Зустріч Путіна з Кім Чен Ином демонструє його слабкість, - російський опозиціонер Марк Фейгін

У Севастополі наші бійці дуже добре й чітко відпрацювали. Як співали в пісні, «ждьот Севастополь, ждьот Камчатка, ждьот Кронштадт». До Камчатки далеко, але Кронштадт значно ближче, неподалік від Пскова. Цей сигнал не просто про знищення плавзасобів - це дуже конкретний військовий сигнал з нашого боку Кремлю.

Я хочу сказати, що події відбуваються по наростаючій за експонентою.  Це при тому, що американські далекобійні засоби досі не надали. Не вирішене питання з ATACMS, з TAURUS. А що буде, якщо вони з’являться? Просте риторичне питання: що буде, якщо з’являться також важчі безпілотники, ударні, які несуть сотні кілограмів вибухівки. Що тоді? Принаймні стосовно Криму нічого доброго чекати не варто.

До того ж, якщо ці засоби, які наявні в Україні, досягають таких цілей, то що буде, якщо з’являться інші? У Москві все ще не вірять, що це може піти далі. За кожним таким ударом вони вдаються до гарячкових дій. І байдуже, по Кримському мосту вдарили чи по Сенатській башті Кремля – вони вважають, що на цьому все завершиться, тому що вони застосують якісь контрзаходи, що убезпечать їх від таких ударів надалі. Але цього не відбувається. Тобто нема такого, що вони підсилили ПВО чи знищили, як вони часто заявляють, виробництво таких засобів, ракет чи ударників на території України. Нічого з цього не дає результату. З погляду великої картини це дає розуміння, що у вас нічого не вийде: які б кроки ви не робили на лінії фронту, ви однаково отримуватимете ці удари далеко від лінії фронту – в Криму, в Москві. І який сенс у цій операції, навіщо намагатися захопити Київ, якщо Москва не буде захищеною? Про Крим я взагалі не кажу, він поряд, там це продовжуватиметься постійно. Це один момент: втрачається сенс всієї «спеціальної воєнної операції».

Як ми й прогнозували, перенесення війни, нехай навіть дистанційної, на територію РФ та окуповану частину, якщо ми говоримо про Крим, обнуляє весь сенс цієї операції, який весь час змінюється та який виголошує кремлівське керівництво. Остання версія Путіна, яку він сам озвучив: нас змусили. Змусили що - дійти до Києва?

Вирізати Бучу

Вирізати Бучу його змусили, це точно. Ну, ми розуміємо, чому він таке каже: зараз якщо він скаже, що наша мета – денацифікація й демілітаризація, визволення Києва й установлення там проросійського уряду, усі сміятимуться. А так начебто для внутрішнього споживання – так, гинуть, десятки тисяч наших мобілізованих солдатів, контрактників, але ж це нас змусили. Це ж не тому, що ми цього хотіли.

Отже, з точки зору великої картини війна взагалі втрачає сенс. Тобто так звана СВО втрачає будь-який сенс. Давайте згадаємо: а що завтра? А завтра Кримський міст. По ньому двічі вже вдарили? То вдарять утретє. І зруйнують остаточно ті прогони. А завтра Рубльовка, «Москва-сіті» знову, Кремль тощо. Тут немає обмежувачів щодо цілей.

Санкт-Петербурзький порт – перевалочна база для героїну, зброї й так далі

І що тоді? Навіщо вам ця СВО, якщо ви втрачаєте від неї ніяк не менше. Поки що це нематеріальне, а з точки зору політичної ви втрачаєте набагато більше. Чи не простіше буде її припинити й вивести війська? Зрозуміло, що цією думкою вони не керуються. Зрозуміло, що до останніх  мобілізовуватимуть, кидатимуть це «м’ясо». Але ці удари ведуть саме до цього – до обнуління сенсу. Серед народу ми навряд чи знайдемо людей, що здатні мислити далеко. А от серед еліти ці настрої посилюються: чого ми добиваємося, чого ми хочемо? Тобто в оточенні Путіна, в ширшому розумінні - у владному класі, через півтора року, скоро вже рік і сім місяців, це, звісно, посилюватиметься. А який від цього сенс? А якщо всі 10 років, як збирається воювати Путін? Це наприклад, я не кажу, про визначені терміни. Але це як – 10 років завдаватимуть удари по території Росії, по території Криму й решті, аж поки не деокупують? Тобто для них втрачається сенс взагалі всього цього, так вони ще й потерпають від цього. Ці люди не мають прозахідних поглядів чи проукраїнських, ні, не через це. Просто еліти втрачають щоразу свої можливості, те, заради чого живуть.

Найкраще відчув коливання в настроях еліт Путін. І історія про Чубайса, якому допоможуть, можливо, з’єднатися з його родичами, як раз свідчить, що цей сигнал Чубайсу, якого немовби виставили під приціл, позначили «мішень», насправді є сигналом елітам. З іншого боку, російські еліти виявилися беззубими.

Ви маєте рацію, еліта виявилася дуже низького ґатунку. Усі ці Чубайси – а я з ним був в одній фракції колись, у 1993-1995 роках у парламенті, він був у фракції «Вибір Росії», якою керував Єгор Гайдар. Я б сказав, що Чубайс у рішенні Путіна не випадковий, він згадав про Чубайса з двох причин. По-перше, тому що Чубайс представляє «системних лібералів», а по-друге, тому що Чубайс утік. Оце слово «втік»: схоже, Чубайс таки втік. Тобто не поїхав у відрядження, не погодив свою відсутність на роботі й перехід, від’їзд із Росії. Ймовірно, він дійсно, як у спецоперації, сів у якийсь приватний джет і звідти, з літаку, перетинаючи кордон з Туреччиною, надіслав заяву про звільнення з посади помічника Путіна, хоча це громадська посада. Конфігурація скоріш за все була такою. І це вже образа: він зрадник.

Хоча він і мовчить, і тому його необов’язково просто зараз ліквідувати, адже він не виступає проти війни. Але ж ми розуміємо, що Чубайс знає дуже багато.

Візит північнокорейського «пельменя», який єдиний з плюс-мінус потужніших автократів відвідав Путіна на його саміті. І Путін почав видавати дуже багато різних меседжів. З якою метою відбулася ця зустріч, що треба Путіну від Північної Кореї, а Північній Кореї від Путіна? І, повертаючись до теми меседжів Путіна: почалися в нього обмовочки за Фройдом: для того щоб вести якісь перемовини з Україною, Зеленський чи Верховна Рада мали б відкликати заборону вести перемовини до повернення тимчасово окупованих територій.

Усе, що стосується перемовин, Путіна сильно непокоїть. Безумовно, він хотів би вступити в процес переговорів, який принесе масу дивідендів і користі для Москви. Тому що припиняються бойові дії. Навіть якщо на тлі перемовин буде продовження бойових дій, вони матимуть іншу інтенсивність. На них вплине сам факт того, що переговори ведуться, не вирішить, але вплине. Для Путіна важливо втягнути якомога більше учасників у ці переговори, не просто двосторонні переговори з Києвом, він чудово розуміє, що від Києва нічого не доб’ється, не має сенсу це все, особливо на тлі того, що відбувається. А щоб у цьому брали участь і американці, і китайці, і інші – так простіше буди якось підтискати процес припинення вогню й усіх побіжних речей, яких Путін потребує. Санкції також, його все цікавить.

«Мирні плани», які викидаються щоразу, почали викидатися інтенсивніше, озвучуватися, перевірятися, як на них відреагує київська сторона, як відреагує Москва. Це симптоматично, це свідчить про те, що такі розмови точаться, вони є і в західних кабінетах, говорити про те, що всі ігнорують можливість переходу до переговірних можливостей, було б неправильно. Вони, безумовно, враховують ситуацію. Звісно, якщо вона зміниться, якщо війська України дійдуть до Мелітополя чи Бердянська, то ситуація зміниться. Одразу скажуть: та ні, ви що, ми ніколи не хотіли переговорів, тим більше за спиною України. Тобто вони враховують ситуацію на фронті.

І такі удари, яких було завдано по Севастополю, та інші теж впливають на це – на впевненість західних еліт у тому, що Україна може довести справу військовим способом до вирішення питання деокупації та не переходити до переговорів. Тому що багато хто вважає, що це якийсь злий намір Заходу.

Ні, для Заходу це тактика, оскільки для нього дуже чутливою є ситуація, коли війна все триває, а потрібно вирішувати паралельно багато питань, наприклад виборчих у США. Так, завдань протистояння республіканцям і Трампу, у якого найвищий рейтинг, швидше за все він буде номінований на кандидата в президенти від Республіканської партії. І це теж неабиякий головний біль. І безумовно, американці беруть до уваги те, що заходити у вибори з кандидатом в особі Байдена на дев’ятому десятку, який, так, допомагаючи Україні, не завершив війну, і ще невідомо, чим вона завершиться, - це мінус.

Хоча це питання і не є головним. Внутрішні економічні питання мають першочергове значення для американського виборця. Але проблема в тому, що й економічно похвалитися  особливо нічим демократам. А ще раптом почнуться розмови на цьому тлі про те, що була ганьба в Афганістані в серпні 1921 року, а тоді повторилася в Україні, то це нічим не краще. А начебто тезис про суверенітет українців збережено, Україну збережено, хоч і за мінусом якоїсь кількості 18-15-10% території, - це об’єктивно сильна позиція для демократів.

Але є ще Україна та українська позиція, вона чітка й зрозуміла: ми не визнаємо кулуарних перемовин, ЗСУ продовжують поступово витискати ворога з тимчасово окупованих територій, це відзначив начальник Об’єднаних американських штабів Марк Міллі, який свого часу прогнозував, що Київ може впасти за пару днів, а зараз каже: ні, все, як я напророчив, - Україна міцно тримається тощо. І тут під’їдуть ATACMS, будемо сподіватися, що ухвалять це рішення.

Але є ще психотип Путіна. Найкраще його охарактеризував світлої пам’яті вбитий Борис Нємцов, точно, доволі коректно описав, як він поводитиметься. Є низка аргументів, які мали б впливати на те чи інше логічне раціональне рішення, тобто забиратися з манатками за кордони України, виводити окупаційні війська тощо. Але замість того він зустрічається з Кім Чен Ином. Тобто був би Усама бен Ладен живий – він зустрівся б ще з Усамою, ось його відповідь.

У якомусь сенсі, хоча там є практична мета в Кім Чен Ина: вони хочуть домовитися взяти боєприпаси й озброєння, Москва їх гостро потребує – боєприпасів і озброєння, які є на складах у Північній Кореї. Це накопичено за десятки років. Після корейської війни зброї без ліку. Його не треба виготовляти - лише доставити.

Це значною мірою питання рішення з Пекіном, тому що Пекін залишається патерналістом стосовно Північної Кореї. Північна Корея не зробить таких кроків без схвалення Пекіном, це занадто ризиковано – встряти в цю війну.

Пекіну пред’являть країни Заходу: як так, ви руками корейців підтримуєте військову агресію, а це заборонено статутом ООН, а ви постійний член Ради Безпеки, гарант безпеки в світі, і зобов’язані дотримуватися цих статей, які забороняють, вводять ембарго для країни-агресора на постачання озброєнь.

Ви хочете бути частиною цього світу, в якому ігноруються норми міжнародного права? Ви ж декларували зовсім інше.

І Москва в такому вразливому становищі поступається будь-чим. У Пхеньян їздив Шойгу. Тепер, за місяць-півтора вже приїжджає Кім Чен Ин. Щоправда, на своєму панцеропотягу до кордону, він не весь шлях долатиме – до нього летить Путін. Це безумовно демонструє залежність Москви зараз від таких партнерів, вона дуже потребує озброєння.

Про що це свідчить? Ймовірно, не може впоратися російський ВПК, яке ще тут може бути пояснення, іншого пояснення нема. ВПК не має тих потужностей, засобів і можливостей, щоб забезпечити конкуренцію з Україною, конкуренцію по індустріях. Україна, звісно, не має таких можливостей, але вона має союзників, який забезпечують цей переважний баланс. Москва усвідомлює: війна – це ще й війна промислових індустрій, і якщо вона її програє, то кількістю солдатів, яких ти можеш мобілізувати, це не компенсується.

Якщо згадати про дивні меседжі Путіна: з одного боку, він на щось немовби натякає, з другого – проводить цирк, який він називає «вибори» на ТОТ. Юридична цінність цього нульова, нікчемна. Але він це провів – щоб продемонструвати свою негоціаційну політику. Водночас ЗСУ обнуляють його апетити. І тут ми маємо два різнопланових, різнонаправлених вектори. Як Путін вилазитиме з того? Якби він не включав до складу РФ тимчасово окуповані території, йому, мабуть і в генштабі казали цього не робити, але він на це пішов, бо хотів застовпити захоплену територію.

Що стосується виборів. Вони взагалі є фікцією в Росії – що вибори президента, що вибори на окупованій території, які щойно закінчилися. Але саме вибори на окупованій території мають значення. Яке? Виборів насправді нема, це просто оголошення результатів. Вони мають легітимізувати ці окуповані території шляхом фейкових референдумів, безкінечним проведенням виборів – демонстрацією того, що ці території є органічною частиною РФ, її суб’єктами. Дивіться - місцеве населення формує місцеву владу. Природно, ніхто нікуди не ходить і не голосує. Усе фальсифікується, результати оголошуються цілком зі стелі. Але для Москви це важливо.

Цей меседж скоріше до Заходу. Для того щоб підвищити свою аргументацію стосовно того, що ці території вже є складником РФ: ми же не можемо (як вони про Крим завжди кажуть) обговорювати Крим, Крим – це Росія. Все. Те саме вони хочуть зробити з Донеччиною, Луганщиною і, зрозуміло, з Херсонщиною і Запоріжжям, які після 24 лютого є новими надбаннями, окупованими, агресивно зайнятими з боку Москви.

Їм треба показати, що налагоджується мирне життя, вибори – його частина. Хоча насправді всі знають, що за міжнародним правом, окрім решти, проводити вибори там не можна. Заборонено на окупованих, поки не завершиться війна. Женевські конвенції цього не передбачають, нічого цього не передбачає, заборонено, не можна проводити там вибори.

Але це відбувається. Цей поспіх викликаний тим, щоб постійно Заходу підкидати аргументи: мовляв, давайте, тисніть на Київ, тому що ці території вже геополітично в реалії – складова частина Росії й тому, вибачайте, по-іншому ми вже не можемо.

І вибори є інструментом легітимації. А самого механізму голосування там нема, і виборів нема, бо це все чистий фейк.

Якщо вже говоримо про вибори. А чому Ліндсі Грем, американський республіканець,, говорив про українські вибори. Де Ліндсі Грем - і де Україна, де українська Конституція, де законодавство? Але породжує такий креативчик американський республіканець. І це ж не просто так.

Не просто так. Я думаю, що американцям важливо, що оці гучні скандали в конгресі з обговоренням корупції з воєнним постачанням, фінансовою допомогою Україні, якось намагатися відповісти, що там легітимна влада, вона може мати вади, але це влада, яку обрав народ. Тобто навіть якщо один цент украдено – я не знаю, не стежу за корупційними скандалами, це не найголовніше під час війни, на мій погляд, війна та її результат важливіші, після війни розберуться, усе підрахують і всіх виявлять. Але вибори – це інструмент подолання цієї проблеми, щоб градус пристрастей зменшити. І в самому конгресі, і серед виборців, і громадська думка тощо є важливими, щоб цей механізм продовжував працювати.

Я не уявляю, як він може працювати в Україні в умовах воєнного стану та бойових дій, як голосуватимуть люди на окупованих територіях, на прикордонні з окупованими територіями – та в Києві як вони голосуватимуть?

Чи ті, хто виїхав? Я просто не знаю, не можу коментувати, тому що не уявляю, як це можливо організувати, та ще й у країні, яка воює.

Але логіка в них така, що якщо в Україні проводяться вибори – зміниться влада чи ні залежить від виборів, Україна є демократичною державою, безсумнівно, попри всі витрати війни, природні обмеження. Але для США це важливо. Не лише для Ліндсі Грема. Він, до речі, приїжджав, зустрічався з Зеленським теж не просто так. І це весь американський істеблішмент, Білий дім зацікавлений у тому, щоб усе начебто продовжувалося. Щоб показати, в тому числі, і Білий дім теж у цьому зацікавлений, що Україна не окупована, що в Україні життя триває, що Україна продовжує голосувати, обирати собі владу, на відміну від Москви. Тобто це ще й ідеологічний момент: ми так боремося за Україну, бо вона є частиною нас, частиною західного світу, просто ще не визначилася в структурах цього західного світу – НАТО, ЄС - через війну. А от вибори вони проводять, і вибори проходитимуть під контролем і моніторингом Заходу і Європи, це не російські вибори. І буде чим відбиватися Білому дому, кажучи, що це справжні вибори, дивіться, це справжня боротьба, це демократична держава. Швидше за все цими двома аргументами керується американський істеблішмент.

Є третій аргумент, багато хто його конспірологічно продає, озвучує: а може, вони хочуть змінити владу в Україні? Я можу сказати: американці жодного разу, де б вони не хотіли змінити владу, її ось так, шляхом виборів, не змінили. Давайте згадаємо вибори, на яких до влади прийшов Зеленський. Вони що – думали про Зеленського як наступника Порошенка? Хіба? Тому надії, що влада зміниться завдяки зовнішньому тиску «проводьте, проводьте вибори», наївні, цього не буде. Усе буде зовсім за іншим сценарієм.