Коли наші танки увійдуть в Москву та інші російські бувальщини

…Кажуть, ця збірка перекладів з сучасних українських авторів, будучи видана в Росії за ініціативи Людмили Уліцької, пробивалася до читача з боями, і в процесі навіть змінила видавництво. Складно сказати, чому. Можливо, через одіозність ініціаторки, чиї власні книжки перевірялися владою в Росії на "пропаганду нетрадиційної сексуальної орієнтації" серед неповнолітніх. Бо якщо взяти творчість самих учасників збірки, розбещених увагою російського метра, то вони не такі вже й "неповнолітні" в сенсі видавничих стосунків зі згаданою владою. Майже третина авторів, що увійшли до збірки "Небо этого лета" (М.: Три квадрата) давно відомі в Росії, де їх перекладали в періодиці (Винничук, Іздрик, Прохасько), і де виходили їхні книжки (Андрухович, Жадан, Єшіклєв, Малярчук, Рафеєнко).

Загалом ця книжка цілком адекватна нашій сучасності, коли, по-перше, до штика знов прирівнюють перо, видаючи за оповідання злободенні публіцистичні тексти з газетних колонок, по-друге, тут-таки приміщуючи старі тексти, теж видаючи, але вже за українських письменників, і то власних друзів з Фейсбуку. 

З іншого боку, за нашого прифронтового часу навіть в галузі літературної політики можна очікувати чого завгодно. І це стосується не лише приємного факту того, що друга в списку після Жадана, маловідома Каріне Арутюнова, яка нещодавно виходила в серії "Уроки русского" в одному із знакових російських видавництв, раптом стала "українською письменницею". Загалом, аби довести, що нашого цвіту по всьому світу, в українські письменники швиденько зараховані такі нещодавні втікачі з Донбасу, як Еліна Свенцицька і Володимир Рафеєнко, а також такі маловідомі, наче згадана Каріне Арутюнова, автори, як Ада Самарка та Ігор Куликовський. Який, до речі, разом із Андрієм Бондарем має у збірці найбільше текстів, приблизно з десяток, натомість Андрухович, Іздрик і Жадан з Єшкілєвим – лише по одному. 

Так само не хотілося б проводити сумнівні аналогії, але деякими назвами все ж таки навіяло. "Лузеры хотят большего" - таке оповідання Тані Малярчук увійшло до "Неба цього літа", і чомусь одразу згадуєш, що відповідне "Суки отримують все" Ірени Карпи до своєрідної антології сучасного українського оповідання чомусь не увійшло. Може, тому що це повість, але ж як пасує, еге ж?

Так само відповідає вільнолюбній політиці ще одного російського видавництва тамтешня збірка "Лав – из" Тані Малярчук (М.: АСТ), яку критики порівнюють з кращими сюрреалістичними історіями Людмили Петрушевської. А "Frankfurter Allgemeine Zeitung" взагалі зауважила, що проза цієї авторки - це "кричущий вирок у стилі великого російського сатирика 19-го століття Салтикова-Щедріна".

У чому ж причина такої, нагадаємо, беззастережної любові у відверто, не забуваймо, бойовий і військовий час? Яким чином міські історії закарпатської письменниці припали до душі в першопрестольній? У принципі, таку необов'язковість зв'язків з географією буде цілком вільно пояснити. "Все залежить від того, як розповідати, - пригадується, уточнювала авторка. – Можна розповідати так, що всі навколо будуть плакати, а можна так, що всі будуть сміятися. Ту ж саму історію". 

Мабуть, додамо, не тільки розповідати можна на дві аудиторії, але й слухати в різні вуха. Комусь припаде до душі "урбаністичне" поневіряння героїв прози Малярчук у Києві, а хтось вподобає есеї про те, як рідна мати моя ти ночей не доспала в Європі. Адже справді, донедавна в авторки цієї збірки все було більш однобоко, хилячись у магічний реалізм рустикального, як сказав би Єшкілєв, характеру. Сільський епос, схожий на біблійні притчі. Свята простота навпіл з народною мудрістю. Словом, такий собі народний сюрреалізм.

А тепер? Звідки все воно взялося, знаєте? Ясно, що в якийсь момент авторка переїхала в місто, а далі взагалі стала відома в Європі, отримавши там свої заслужені премії, після чого все закрутилося. Сільська ідилія, сліди якої залишилися лише у другій частині "російської" збірки (зокрема, в есеї "Я і моя священна корова") змінилася на міські ритми зарубіжної естради. Пісні, втім, залишилися ті самі - чи то плакати, а чи сміятися. 

Ні, всі дійові особи з книги "Звірослов" Малярчук, оповідання з якої здебільшого сформували цю збірку, безумовно, звідкись беруться. І соціально вони, звісно, прив'язані, а не так щоб вже зовсім з нізвідки. Міська божевільна Белла, вчителька літератури Антоніна Василівна, продавщиця пиріжків Жанка, начальниця ЖЕКУ Ельвіра Володимирівна, осатаніла без мужика Тамара Павлівна. І життя у всіх знаєте, яке "веселе"? "Жанка завесила темными шторами окно. Сидит на кровати, положив руки на колени. Через окно теперь ничто не проберется. - Жанна,- говорит Бог,- мне не нужны окна, чтобы добраться до тебя. Я вездесущий. - А я не прячусь, Боже. Я просто не хочу Тебя видеть".

Насправді ж, якщо відкинути будь-які соціальні зв'язки, то герої Малярчук, звичайно, зовсім з інших жанрових країв. І сам "Звірослов" продовжує більш давню традицію, ніж "пиріжкові" історії голодних до мужиків жінок. Справа в тому, що за часу Середньовіччя так називали енциклопедії тварин, з яких наші предки могли дізнатися про екзотичних істот на кшталт драконів, саламандр чи носорогів. Ну, а вже людина, на думку авторки, не менш екзотична тварина, гідна пильної уваги. Тому й назви оповідань відповідні – "Aureia aurita (Медуза)", "Corvus (Ворон)", "Thysania agrippina (Метелик)", "Canis lupus familiaris (Собака)", "Rattus norvegicus (Пацюк)". 

Так само суцільний зоопарк у театрі радянських тіней з роману Юлії Кисіної "Elephantinas Moskauer Jahre" (Berlin: Suhrkamp Verlag) починається не з курної вішалки, а зовсім з інших ностальгічних верховин. Саме звідти затіває авторка свій стриптиз київської душі, яка потрапила в московське чистилище, щоб після відлетіти у тартари високого емігрантського мистецтва. "Там на Днепровских кручах, - згадує вона, - на самой вершине блаженства, на ледниках снов мы раскладывали свои этюдники, этих насекомых с алюминиевыми ногами и начинали размазывать по холсту цветастый кал масляных красок". До речі, опису цього заняття була присвячена попередня автобіографічна книга нашої авторки, а саме – "Весна на Місяці", яка виявилася відверто "київським" текстом. Тепер ось - текст "московський", не менш феєричний і теплий, ніби шкільні колготи з начосом.

Отже, це був час, коли "на черном войлочном хлебе лежали молочно-стеклянные кусочки подтаявшего сала и колбасная смальта", а юна героїня роману взяла псевдонім, який вийшов просурмити їй славу в назву самого роману. Кожен розділ котрого починається інформаційним бюлетенем: "Пиночета избрали президентом. В космос полетел космонавт из Монголии. СССР объявил польскую "Солидарность" вне закона. В Ливане шла гражданская война. Компартия Болгарии избрала Тодора Живкова. СССР выиграл Чемпионат мира по хоккею. Именно в это время у меня обнаружили подозрение на поэзию".

Ну, а далі вже зовсім про літературу. Це коли заїжджі знаменитості – поети-авангардисти з Москви – п'ють пиво на Подолі, і одного з них звуть Помідорний Гуру. У цьому романі взагалі чимало ребусів із загадками, і розв’язати їх читачеві буде нелегко. Сама ж авторка краплених славою карт у своїй біографічній колоді не розкриває. Оскільки багато ще живих, і вони можуть образитися на "овочеву" нарізку дат, імен і подій.

Утім, головний з поетів цього роману вже не образиться. Про таких, як відомо, або добре, або ніяк. У Кисіної вийшло на диво добре. "Он пил чрезвычайно много, - повідомляє її героїня, - был красным и потным. Но мне уже тогда нравились красные потные мужчины, похожие на радостные овощи-помидоры и тыквы на южном базаре. Почему-то и этот был похож на овощ: скрещение помидора и тыквы. Он был необыкновенно остроумен, прямо как была бы остроумна я сама, будь я бритвой. Я слушала его, раскрыв рот".

А ще тому все так мило й затишно на початку цієї історії, що пророк з Москви "раньше был мальчиком на юге Украины", звідки, зауважимо, приїхало чимало тодішньої літературної богеми, і у нього вже була дружина. І навіть незважаючи на прозовий демарш, все одно з Києва з любов'ю прилетіла "обратка" нашої героїні, яка захопилася поетичним генієм свого кумира. Ну, а хіба не так? Адже саме любов до столиці нашої Батьківщини привезла київська провінціалка, яку, зауважимо, подарувала не кому-небудь, а відомому в оксамитовому підпіллі контркультури поетові. А саме - Олексію Парщикову, легендарному метареалісту.

Хоча, сама авторка тримається в романі, як партизан у "Камеді клаб", і явок-паролів, а також імен-псевдонімів не розкриває. Героїв поетичної тусовки тих часів у неї звуть Кривой, Унылый, Горбатый и Невзрачный. Хоча, є просто відомі люди з нормальними іменами-прізвищами. Наприклад, Ален Гінзберг, який теж приїхав до Москви, але виявився зовсім не з "юга России". Можливо, саме тому він у Москві, як відомо, не прижився?