Заборона КПУ: нема підстав червоніти

Якщо врахувати традиції українського судочинства, то у соратників Петра Симоненка не було шансів у боротьбі проти Міністерства юстиції. До того ж вони вже фактично змирилися з поразкою, взявши участь у місцевих виборах у складі партії «Нова держава». Є ще один важливий момент: для Петра Симоненка та його найближчого оточення КПУ була не так інструментом боротьби за владу (успіх на президентських виборах 1999 року став кульмінацією), як способом конвертувати політичну принциповість у вагомі фінансові кошти. Той факт, що комуністи у парламенті були передовим загоном не пролетаріату, а ФПГ Костянтина Григоришина, давно став відомим, у 2010 – 2013 роках Симоненко радо грав роль молодшого політичного партнера Віктора Януковича, допомагаючи створювати ілюзію демократії.  І про це забувати не варто.

Ідеологічно КПУ як найбільша ліва політична сила протягом періоду свого існування з 1993 року залишалася уламком КПРС, у якого не було жодного адекватного плану участі в розвитку України. Петру Симоненку це не було потрібно, проте заборону КПУ судом він сприймає як позбавлення годівнички. І тепер він готовий, випромінюючи праведний гнів, боротися за її відновлення навіть в Европейському суді з прав людини. Цьому допоможуть партайгеноссе з КПРФ – політичної сили, філією якої по праву можна вважати КПУ.

Надихатиме Симоненка і підтримка Amnesty International, яка вважає заборону КПУ боротьбою офіційного Києва з інакомисленням. На жаль, не в усіх міжнародних організаціях добре знають, як комуністи боролися з інакомисленням у ХХ столітті, які способи та інструменти для цього використовували. Але для України як держави у заяві АІ є достатньо чіткий сигнал: доказова база стосовно причин та підстав заборони діяльності КПУ повинна витримати будь-яку прискіпливу експертизу на Заході.  Адже європейські комуністи з огляду на політичну солідарність можуть підтримати КПУ.

Необхідно звернути увагу ще на один цікавий факт: заборона КПУ не вплине на енергійність протестного електорату, більше того – може зробити його більш активним. Звісно, 20-річне політичне життя на політичному Олімпі з усіма супроводжуючими обставинами ускладнює для Петра Симоненка зміну амплуа та перехід у категорію «вуличних трибунів», проте викидання комуністів зі сфери політичного життя не означає суттєвого покращення ситуації. Логічною виглядає поява соціал-демократичного політичного проекту, спроможного підхопити протестний електорат та спрямувати його активність на конструктив. Звісно, якщо для цього знайдуться лідери, адже Олександр Мороз вже на політичній пенсії, а численні вітчизняні есдеки не користуються впливом на громадян.

Я б не виключав можливості появи іншої партії з комуністичними гаслами, які зберігають свою  актуальність та привабливість протягом століть. Проте в українських реаліях необхідною умовою для розвитку подібної політичної сили є далеко не відмова від слова «комуністична» у власній назві, а готовність спрямувати ліві погляди на розвиток Української держави.