилка, я не маю жодного сумніву. Я не розумію, на що сподіваються люди, які кажуть: а може, вони отямляться… Хто отямиться? У чому отямиться? Як ви собі уявляєте: от ви президент, я ваша військова права рука – головний радник з питань оборони, ви мене викликаєте, говорите мені про відставку, я відмовляюся, – а потім ми, наче нічого не сталося, продовжуємо співпрацювати? Так не буває.

Так не буває в значно більш зрілих політичних інституціях, і очевидно так не може бути в тій атмосфері Банкової, яка зараз там панує, в цьому єрмачатнику, який рік тому почав говорити про амбіції.

І знову в українській історії, історії українських президентів така ситуація неодноразово повторювалася. Коли, наприклад, умовно, заключення Тимошенко у в’язницю очевидно обіцяло стати крахом для Януковича. І він це розумів. Він мені, ще не будучи прем’єром, довго розказував, яку помилку зробив Кучма, коли свого опонента посадив у в’язницю.

Ми не говоримо про в’язницю з Залужним, але ми говоримо про те, як ти дієш як президент з кимось, хто тобі не подобається. Янукович тоді чітко сказав, що найкращий спосіб нейтралізувати Тимошенко – це її просто не чіпати, бо вона, як рослинка без сонця, чахне в інформаційній блокаді. Він став потім президентом, посадив – і чим це закінчилось?

Ситуація з Ющенком і Кучмою дуже схожа. В мене була розмова з Пінчуком, коли вже було зрозуміло, що справа йде до відставки. Я йому сказав: слухайте, ви відставляєте прем’єра, якому подобалося бути прем’єром, у відставку, зараз пройде кілька місяців, починаються парламентські вибори. Ми підемо на парламентські вибори. Ми точно виграємо ці вибори, і навіть Ющенко буде президентом. Навіщо ви це робите?

Те, що мені, здавалося, було зрозуміло, - їм незрозуміло. Але ця історія повторюється. Я не кажу, що Залужний обов’язково зробить політичну кар’єру, я взагалі не знаю, який із нього політик. Він же дуже непублічний, він творіння нашої уяви. В українській історії часто так: то Луценко ставав таким, то Тігіпко був таким лідером, Кличко був, Арестович був - ще рік тому. Тобто ви бачите, що там невідомі траєкторії, тому ми з вами не можемо проєктувати подальшу долю. Але що цю ситуацію робить особливо вразливою – у нас війна.

Так, це історія про війну, ми не можемо дозволити собі міряти цю ситуацію лише в категоріях політичного процесу. Тому що де-факто в нас політичний процес доволі стабільний – його майже нема. Тобто є питання урядові, питання канцелярії – це не про політику, а про певні функції, які виконуються. Але питання війни, питання відповідальності, яка ляже на дуже конкретних людей, котрі наважаться її на себе взяти. І крім головнокомандувача ЗСУ є ще й верховний головнокомандувач. Тут питання можуть з’явитись і у наших партнерів, без яких ми почуваємося не настільки добре, як із ними.

По-перше, коли ми апелюємо до наших партнерів і кажемо: люди добрі, чим ви там займаєтеся? Скільки ви можете щось там узгоджувати, уникати ескалації – війна вже ломиться у ваші двері, а ви займаєтеся дурнею. Війна вже у нас в домі, а ми не відмовляємо собі в можливості займатися внутрішніми дурницями, створеними на досить рівному місці.

Але якщо ми аналізуємо західних партнерів, то так, Залужний там має великий авторитет серед військового керівництва. Але в західних військових це табу, вони ці правила розуміють. Ми не Латинська Америка, у нас хунти не практикуються, наша практика відмінна, - і тому західні військові будуть працювати з тим, хто прийде на місце Залужного, навіть якщо їм це не подобається.

Але що виникає? Зараз такий ключовий момент з цими всіма американськими танцями. Кому ми даємо аргумент на користь підтримки – не підтримки України точно? Ми, як завжди, створюємо проблему не для своїх опонентів, а для своїх друзів, це теж наша така сумнозвісна традиція – ускладнювати життя своїм друзям. Дискусія в конгресі, всілякі там Орбани з Фіцо в Європейському Союзі - потрібен певний час, щоб відродити ці стосунки, щоб ефективно запрацювала на особистісному рівні ця співпраця між новим командувачем і його колегами серед країн. Потрібен час, його в нас нема. І це відбувається в момент майже критичний, коли, скажімо, завтра приймаються рішення про фінансування України Європейським Союзом - я думаю, що неминуче воно буде позитивним.

Я обережніше став з прогнозами американської допомоги, тому що там уже відверто, не маскуючись, почали говорити, що нам не можна цей договір підписувати, бо це подарунок Байдену, краще почекати, поки Трамп стане президентом, він прийде й усе «порішає». Вони навіть не почали це приховувати.

Не знаю, чим це закінчиться, але ще тиждень тому були оптимістичніші сценарії, поступали сигнали, що майже домовилися. І було таке враження, що дійсно американські політики змагаються, хто краще підготується до викликів нелегальної міграції. Але, виявляється, мова взагалі не про міграцію – мова про те, що не можна опоненту політичному давати такий козир. Якщо ми йому дамо такий козир, - то з чим нам іти на вибори? Така приблизно логіка американських політичних еліт республіканців.

Мало того, абсолютно вбило рішення оклахомського «обкому партії» республіканської, який пригрозив своєму сенатору за те, що той публічно підтримував необхідність договору і внесення пакету допомоги і Україні, й іншим. Як за зраду по відношенню до кандидата Трампа пригрозили йому зупинити фінансування. Для мене це вже називається «виходьте, кінцева зупинка».

І тут встає прекрасний народний губернатор штату Техас. І відповідно, що 25 інших губернаторів, які підтримали його в нестримному бажанні використати американську Конституцію за призначенням: чий кордон – того й влада, чия влада – того й кордон. Ситуація в Штатах значно менш стабільна, ніж нам хотілося б чи нам видавалося.

Спроєктуємо до того, що Трамп фактично програв усі вибори в 2020 році й досі їхніх результатів не визнавав. Зараз він фактично пригрозив, що у випадку, якщо його вимога не буде визнана, то ці 25 штатів - він реально пригрозив розколом країни. Це не громадянська війна, як намагається р*сня говорити. Але підірвавши основи демократії й не будучи покараним за те, що він фактично підтримав держпереворот, держзраду 6 січня, зараз він уже відверто закликає своїх прихильників зі зброєю в руках відстоювати свою правду. А правда в нього така: ви всі знаєте, що перемогу в мене вкрали, і далі по тексту.

Тому зараз виявляється ситуація, коли ідемо на вибори і, незалежно від того, що там буде на виборах, можна впевнено прогнозувати, що далі буде з американською демократією. Подібних ризиків американська демократія не мала, напевно, з часу заснування держави.

З часів Авраама Лінкольна подібного не було. Серйозний дуже розкол. І тут, у ситуації американської турбулентності, у нас з’являються нестримні, емоційні ініціативи. Хочеться вірити, що якось, може, піде не за сценарієм, який описував Гоголь у видатному творі «Як посварилися між собою Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», де, що б не робилося, тріщина поглиблювалася.

Це може мати наслідки у військовому командуванні. Генерали – це люди, які сприймають ситуацію крізь призму війни, смерті, забезпечення й довіри між собою, це така корпорація. І все це може їм не сподобатися.

Цей фактор відверто аналізується в західних медіа. У тому, що серед українських військових авторитет Залужного дуже високий. Я його не знаю, ви його не знаєте, він непублічний. Але очевидно - ми з вами не в Збройних Силах, ми на власній шкірі не відчуваємо цей стиль. А вони відчувають і, зокрема, говорять, що спроби поставити командувача Сухопутних військ – абсолютно неприйнятна ситуація, хоча це фаворит Офісу президента й того самого Єрмака.

Це серйозне питання. Ми не Латинська Америка, наші військові максимально патріотичні, вони виконуватимуть своє зобов’язання. Але особливість моделі нинішньої влади, цієї команди, яка прийшла на Банкову, – що вона ледве не щоденно заміряє суспільні настрої. І звичайно, в них там є певна програма, вона приблизно розгортатиметься за таким сценарієм, що після звільнення Залужного піде ціла емоційна кампанія, буря, тайфун інформаційний, який намагатиметься перекласти відповідальність не тільки на Залужного, а й на його команду - за звільненням головкома завжди йдуть його заступники. І буде ця спроба перекласти відповідальність.

І до цієї спроби готово і суспільство, до цієї спроби готується влада. Але момент довіри точно не на стороні влади.

Рано чи пізно в нас будуть вибори. Я стверджую, що наші військові будуть вірними присязі, вони не стануть підривати обороноздатність країни. Вони відстоюватимуть свою свободу, захищатимуть свої сім’ї, свою землю. Але прийде момент – момент виборів.

Мене ваш французький колега намагався запитати, чи я не боюся повернення авторитаризму в Україні. І я вам чесно скажу, що в часи Януковича особисто я не боявся. Я бачив, що багато українців бачили – не те щоб ми недооцінювали, ми розуміли загрози, але для нас це не було питанням відступити, бо є загроза авторитаризму.

Відповідальність є в кожній демократії: ти маєш піти на вибори і ти маєш отримати вотум довіри виборців. Тут у мене виникають серйозні проблеми, серйозні питання. Я не знаю, чим це закінчиться з погляду військової тактики. Гіпотетично – а може, буде щось краще, ми ж розуміємо, що проблем і в Міністерстві оборони вистачає, і військові вам скажуть, як багато там робиться не так.

 Але відповідальність не вдасться перекласти ніяким Подолякам чи Єрмакам із плечей політиків на плечі військових – це точно не буде сприйняте суспільством. Усі розуміють, що військовим, для того щоб виконати поставлені перед ними завдання, треба мати ресурси. Якщо ви ставити їм завдання вибити ворога з території країни, але не забезпечите їх ресурсами, то, десь там було в одній із публікацій, що Залужний прямо сказав міністру оборони: забезпечення – це ваша задача, політична, моя задача – воювати тими ресурсами, які я маю в розпорядженні.

Військові чудово розуміють, і тут немає якоїсь іншої можливості трактувати: не може Генеральний штаб, не може воєнком брати на себе проблеми з забезпеченням – ресурсним, мобілізаційним, військовим, політичним. Все можна робити, коли ти працюєш як команда. І, повторюю, оскільки команди вже такої немає, то я просто не уявляю собі можливості теоретичної співпраці між верховним головнокомандувачем і головнокомандувачем, коли в них уже відбулася така розмова.

Путін їде до Ердогана найближчими тижнями. Ясно, що говоритимуть не лише про справи Кавказу й не лише про Близький Схід. Путін намагатиметься використовувати Ердогана у своїх цілях, а Ердоган діятиме симетрично. І, звісно, говоритимуть про чорноморський транзит.

Ердоган забезпечив собі, напевне, останнє президентство – я не думаю, що навіть він думає, що він ще раз зможе піти на той термін. Це були найважчі перегони для нього, і він політично спокійний, тобто він може ризикувати. Та й що йому може запропонувати Путін? Не знаю.

Але знаю, що йому може запропонувати Америка. Америка йому пропонує підписати контракти на поставку F-35, які зараз американці продали заклятим партнерам Туреччини по НАТО – грекам. І натомість американці очікують, що ті С-400, здається 8 дивізіонів, які Ердоган купив у Росії та які виявилися далеко не чудо-зброєю, можуть попасти в якусь третю країну, а потім – в Україну.

Оце я бачу – що пропонує Америка й що має зважувати Ердоган. І я не розумію, що такого йому запропонує Путін, де в нього були б переваги. Я добре знаю ментальність турецьку, я свого часу очолював там турецько-українську міжурядову комісію. Турки - це дуже прагматичні люди, для них інтеграція – це розширення торгівлі. Вони мислять категоріями просування власного бізнесу, власних інтересів, розширення власних ринків. І тут, убийте мене, я не розумію, що може запропонувати Путін.

Тому тут почалася серйозна боротьба, і ми вже бачимо, що пропонується. Ми бачимо, що відбувається напередодні візиту Путіна в Анкару: відверта інформація про можливість Ердогана здійснити свою мрію – закупити найсучаснішу авіацію, підписати вигідні контракти й зблизитися, якщо не політично, то торгово, з ЄС і покращити свої стосунки з НАТО. Це я бачу.

Тобто це не про якісь миротворчі ініціативи Ердогана.

Я зараз дуже слабко собі уявляю, навіщо то Ердогану. Та й що він може додати до того, що було? Свого часу він переконував, що цей кордон, цей транзит по Чорному морю, він виступив брокером, він вважав, що треба обов’язково запросити Росію. Росію запросили, але не в ту сторону й послали зовсім в іншому напрямку. Коридор працює, весь світ це визнав, Україна доказала. І Ердоган цьому не заважав.

Створилася м’яка коаліція і Ердоган був у ній. Тобто ця карта знята – Україна фактично розблокувала і санкції на те, що Путін зможе якщо не повністю, то наполовину зруйнованим своїм флотом загрожувати, атакувати міжнародні танкери - ці шанси зараз зменшилися в рази. Для Ердогана це вже не гра. Я не розумію, що тут Ердоган може привнести додаткового.

Позиція України цілком зрозуміла, ми теж розуміємо, що в нас можуть бути переговори, але після певних зусиль. Тому тут треба буде щось говорити на пресконференції, але якихось небитих козирних тузів у Ердогана теж зараз немає. Він може виступати з досить передбачуваними загальними закликами до того, що треба досягнути порозуміння. Але, з іншого боку, я не думаю, що він може, як Орбан чи Фіцо, повторювати мантру про те, що треба віддати росіянам окуповані території – це зовсім не в інтересах Ердогана.

Ердоган – лише певний сегмент надзвичайно складної гри. Хотілося б вірити, що в теперішній ситуації ми можемо розраховувати на додаткову підтримку. Французи потішили ракетними системами. Британці стабільно тримаються. У США не знати що. З поляками ми немовби замирилися назад, і стабілізувалася ситуація з допомогою Дональда Туска. Німці платять і підтримують, і роблять це стабільно.  І які в нас козирні карти? Ситуація непроста, наші західні партнери також хотіли б отримувати зрозумілі для себе сигнали з нашого боку.

Тут проблема – що вважати козирними картами. Я не кажу, що це є смертельним з точки зору інтересів України, але це точно значно ускладнює. Якщо ми вимірюємо кожен крок влади тим, чи він наближає нас до перемоги чи ускладнює нам шлях до перемоги, то нинішня ситуація ускладнює.

Єдине, на що ми можемо сподіватися, на що я особисто сподіваюся, - це щодо тієї мантри, яку повторює президент на кожному кроці, що ми надійні партнери, ми обов’язково виконаємо все, що обіцяли, попри всі складнощі, ми обов’язково ці реформи проведемо, яка говориться Європейському Союзу й також НАТО. На своїх зустрічах з представниками НАТО і ЄС я кажу: зараз це треба  досить жорстко моніторити, не можна зараз робити вигляд, що ти віриш у якісь речі, які були проголошені, але не були зроблені.

Українська влада зараз має відчути від суспільства, і вона це відчуває від суспільства – Князєву надонатили достатньо грошей, щоб він, бідолага, вийшов зі своєї камери, а це просто концентрований символ корупції в новоствореному, реформованому Верховному Суді.

І такі речі відбуваються на кожному кроці, поза конкурсом призначаються люди. Тобто кидається відвертий виклик тому, що ми обіцяли робити, замість того щоб робити ті реформи, які ми обіцяли, за тими рецептами, які всім відомі, ми намагаємось імітувати їх. Нам кажуть: цього разу імітація не пройде.

Їм чомусь здається, що можна через піартехнології просто перекласти відповідальність, що світ це просто проковтне, бо виходу немає.

І ми маємо це розуміти – що це наше зобов’язання. Коли ми взяли на себе зобов’язання по європейській інтеграції, базові речі – це самоврядування, ці незалежні суди, балансування гілок влади, це невтручання однієї гілки влади в іншу, це судова реформа, це купа речей, які зараз не відбуваються.

Але без прогресу в цьому напрямку, після того що ми там отримаємо політичне рішення про фінансування, це зовсім не означає, що ми автоматично отримуватимемо кошти, – подивіться на Орбана. Європейський Союз накопичив досвіду. Я думаю, Орбан буде першим прикладом того, що роблять з тими лідерами, які вже пообіцяли, стали членами ЄС, стали членами НАТО, але потім нахабно ігнорують усі ті обіцянки й порушують базові принципи.

В Україні ці загрози теж нікуди не діваються. Люди, які стоять на чолі української влади, яким потрібні кошти, яким потрібна допомога, не можуть цього не розуміти. Я не знаю, де той больовий момент, коли Зеленський зрозуміє, що не можна на шістьох каліках тягнути країну. Якщо він вважає, що шість його радників – це те, на чому тримається Україна, то це колосальна помилка. Ніхто у світі так не вважає. Якщо він буде досі очікувати, що ті самі люди витягнуть країну… Вони її тягнуть, але зовсім не туди, на що сподівався б Зеленський, ця формула не працює.

І це внутрішнє питання України, це питання її позиції. Але все голосніше говорить про це громадськість, говорять на тих зустрічах, які мають представники української влади з європейськими політиками, з американськими. І це питання спроможності української влади реально виконати обіцяне й спроможності української влади реально стати надійним партнером ЄС і НАТО. Бо з такою формою управління виникають питання.

А що Вікторія Нуланд, заступниця держсекретаря США з політичних питань, привозила до Києва? Адже те, що могли сказати Байден і Блінкен, гадаю, вона озвучила.

Дуже точно, я так учора вашим колегам і пояснював. Я маю досвід знайомства з Вікторією Нуланд, це «залізна леді» американської дипломатії, і вона характерна тим, що особливо слова не добирає. Ваш колега запитав: а може, там Блінкен мав бути? От якраз те, що не Блінкен, а Вікторія Нуланд, дає мені велику підставу, як і вам, розуміти, що вона приблизно говорила те, про що ми говоримо зараз з вами. От вона може такими самими словами дуже конкретно й дуже специфічно дати зрозуміти про наслідки ненадійного партнерства з боку України. Це та людина, яка має для цього досвід, наснагу й бажання.

Вікторія Нуланд - саме той тип дипломата, і я думаю, що її візит, фактично непублічний, дуже багато говорить саме непублічністю. І момент, який підібраний для цього візиту, - дуже характерний і дуже вчасний. Тому я впевнений, що Зеленський почув речі, про які, можливо, з дипломатичних міркувань Блінкен навіть не став би говорити.