Путін пропонує Україні замінити військовий хаос політичним

При тому Лавров, який більше говорив сьогодні про "важку долю народу Донбасу",  достатньо чітко описав позицію Росії. Яка полягає у відновлені "перемир'я" в обмін на початок фактичної федералізації України. При тому умови такої федералізації Києву збираються описати в Москві – або, ймовірно, вже й описали.

Остання активізація російської армії на Донбасі покликана спонукати Україну до такої угоди. У якості додаткового "пряника" з боку Росії Лавров пропонує повернутися до лінії розмежування сил, яке мало місце 19 вересня минулого року – себто, ймовірно, повернути Україні клапті території, захоплені – у порушення Мінських домовленостей, які так гаряче захищає Лавров – російськими та сепаратистськими збройними угрупованнями. Або створити у Києві враження, що хтось ці території добровільно поверне. Різниця, насправді, не така вже й важлива.

Мінські домовленості, на "поверненні" до яких наполягає Москва – загалом, дуже конкретний і прозорий документ. У всіх пунктах, крім одного. Єдиним очевидним винятком є отой самий "інклюзивний загальнонаціональний діалог"

Бо якщо відстань гармати від точки на карті можна, бодай теоретично, чітко виміряти, то поміряти "інклюзивність" діалогу, вельми складно.

Погодиться Київ говорити на рівних з одним ДНР-івським клоуном – завжди можна сказати, що при тому не дослухались до другого, третього, п’ятого – і так до безкінечності. Якщо додати до того, що більшість цих клоунів не тільки керовані Москвою – вони ще й не здатні до ладу запам’ятати московські вказівки, щоб своєчасно викласти їх на переговорах у вигляді "власної позиції", ситуація видається і зовсім гротескною.

Таким чином, погодившись на сьогоднішні пропозиції, Київ стає "завжди неправим" у своєрідних "політичних наперстках" які пропонує Москва. І "проштовхнути" за допомогою подібного діалогу через підконтрольні донецькі кадри Кремль може що завгодно – у повному значенні слова. Хоч легальні російські військові бази на Донбасі (які народ захоче у вигляді "гарантії" від "київських карателів"), хоч контрольований "ополченцями" кордон з іншими областями України, хоч відбудову Леніних по всіх українських містах – рішуче будь-що, що зможуть вигадати у Кремлі.

На користь того, що "конституційний діалог" має для Росії особливе значення, говорить ще один непрямий факт. Якщо впродовж всієї прес-конференції очільник російського МЗС користувався адекватною дипломатичною лексикою, то коли мова заходила про "інклюзивний загальнонаціональний процес" – з яким зі зрозумілих причин не поспішають у Києві, Лаврова явно "клинило". Замість дипломатичного сленгу випливала якась гопницько-бандитська говірка про те, що українські власті хочуть  "замотать", "заболтать" і так далі. Це виглядало настільки дивно, що в залі для прес-конференцій майже що лунало путінське: "Сережа, ты так и скажи, скажи всем этим писакам – хохлам не удасться заболтать и замотать этот момент".

Наслідки згоди на подібну угоду для Києва – очевидні. Це фактична втрата суверенітету над помітною частиною території – яка, щоправда, і так не контролюється – і отримання відповідальності за соціально-економічну ситуацію на землях, які реально будуть підконтрольні іншій країні. Врешті, за останні три місяці все це вже було детально проаналізовано.

При тому альтернативи подібному рішенню теж не надто надихають. Бо полягають вони у продовженні повномасштабного збройного конфлікту, який ми бачимо впродовж останнього тижня, і яким Кремль явно сподівається залякати Банкову.

У цій ситуації між двома різними варіантами пекла єдина втіха полягає в тому, що час працює проти Москви. І штука навіть не тільки у міжнародних санкціях, які потроху, але невпинно вбивають економічне підґрунтя російського "вставання з колін" – в тому числі, і у військовій сфері.

Проти інтересів Росії останнім часом працює і ситуація на Донбасі. Бо замість "зони контрольованої нестабільності", на використання якої розраховувала Росія, територія ДНР та ЛНР дедалі більше перетворюється на випалену землю – з мінімумом цивільного населення. На це працюють і нічні артилерійські дуелі, і сепаратисти, що продовжують "віджимати" все, що бачать, і катастрофа з інфраструктурою, і тисяча інших факторів, об’єднаних словом "війна".

І який би "особливий статус" не вигадували для самопроголошених республік у Кремлі, чим далі, тим менше зможуть вони впливати на загальнополітичний процес в Україні – навіть якщо Банкова погодиться на російський план. В силу природного скорочення чисельності виборців. Не кажучи вже про те, що історія з Донбасом стала такою "прививкою від любові до Росії" для решти українців, що дія її не припиниться і за сотню років.

Таким чином, стратегічні інтереси підштовхують Київ зайняти вичікувальну позицію стосовно російських "федералізаторських" пропозицій. Біда тільки, що платити за це чекання доводиться надто багато. Щоденну вартість вичікування ми довідуємося зі зведень про поранених та вбитих.