Інтерв’ю

"Вони йшли на компроміси, але тримали небо над Україною": кінокритик Тримбач про те, що означало бути українським митцем у радянські часи

Мирослава Барчук
26 листопада, 2023 неділя
18:06

Кінокритик та кіносценарист Сергій Тримбач у спільному проєкті українського ПЕН та телеканалу Еспресо "Власні назви з Мирославою Барчук" на прикладах українських митців розповів, що означало бути українцем в радянські часи

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими і західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються з одного боку події і суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував. Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо".

Гість програми - Сергій Тримбач, український кінокритик, кінознавець та кіносценарист, голова Національної спілки кінематографістів України у 2009-2016 роках, лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка 2008 року, автор багатьох публікацій, присвячених історії та сучасності українського кіно.


Якщо чесно, ми з Сергієм Тримбачем спочатку хотіли говорити про Івана Дзюбу і про фільм "Іван і Марта" Сергія Буковського, який вийшов у прокат і зараз його можна подивитися в українських кінотеатрах. Але потім ми зрозуміли, що ми будемо говорити взагалі про покоління шістдесятників, про політичне кіно, про те, власне, що таке бути українцем у радянській державі.

Кілька днів тому, 21 листопада, ми відзначали 10-ту річницю Майдану. Тоді співачка Марія Бурмака написала у фейсбуці пост про те, що означало бути україномовною дитиною в радянському Харкові та після розпаду СРСР. Вона пише наскільки тяжко було зберегти ідентичність.

У коментарях до її допису один з користувачів написав: "Вибач, а що забороняли в радянській Україні? У Радянському Союзі на купюрах були написи всіма мовами республік: один рубль, один карбованець. На гербі держави пролетарський лозунг також всіма мовами. У книгарнях купа книжок українською, український державний телеканал УТ-1 і Радіо "Промінь", дівчата в віночках та парубки в шароварах і вишиванках були на кожному святі. Тоді ми жили дружно". Таке пише людина у 2023 році про радянський час.

Пане Сергію, ви, як свідок, можете сказати, що означало, наприклад, наприкінці 60-х - на початку 70-х бути україномовною людиною в Києві? Бути україномовним кінознавцем?

Я тоді вчився на філологічному факультеті в українському відділенні. Мені було простіше, тому що я якби за визначенням був орієнтований на сферу українства, української мови. Тому ми існували в певний такій ніші, я би сказав, культурній бульбашці, тому я це відчував меншою мірою. Потім я одружився з однокурсницею і з 1972 року жив у "Роліті" - будинку письменників, де відповідно теж було україномовне середовище.

Зрозуміло, що за нами стежили, бо якщо ти пішов на українську філологію, значить ти такий собі майбутній Бандера. У нас був викладач військової підготовки, який казав, що "за вами треба стежити, аудиторія КДБ". Ми певною мірою пишалися, що за нами стежили, бо це означало, що система нас побоюється. Це було на рубежі 60-70-х років: кінець епохи хрущовської відлиги, ліберальні настрої, відчувалося піднесення.

Ми дивилися Параджанова, я тоді побачив "Тіні забутих предків" і це був культурний та естетичний шок. Поетами тоді зачитувалися - це і Василь Симоненко, і Іван Драч, і Ліна Костенко, і так далі. Тобто ми справді існували в якійсь бульбашці. Потім, уже під кінець навчання, це був 1973 рік, все почалося. Наприклад, Василя Овсієнка, я його добре знав, бо він був на курс старшим і жив зі мною в одній кімнаті гуртожитку, арештували. Ми відчули, що нас виштовхують у відкритий простір. Володимир Щербицький став першим секретарем ЦК Компартії України і тоді почалась вже відверта русифікація.

Україномовне та україноцентричне кіно практично було під забороною десь з 1973-1974 року. І наші кумири... Параджанова посадили, Дзюбу посадили. Він сидів на Володимирській вулиці. Я, до речі, про це не знав - думав, що КДБістська тюрма десь в іншому місці. Через роки я дізнався у нього, що він там сидів. А ми ходили повз це місце на автобусну зупинку і один з однокурсників кожного разу натягав шапку сильніше і казав: "Мене тут знають". Нас знали і ми це відчували пізніше вже як загрозу, тому такого як раніше, сміху вже не було. Тоді ми вже частіше почали спотикатися о російськомовний простір, який нас оточував. У студентські роки це не було так відчутно.

Ми вже почали говорити про Дзюбу і про "Тіні забутих предків", тому зупинімося на чудовому фільмі, який називається "Іван і Марта" українського режисера Сергія Буковського. Він вже отримав за цю стрічку премію Василя Стуса. У фільмі йдеться про подружжя Івана і Марти Дзюб. Ви були консультантом, коли фільм створювали. Там є кадри, де ви 26 липня 2021 року святкуєте 90-річчя Івана Дзюби.

Отже, я розумію, що ви були в колі людей, які давно спілкувалися та знали Івана та Марту Дзюб. Почнімо з того, яким ви його пам'ятаєте? Бо ми Івана Дзюбу знаємо як блискучого інтелектуала, одного з найкращих українських літературознавців, культурологів, автора понад 20 книжок про українську культуру та літературу, співзасновника Народного руху і це далеко не все. Тож яким ви пам'ятаєте Івана Дзюбу?

Фільм "Іван і Марта"

Фото: з сайту Сергія Буковського

 

Я з ним познайомився в кінці 80-х, під час перебудови, коли ми їхали на якусь культурну акцію. Я підсів до нього. Я знав, як він виглядає, і з'ясувалося, що він мене теж знає. Я кажу, що я от Тримбач, а він каже: я вас знаю, я вас читав у "Мистецтві кіно". І потім згадав, що він теж у "Мистецтві кіно" колись надрукувався - писав про поетичне кіно. Дзюба під час цієї поїздки почав мені одразу говорити речі, які мене здивували. Наприклад, він казав, що зараз скасували класову боротьбу, але ж вона була. Тобто він почав говорити, що історію спрощують. Скасовують якісь ідеологічні табу, але разом з тим спрощують історію. Так, їх треба скасовувати, але при цьому не треба спрощувати, не треба говорити, що класових відмінностей взагалі не було, що все було нормально і так далі.

Діло в тому, що Іван Михайлович був людиною лівих поглядів і про це є, до речі, у фільмі. Він же з Донбасу. До 30 років не женився, в ті роки це не було чимось таким популярним. Він приїжджає разом з Іваном Драчем та Миколою Вінграновським у Львів на такі собі поетичні гастролі, щоб виступати. Там бачить на порядок молодшу за нього Марту - юну, прекрасну. Це той випадок, коли закохуєшся у дівчину одразу. І от Іван Михайлович, тоді просто Іван, приходить у гості в той же вечір знайомства і матері Марти каже, що просить руки і серця її дочки. Мати, ясна річ, відреагувала як і належить: каже, щоб приходив через рік. Марта Володимирівна дуже точно все описує і відтворює в цьому фільмі: цю різницю, що він донбасівець, а вона галичанка, це як ці два українські світи сходяться. Оце цікаво.

Знаєте, вона ж говорить, що цю вечірку організувала письменниця Ірина Вільде і вона каже, що вони багато спілкувалися з нею. І Вільде, до речі, влаштувала багато шлюбів: вона така була людина, яка розуміла, що хлопці та дівчата українського характеру повинні сходитися. За словами Марти Дзюби, коли Ірина Вільде бачила, що хтось сумує, наприклад дівчата, вона підходила до них і казала: "Дівчата, чого ж ви сумуєте? Та розпадуться ті ваші Сполучені Штати Америки". І вони сміялись з цього жарту, бо всі розуміли, про що їй йдеться.

От ви кажете про ліві погляди Івана Дзюби, тоді скажіть мені таке ось: він в 1965 році пише книгу "Інтернаціоналізм чи русифікація?", у якій, посилаючись на цитати Леніна, доводить, що в СРСР немає ніякого інтернаціоналізму, проте є русифікація. Це була щира книжка? Він щиро вірив у ленінізм, національні погляди та концепцію комунізму?

Фільм "Іван і Марта"

Фото: з сайту Сергія Буковського

 

Так, безумовно. Хоча при цьому, Марта Дзюба теж відзначає, що Іван був людиною безстрашною, сміливою. Вона навіть підкреслює, що вона галичанка, а традиційно галичани - це ліберали, сміливі люди. Але тут вийшло, каже, що в ній було оце дводумство і вона знала, що в якій ситуації можна говорити, а що ні. У Івана цього не було. Він як думав - так і говорив за будь-яких обставин. Дзюба був сміливою людиною, але при цьому сам Іван Михайлович не раз говорив, що був людиною наївною.

Але вірив у комунізм і комуністичні ліві ідеї. Що таке ліві ідеї? Більшість українських письменників були націонал-комуністами, тобто вони вірили в те, що Україну можна побудувати за допомоги, сприяння та участі лівих комуністичних ідей. Довженко теж таким був і до останнього вірив, що це можливо. Микола Хвильовий, перед тим як застрелився, як відомо, написав передсмертну записку, де є слова про те, що вони були правильними комуністами, то за що їх зараз вбивають. Він не розумів, що вбивали не за те, що він комуніст, а за те, що він український комуніст. От і Дзюба комуніст український.

Це таке собі донкіхотство. Шістдесятники на цю фортецю кинулися штурмом: так, на той момент вони може не хотіли ще незалежної України чи чогось такого, вони хотіли, щоб в УРСР все було правильно організовано. Він закликав до цього, наївно вважаючи, що його послухають. Він думав, що давно не читали Леніна: от він же писав, що виступає за розвиток національних мов і культур, а ви дієте зовсім у протилежному напрямку.

Чи ви думаєте, що така наївність була пов'язана з тим, що шістдесятники недостатньо розуміли, що сталося з митцями Розстріляного відродження, бо ця інформація була закрита, чи вони знали це?

Ні, вони все це знали. Але розумієте, от навіть я з дитинства в родині чув, що Ленін все правильно придумав, а потім прийшов Сталін. Уся біда в тому, що Ленін рано помер, а прийшов Сталін і все споганив. Тому треба повертатися до ленінських основ. Ви бачили колись фільм "Комісари" Миколи Мащенка 1970 року? Там йдеться про 1921 рік і оці комісари вже тоді виявили, що машина пішла не туди. Там звучить фраза, що треба знову вистрілити із крейсера "Аврора". Хто не пам'ятає, то постріл з "Аврори" був символічним, бо означив початок революції. Вони мали на увазі, що треба все відмінити та відмотати назад. У Івана Михайловича в середині 60-х теж була така ілюзія, що треба виправити помилки й тоді все буде добре, якщо слідувати за Леніним. Тому що Ленін усе правильно придумав, ну він був ніби Ісус Христос більшовицький.

У 1965 році Дзюба пише книгу "Інтернаціоналізм чи русифікація?", її видають на заході багатьма мовами. Згодом його арештовують у 72-му році і він півтора року сидить у СІЗО КДБ, де пише лист-покаяння. Треба сказати, Іван Дзюба мав відкриту форму туберкульозу, він був хворим дуже. Коли пройшло півтора року, після того, як він відсидів, це вже був 1973 рік, Дзюба написав листа, в якому звертається до президії Верховної Ради УРСР, зокрема, з проханням про помилування. Він пише про "глибоко-помилкове розуміння ряду національних проблем". "З усього, що сталося, - пише Дзюба, - я зробив висновок: не можна забувати, що ми живемо у світі жорстокої класової ідейно-політичної боротьби, де немає нейтральної території, де не можна бути трохи за радянську владу, трохи за політику компартії, а трохи проти".

Для мене це звучить страшенно трагічно зараз, тому що мені зрозуміло, що це пише людина, яка живе в тоталітарному суспільстві. І я думаю, що він тоді це теж розумів, сидячи в цьому СІЗО КДБ. Що ви думаєте про цей лист покаяння?

По-перше, думаю, що я б на його місці, мабуть, так само вчинив. Я не є така сильна людина. Уявіть собі: провести півтора року року в СІЗО, хворіючи на сухоти. Це вам не нежить, не тимчасовий зубний біль - це серйозна хвороба. До речі, Марта одружувалася саме з таким чоловіком. Він прожив 90 років. Я завжди кажу чоловікам, що треба одружуватися. Якщо ви один, то не проживете не те що 90 років, і половину цього терміну не проживете: жінки нас не тільки народжують, а й відроджують.

Альфред Гічкок - режисер багатьох таких жорстких фільмів, містичних - колись сказав, що в його дитинстві був епізод, коли він проштрафився і батько написав записку і попросив, щоб він відніс її в поліцію його приятелю. Той приятель прочитав і посадив його в карцер на пів години. Він за цей час злякався так, що все життя намагався виливати оцей півгодинний страх своїми фільмами. І він не жартував. Ми з вами не дуже розуміємо, як це - провести в тюрмі навіть місяць. Це страшно. Навіть якщо там якось до тебе більш ліберально ставляться. Тому Дзюба ухвалив таке рішення, бо він би загинув. Табори - це не американська тюрма. Він вибрав життя. Він вибрав життя, бо його засудили до 5 років таборів, заслання, яке б він не прожив. І тому ми повинні шанувати вибір людини, яка зробила для України дуже багато речей, які б не відбулися, якби він загинув у тих самих таборах. Тобто це компроміс.

Я пригадую вірш київської поетеси Ірини Жиленко: вона писала, що в Дзюбу був закоханий весь інтелектуальний Київ та Львів. Де він з'являвся, всі звичайно навколо нього збиралися і всі дуже любили його за кришталеву чесність і тонкі емоції. Жиленко присвятила Івану Дзюбі вірш. Ось його уривок: 

А на паркетах, на диванах –

бруд, слина, кров і… благочинність.

Тут зацькували Іоанна,

предтечу з ніжними очима. 

І виходить так, що Іван Дзюба - лідер покоління, в якого всі були закохані - цим поколінням же і відкинутий. Тому пані Марта в фільмі згадує, що коли він вийшов із цього СІЗО, то його зустріли лише вона, Григорій Кочур, Григір Тютюнник і ще кілька людей. Усі решта переходили на інший бік: частина людей, зокрема української інтелігенції, просто засуджувала його. Василь Стус, наприклад, страшні слова написав про Івана Дзюбу. А інша частина людей боялася його, ніби як людину нелояльну до влади.

Як ви відповідаєте для себе щодо цього компромісу? Де його межа? Бо буквально минулого року, наприклад, була історія, коли до Київради звернулися кияни, які хотіли, щоб проспект Миколи Бажана, вулиці Амвросія Бучми, Павла Тичини та Леоніда Первомайсього перейменували, бо ці люди співпрацювали, колаборували з радянським режимом. Де для вас ця межа колаборації з радянським режимом?

До речі, про Миколу Бажана. Був такий промовистий епізод, мені колись розказував Лесь Танюк про нього. Був такий Клуб творчої молоді на початку 60-х і він запросив туди Бажана. Він вийшов на сцену, а в залі сидять молоді люди і раптом увесь цей зал почав скандувати тихо: "Людина стоїть в зореноснім Кремлі" - це знаменитий його вірш присвячений Сталіну. Як це сприйняв Бажан: молоде покоління відверто каже, що ти зрадник, ти служив катюзі, дияволу, ти слуга диявола. Але Бажан це витримав і далі він говорив, говорив, говорив і почав переконувати...

Бажан - великий поет, Тичина - просто геній. Та й Бажан, як на мене, геній у віршах. І оце головне для нас. Довженко, який теж йшов на величезні компроміси. Але вони тримали небо над Україною і це головне, а не компроміси. Вони дозволяли вижити їм та їхній музі. Ця муза була українська. Так, вона йшла на компроміси із комуністичною тоталітарною системою. Василь Стус мав право так сказати Івану Дзюбі, тому що він сидів у концтаборах. Він усе життя своє поклав і от він мав право. А більшість людей, які сиділи собі по своїх теплих квартирах, такого права говорити Дзюбі не мали, тому що в них за душею не було вчинків. А в Дзюби були вчинки і скільки їх було.

До речі, на адресу Дзюби нещодавно, на ювілей, написала Оксана Пахльовська блискучий текст. І ним вона відповіла вже вісімдесятникам, які почали говорити, що, мовляв, шістдесятники замовкли, вони не боролися. Іван Дзюба писав. Він трудоголік, до речі, він така людина, що коли його запитували про ювілей, він написав цілий маніфест антиювілей - він ненавидів ювілеї, бо вони забирають час, вони забирають час на працю. А він працював на Україну, для України. Він як міністр культури заклав початки культурної політики та стратегії - те, чого досі немає абсолютно. Уявімо собі, що цього всього не було. У його випадку компроміс був виправданий. От якби після цього компромісу, грубо кажучи, Іван Михайлович скурвився, тоді б ми сказали... Точніше не було б про що говорити. Але він зробив стільки для України, що дай Боже, його критикам хоч сорту частину того зробити.

Ви почали вже говорити про те, наскільки він був сміливий, і він дійсно був. Я десь читала, що він вийшов на якомусь пленумі письменницькому і сказав: "А що ви думаєте, ви будете тут брехати, а я буду мовчати?" І ось так він не змовчав 4 вересня 1965-го року. До речі, ми зараз поговоримо про те, що сталося на прем'єрі фільму Параджанова "Тіні забутих предків".

Але цікаво, мені здається, абсолютно геніальний хід був у фільмі "Іван і Марта" Сергія Буковського: він за такий клей, за основу, бере дві сирени. Одна з них звучала 4 вересня 65-го року в кінотеатрі "Україна", де була прем'єра "Тіней забутих предків" і де виступив Дзюба перший і сказав, що сьогодні день щасливий, але й трагічний і почав перераховувати, кого арештували з українських інтелектуалів. У відповідь на це адміністрація кінотеатру увімкнула сирену. З цього починає Сергій Буковський фільм про Івана Дзюбу. Друга сирена вже звучить пізніше, під час російсько-української війни, в перші місяці 2022 року. Коли ви вперше почули про те, що сталось у кінотеатрі "Україна" в 65-му році?

У 65-му році я ще був школярем і точно про це не чув. Ви ж розумієте, що тоді будь-яка інформація блокувалася. Але в Києві про це знали, тому я десь уже на якомусь третьому чи четвертому курсі почув про цю історію. 

Чим закінчилось ця історія для Параджанова?

Тоді нічим. Але Іван Михайлович казав, що страшенно боявся, що Параджанов скаже, що таким політичним жестом він зіпсував йому прем'єру. Але той не те що не образився чи розсердився, таке враження, що це дало йому збудження якесь таке. Параджанов же любив такі гострі якісь нестандартні акції. Після фільму він, як розповідав Дзюба, взяв їх з Мартою і повів до себе додому (вони були там до ранку), бо боявся, що Івана заарештують. Не арештували. Марта Володимирівна мені казала з гумором, що є різні версії: і той каже, що всю ніч ходив з Іваном по Хрещатику, і той. Але було так. І це був, іноді кажуть, перший Майдан. Оце ж там поруч біля Майдану був кінотеатр "Україна". Це була смілива людина, яка сміливо говорить та заявляє те, про що говорили тільки по кутках.

Сказав він спочатку, що є арешти, потім Чорновіл приєднався і сказав, що хто проти арештів встаньте.

І встали, до речі, дуже небагато людей. Але по-іншому це і не могло бути. Це 65-й рік.

Кажуть, що десь 700 людей у залі було, а встало 50-60 людей.

Не більше. І це багато ще, як на ті часи. Юрій Іллєнко мені сказав, що він вийшов з зали, коли почався перегляд, і бачив, як під'їхали кілька військових машин. З них повискакували солдати з автоматами і по суті оточили кінотеатр. Здавалося б, ну всього-на-всього такий маленький локальний протест у кінотеатрі, а система виводить батальйон солдат, які оточують кінотеатр. Потім вони розійшлись, не так явно все було, але от такими речами заганявся страх: ти висувався - тебе намагались ударити, щоб ти розумів, що наступного разу вдарять так, що взагалі від тебе мокре місце залишиться.

Поговорімо тепер про поетичне кіно. Ви говорили про радянського критика Михайла Блеймана, який критикував поетичне кіно. Чим воно було небезпечним для радянської влади? Чому воно було під такою забороною?

Сергій Тримбач

Фото: uk.wikipedia.org

 

Колись один московський кінознавець мені це пояснив: він сказав, що все чого радянський чиновник не розумів, жахало його. Якщо він не зміг текст прочитати, декодувати його, то намагався заборонити, десь заховати. А міфопоетичне кіно, чого "міфо"? Бо воно засновувалося на міфах. Що таке "Тіні забутих предків"? Це народна обрядовість. Так само міфопоетичне кіно - це фільм "Вавилон XX" Івана Миколайчука за мотивами роману Василя Земляка, блискучого народного філософа. Миколайчук там зіграв роль Фабіана - сільського філософа, в якому простежуються риси Григорія Сковороди і Василя Земляка, бо він теж ходив по цих київських пагорбах, філософствував, писав по одному роману в 6-7 років. Він ще любив говорити, як античні філософи, на ходу розмірковуючи.

До речі, тодішнє київське життя 60-х - початку 70-х років значною мірою було карнавалізоване. Той же Параджанов був у центрі гурту, до якого входили і Миколайчук, і Іллєнко, і Балаян та чимало інших і молодших, і старших кінематографістів. Вони зустрічалися ледь не кожен день не тільки, до речі, у Параджанова, а й у квартирі Якутовича. І вони, як Параджанов, це свято весь час. Те саме Миколайчук. Коли я чи не вперше з ним спілкувався, ми з Будинку творчості вийшли після довгої розмови і Леонід Череватенко, який його знав набагато краще, подивися на зорі і каже мені: "Ну як ви?". Я відповідаю: "Ну здорово, стільки нарозказував всього". А він: "І все ж бреше, але як красиво". Тому що Івана теж несло, як і Параджанова.

Коли я у 2004 році на Майдані помаранчевому стояв, то мені здавалося, що Параджанов також там десь стоїть та радіє, бо це його стихія. Це ось воно: колектив вийшов і це свято свободи, бо тут кожен вільний, кожен скидає свої маски і надягає якісь інші.

Кажуть, що Параджанов дуже боявся тюрми, але він забував про те, що треба бути обережним. Чи ви пригадуєте це? Як він поводився взагалі в плані політики?

Я з Параджановим знайомим не був. Коли я входив, то його вже заарештували - я і не міг його знати. Бачив його кілька разів, коли він приїжджав в Київ у кінці 80-х років, але й тоді він моментально... Простий приклад: 40 днів по смерті Миколайчука, на Байкове кладовище приходить з запізненням Параджанов і одразу таке візуальне відчуття, що він по центру, а всі навколо. Він озирнувся, а там через могилу пам'ятничок, на якому написано "сирота". Він підходить, обнімає той пам'ятник: "Де фотограф? Сирота Параджанов". Моментально він тут зробив склейку.

Я пригадую, Параджанов на могилі Миколайчука пляшку за пляшкою відкривав шампанське і поливав ним могилу. Це теж таке дійство.

Він увесь час, наскільки я знаю по розповідях, творив такі вистави. Я запитував у його колишньої дружини -  вони досить швидко розлучились, десь тільки шість років прожили - чому вона пішла від Параджанова. А вона сказала, що як вона, жінка з дитиною, могла з ним жити, якщо у нього театр 24 години на добу? Вона казала, що Параджанов увесь час казав: ну як ти вдягнута? Тобі треба перевдягтися, треба тобі купити арфу і так далі. Тобто весь час вона в його театрі була актрисою. 24 години без жодної перерви - тотальний театр.

Він втомлював, той самий Роман Балаян мені не раз розказував, що йому завжди було цікаво, який Сергій, коли залишається сам. Тому що уявити його одного самого було неможливо. І це в його фільмах є. Чому "Тіні забутих предків"? Здавалося б, вірменин, а так заглибився і так пізнався разом і з іншими своїми колегами. А це тому, що він потрапив у свій рай, це йому страшенно близько було: карпатський гуцульський карнавал.

То чим же поетичне кіно загрожувало радянській владі? Я припускаю, не тільки тим, що вона не розуміла культурних кодів. Я думаю, що саме через те, що радянська влада розуміла культурні коди, які туди, так би мовити, зашито. Чому всі ці фільми Осики, Іллєнка, Параджанова потрапляли під заборону?

Осики не забороняли, їх скоріше відтісняли. Але "Криницю для спраглих" заборонили. "Тіні забутих предків" заборонили після того, як судили і посадили в тюрму Параджанова. За таких умов режисерську роботу не показують за тими дурними правилами.

Хоча його ж посадили за статтею зовсім не антирадянською.

Його принизили. Це не раз артикулювалося, така тоді влада була. Для цих зеків стаття, за якою його посадили - це приниження. Фактично він був приречений, щоб його там знищили в той чи інший спосіб. Але Параджанов і з ними увійшов в контакт, вони оцінили його карнавальність, святковість. Він людина-свято був. У ньому така безодня людських позитивів була, що навіть оці зеки, зрозуміло, які це люди часто були...

Балаян з Михайлом Бєліковим розказували, як відвідували його в таборах. Параджанов завжди представляв конвоїра, казав, що це геній, у нього сто історій - запишіть десять і буде десять шедеврів. Після того ці зеки приїжджали сюди до Бєлікова з запискою Параджанова. Тобто він умів побачити навіть у якомусь зеку, якомусь конвоїрі його таланти, оцінити їх. Ці люди відчували це, тому він вижив за рахунок того, що вмів бачити багатий людський світ, він бачив у людях людей.

А владі не подобалося, що і його фільми, і фільми Миколайчука, і Іллєнка були українським кіно. Я днями передивився "Хліб і сіль" Григорія Кохана - блискучий фільм 70-го року за Стельмахом. Це теж, у принципі, поетичне кіно. Владі не подобалося, що це українське кіно, що воно піднімає шари української культури. Там завжди були люди в шароварах або вишиванках, але річ у тому, що українство зводилося до такого шароварництва, тобто до етнографічної низької культури, яка повинна була бути основою. Далі, коли переїжджав у місто, то повинен був до цієї основи і надбудовувати іншу культуру російськомовну, яка орієнтована зовсім не на українські коди, джерела та наративи.

Усе це повинно було стиратися. А шістдесятники відмовились цей шар стирати. Вони навпаки почали нарощувати український шар. Тоді ж секретарем ЦК став Маланчук, який просто почав нищити письменників, які висовувалися своїм українством. Чого Григір Тютюнник покінчив життя самогубством? Тому що довели. Це 80-й рік і здавалося, що все - система кінчається. Так вийшло, що я прийшов на похорон до Григора разом з Миколайчуком. Ми стояли біля розритої могили і Миколайчук страшенно плакав, плакав так, ніби відчував свою долю, що помре у 87-му році від страшної хвороби, яка його сточила.

Теги:
Читайте також:
Київ
+1°C
  • Київ
  • Львів
  • Вінниця
  • Дніпро
  • Донецьк
  • Житомир
  • Запоріжжя
  • Івано-Франківськ
  • Кропивницкий
  • Луганськ
  • Луцьк
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Рівне
  • Суми
  • Сімферополь
  • Тернопіль
  • Ужгород
  • Харків
  • Херсон
  • Хмельницький
  • Черкаси
  • Чернівці
  • Чернигів
  • USD 37.99
    Купівля 37.99
    Продаж 38.54
  • EUR
    Купівля 41.09
    Продаж 41.91
  • Актуальне
  • Важливе
2024, субота
2 березня
05:31
Аеропорт у Франкфурті
ЄС розширює збір даних про авіапасажирів для посилення боротьби з тероризмом
05:00
Володимир Зеленський та Джорджа Мелоні
Байден зустрівся з Мелоні в Білому домі: обговорили посилення допомоги Україні
04:33
Оновлено
війна з Росією Харків безпілотник ППО
Росія запустила "шахеди" з південного та східного напрямків. Приліт у Харкові та Одесі. Є загиблі
04:03
Путін і Навальний
Путін боявся бунту через похорон Навального, - The Moscow Times
03:35
Париж метро
Клопи у Парижі: паніку поширювали агенти РФ і пов'язували її з біженцями з України
02:47
КНДР, Північна Корея
Поставки зброї з КНДР у Росію морем припинилися, – розслідування
02:19
чорні метали, митниця
Минулого року ЄС знизив імпорт металургії з РФ майже на 40%, - Eurostat
01:24
ссвіт Молдова Росія
Лідери молдовської автономії Гагаузії приїхала в Росію та попросила "підтримки"
00:56
Кримський міст
У Берліні пообіцяли відреагувати на російські звинувачення генералів Бундесверу в розмовах про удар ракетами Taurus по Кримському мосту
00:51
Андрій Рубльов
Російського тенісиста погнали з корту за лайку на адресу судді
00:28
боєприпаси 155 мм
У Празі назвали терміни перших поставок боєприпасів Україні за чеською ініціативою
00:21
Гаррі Кейн (в центрі), Фрайбург - Баварія
"Баварія" знову втратила очки в чемпіонаті Німеччини
2024, п'ятниця
1 березня
23:59
Путін і Лавров
"В Україні присутні кадрові британські та французькі офіцери": російські фейки і маніпуляції за 1 березня
23:18
інгушетія
Проукраїнські партизани почали діяльність в Інгушетії
23:10
Ярослава Магучіх
Українка Магучіх здобула срібло ЧС з легкої атлетики
22:50
Археологи знайшли у Помпеях фреску із зображенням героїв грецької міфології
22:34
Владислав Кабаєв, Андрій Ярмоленко, Сергій Сидорчук та Владислав Ванат (зліва - направо)
"Динамо" знайшло новий стадіон для проведення єврокубкових матчів
22:17
Росія, антипутінські настрої
"ПТН ПНХ": у Росії комунальники не встигають стирати антипутінські гасла
22:11
У віці 84 роки помер колишній прем'єр Канади Браян Малруні
21:58
Оновлено
Джо Байден
Байден підписав закон про тимчасове фінансування держустанов, аби запобігти шатдауну
21:24
Аналітика
Сергій Згурець, український журналіст, військовий експерт
НАТО в Україні. Звільнення на Запоріжжі та ситуація в Авдіївці. Воєнні підсумки тижня від Сергія Згурця
21:24
Депресія
Американські вчені розробили застосунок з ШІ, здатний оцінити тяжкість депресії користувача
21:22
лісова пожежа
Техас охопила одна з найбільших в історії США лісових пожеж площею у 400 тис. га
21:15
Ексклюзив
Бійці 73-го Морського центру СпП імені кошового Антіна Головатого
Операція на Тендрівській косі, де загинули бійці ССО, не мала ні стратегічного, ні оперативного, ні тактичного значення, - генерал-майор запасу Кривонос
21:10
Макс Ферстаппен
Формула-1: Ферстаппен виграв поул стартового Гран-прі сезону
21:10
Ексклюзив
Адвокат VB Partners Радислав Ткаченко
Для нас важливо боротися за верховенство права, щоб Україна не перетворилася на поліцейську державу, - адвокат Ткаченко
21:07
зерно, зернова угода
ЄС посилить перевірки імпорту українського зерна через протести польських фермерів, - єврокомісар
20:53
Мі-171
Президент Аргентини Мілей передав Україні два вертольоти російського виробництва, - FT
20:25
поле, пшениця, зерно
З початку року транзит українських зернових та олійних культур через Польщу скоротився вдвічі
20:12
Воїни 47 ОМБр, ЗСУ, війна
Воїни 47-ї ОМБр розгромили елітну російську штурмову групу на Авдіївському напрямку
20:04
Інфографіка
військовий квиток, мобілізація
Ставлення чоловіків призовного віку до мобілізації. Дослідження
20:03
росія прапор занепад
Росію виключили з Дунайської комісії, яка регулює річкове судноплавство
20:02
OPINION
Вадим Денисенко
Путін застарий, щоб будувати режим 2.0
19:55
Полісся - ЛНЗ Черкаси
"Полісся" несподівано програло "ЛНЗ Черкасам": результати та розклад матчів 19-го туру УПЛ
19:50
Швейцарія
Швейцарія приєдналася до 13-го санкційного пакету ЄС проти Росії
19:35
NAVI
Esports Charts назвав найпопулярнішу кібердисципліну в Україні
19:30
Українські медзаклади отримали ще 242 генератори. У які області спрямують
19:20
Ексклюзив
Еммануель Макрон
Французи руйнують "червоні лінії" Путіна, - аналітик Націнституту стратегічних досліджень
19:15
Снайпер ЗСУ
За добу ворог 25 разів намагався прорвати оборону на Новопавлівському напрямку
19:12
Смартфон
У Windows 11 додали опцію використання смартфона як вебкамери
Більше новин