Брюховецький: Вірю в перемогу, бо окупант завжди програє

Еспресо.TV продовжує серію публікацій, присвячену темі патріотичного виховання та патріотизму взагалі в світлі подій на Майдані, анексії Криму та війни з Росією на Донбасі. Минулого разу свої рецепти виховання патріотизму давав Вадим Скуратівський, відомий історик та публіцист. 

Цього разу журналісти Еспресо.TV поговорили з В’ячеславом Брюховецьким, почесним президентом університету Києво-Могилянська академія.

Знаний науковець та викладач навіть не сумнівається у перемозі України, а також прогнозує найтяжчі випробування після закінчення війни. 

-    Днями, двоє поранених українських офіцерів підірвали себе разом з 12 десантниками з Костроми. Чи потрібно про такі ситуації говорити у вишах, школах?

-    Це безперечно героїчний вчинок. Але він для мирного часу, в якому виховалася діти, і з якого вони ще не перелаштувалися. Тому я не думаю, що про це потрібно говорити на кожному кроці. Зрештою й далеко не всі сприйматимуть цю ситуацію адекватно. Бо так дебілізували суспільство. 

Я бачив фрагмент по телевізору, коли в одного хлопця з Новоазовська запитали, де б він хотів жити в Україні чи в Росії, а він відповідає – для мене головне, щоб жити було добре. Тобто йому байдуже, що буде. Ви уявляєте до чого ми довели людей?

Цікаво, що в Росії ви б такого не почули. Там навіть п’яний бомж буде кричати, що він росіянин, бо це імперське мислення, яке прививалося століттями. В Україні же протягом багатьох століть створювалися такі умови, що країни як такої не було. При чому це робили не тільки росіяни, а й представники Польщі та Чехії.

А за радянських часів створювався радянський народ, під яким, звісно, малися на увазі росіяни. Коли ж з’явилася незалежна Україна, то була поставлена мета знищити особистість. На жаль, це було при всіх президентах України. А особливо при Януковичі.  Коли він прийшов до влади, була скасована посада віце-президента з гуманітарних питань. Так ніби в Україні нема проблеми гуманітарної сфери.  Їм потрібен був слухняний плебс і невеличка сім’я, яка би ним керувала.

-    В Ізраїлі військові можуть здаватися в полон і вони знають, що їх визволять. В Україні ж серед військових переважно побутує радянська система мислення, що у полон не можна здаватися ні в якому разі. Краще загинути. Чи потрібно змінювати цей підхід та мислення?

-    Я думаю, що все залежить від обставин.

Мене вражало з історії УПА, що хлопці, яких викривали радянські військові, ніколи не здавалася у полон. Мало того вони розривали гранату біля своєї голови, щоб їх не впізнали та не покарали родичів, яких за це могли відправити до Сибіру. 

Наші хлопці насправді теж здаються в полон. Я не думаю, що варто казати: робіть тільки так чи інакше. 

-    Якщо говорити про Слов’янськ і людей, які його звільнили. Чи потрібно їм ставити якийсь монумент? Зрештою чи будуть його там шанувати?

-    Дай Боже, щоб ми пошвидше дійти до вирішення цих проблем. Бо до цього насправді дуже далеко.

Мислення мешканців Донбасу може змінитися, але на це потрібно дуже багато часу.

Зрештою війна пройде. Ми її виграємо. Бо війну завжди програють окупанти. Але найважче буде попереду. У переосмисленні всього цього, у перебудові внутрішньої ідеології людей.

Як на мене, нам потрібно буде брати приклад з Іспанії, яка свого часу переживала страшні наслідки після громадянської війни. Тоді іспанці мудро вирішили: ми про все не забули, але ми про це не говоримо. А от наші діти та онуки хай розбираються, хто мав рацію. І їм вдалося великою мірою зняти напругу в суспільстві.

І така сама ситуація буде і в нас. 

-    Яким чином можна змінити мислення та ставлення мешканців Донбасу до України? 

-    Треба розуміти, що цей регіон завжди буде говорити своєю мовою. Крім того, треба робити все, щоб популярними були ті люди, які справді ведуть до високої культури. І коли буде зрозумілим, що українське є високого рівня, то переосмислення відбудеться.

-    Останнім часом в Києві розмальовують паркани в синьо-жовті кольори. На вашу думку, чи піднімають такі акції рівень патріотизму?

-    Якщо така ініціатива добровільна, то так. Цих активістів насправді ніхто не організовує і вони внутрішньо хочуть довести, що поважають свій прапор. От наприклад, в європейських країнах та Америці скільки розвішано прапорів? І це не є погано.  

Я дуже шаную в патріотичному вихованні те, що ініціатива йде зсередини. 

-    В Європі патріотичне виховання більш демократичне. Тоді як в Америці більш консервативне. З кого нам варто брати приклад?

-    У кого, що брати це - складне питання. Мені здається, треба щось шукати в нашій історії. Наприклад, можна щось взяти з козацької історії та звитяги. Чи є у нас хоч один нормальний фільм про козаків? Тобто про це потрібно постійно говорити. Не популяризувати Сердючок, а брати те, чим ми пишаємося з нашої історії.

Насправді Америка - це інше світосприйняття. Це країна – емігрантів. Країна, яка почалася з завойовництва. Там інші ситуації. В Європі світогляд теж інший. Якщо ми говоримо, що ми відрізняємося від росіян, то ми відрізняємося і від європейців. Кожна країна має свою специфіку. І ми маємо шукати свій шлях.

От насправді в чому була помилка російської пропаганди? Всі розуміли, що це говориться, бо так треба робити. Знали, що той хто говорить, бере хабарі і злодій, але він має посаду. І всі чудово розуміли, що ці слова не щирі. Тому Союз так швидко і розвалився.

Найдієвіший спосіб: людина, яка щось говорить, має так само думати і діяти. Тільки тоді їй будуть вірити. 

-   Україна переживає дуже важкі випробування. Як ви гадаєте, з часом не буде падіння патріотизму та зневіри?

-    Сподіваюся, що не буде. Після того, як російська армія увійшла на територію України, кількість чоловіків, які прийшли до стін військоматів, наприклад, в Харкові, значно зросла.

Це - війна і там гинуть люди. І треба чітко розуміти: українська армія, яка свідомо знищувалася пропутінськими людьми протягом останніх 20 років, була створена за останні кілька місяців. Тоді як справжні армії будуються десятиліттями. І для України це - подвиг.

Крім того, я вірю в перемогу, тому що окупант завжди програє. Ще з часів Київської Русі було сказано, хто до нас з мечем прийде, той від нього і загине. Будуть важкі часи. Але вони гартують націю. 

-    Як ви думаєте, скільки ще триватиме війна?

-    Мабуть, до кінця року. Але найважче буде потім після перемоги. Терористи нищать міста, які нам потрібно буде відбудовувати. Багато загиблих, озлоблених людей. І знадобиться багато часу для змін навіть у мисленні суспільства та загоюванні ран.