"Всяка іміє свій ум голова…"

Отже, ми звикли говорити про те, що війна як катаклізм глобального масштабу, як стресова суспільна ситуація руйнує багато стереотипів, змушує до небуденних рішень, підкидає купу випробувань для нашого світосприйняття. Так, звісно, кожен дає собі раду з цим по-своєму, індивідуально визначаючи лінію поведінки чи, до прикладу, алгоритм реакцій.

Не думаю, що, однак, ревізії підлягає все, що робить нас з вами людьми. Іншими словами, наші рефлексії, а відтак – і дії мали б усе-таки вписуватися у певні (даруйте за тавтологію) неписані чи писані закони, правила, звичаї, традиції.

Читайте також: Навіщо історія "кухарчиним дітям"?

Я дуже болісно реагую на, до прикладу, геть "екстремальну" поведінку любителів "хайпу", особливо коли вони відверто нехтують важливим для мене особисто. Так було у ситуації з організаторами "голодної туси". І проблема тоді полягала не стільки в екстравагантному випаді проти карантинних застережень, а, радше, у виборі часу. Бо акурат тоді вшановували пам'ять мільйонів жертв Голодомору.

Мене, що б хто не казав, зачіпають пости у соцмережах людей, для яких війна стала нагодою виїхати з країни. І навіть не з міркувань безпеки, не через потребу захистити дітей від тих жахів, що відбуваються тут. Чимало з них жили у цілком захищених регіонах (умовно, звичайно, бо важко спрогнозувати, куди завтра скерує ракети чи "шахеди" дикий москаль). Тож відпочинкові селфі з мальовничих місцин за кордоном слугують лише додатковим підтвердженням справжніх мотивів таких "біженців". Зрештою, кожен "любить Україну" по-своєму, і вирішує сам, де цю любов краще реалізувати.

Читайте також: Міфи великої війни

Я вже не кажу про новини, які ледь не щодня з'являються в інформаційному просторі. Про корупцію, про гендель на крові, про те, що, попри війну, попри десятки тисяч жертв, знавці схем і любителі наживи почувають себе, мов вареники у сметані.

Намагаюся зрозуміти, у чому корінь цього, з дозволу сказати, "нігілізму", а, радше, майже публічної зневаги до всього, що завжди вважалося непристойним, огидним, предметом осуду. І не знаходжу іншого пояснення, окрім того, що, здається, лежить на поверхні.

Коли у найвище крісло країни всівся зек, то хтось обурювався, а хтось зробив для себе цілком "логічний" висновок – у цій країні можна робити все, що забажаєш, бо шлях до місця під сонцем пролягає навіть через в'язницю

Коли до влади нарешті дістався Янукович, то, попри шок і відторгнення, після розмови зі знайомою вчителькою, зробив для себе цікавий висновок. Ті, кого обирає наш мудрий нарід на найвищі посади, — не тільки віддзеркалення свого електорату. Вони ще й приклади "уроків" для суспільства. Коли у найвище крісло країни всівся зек, то хтось обурювався, а хтось зробив для себе цілком "логічний" висновок – у цій країні можна робити все, що забажаєш, бо шлях до місця під сонцем пролягає навіть через в'язницю. А ви кажете – освіта, виховання, церква…

А коли у часі Великого посту Паша-Мерседес криє останніми словами своїх опонентів, проклинаючи їх, — то, скажіть-но мені, який висновок для себе зробить пересічний вірянин? Чи дійдуть до нього відтак слова іншого священника про прокляття як тяжкий гріх?

Читайте також: "Русскій мір" шукає в Україні страждальців

Я вже колись наводив слова уругвайської письменниці та публіцистки Кармен Посадас: "Коли думка інфлюенсера має ширший резонанс, ніж думка Нобелівського лауреата; коли кухар має більший престиж, ніж ядерний фізик; і коли добре і погане, прийнятне і негоже оцінюється тільки за кількістю лайків і піднятих догори великих пальців, — трудно, аби хтось ставив на доброчесність".

Усі ці наші "конкурси на доброчесність", що стали дуже модними у відборі на важливі посади, хибують одним: розумінням самого поняття "доброчесності"

Тому усі ці наші "конкурси на доброчесність", що стали дуже модними у відборі на важливі посади, хибують одним: розумінням самого поняття "доброчесності".

Читайте також: Не рубаймо пальців…

Унаслідок множинності трактувань "доброчесності" (і не ким-небудь, а тими ж таки сумнівними "інфлюенсерами", лідерами громадської думки з мільйонними  аудиторіями в Інстаграм) маємо, м'яко кажучи, екзотичну кадрову політику, коли "начальником" важливої культурної установи стає випускник "кулінарного училища", а дипломаткою у важливій з точки зору проросійськості країні – коуч з любовних втіх.

Питання, питання... З часів Григорія Савича так нічого й не змінилося: "Всякому городу – нрав і права, всяка іміє свій ум голова".   

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.