Коаліція без відповідальних. Чому уряд без політиків завжди приводить до краху

Ані "Батьківщина", ані "Самопоміч" виявилися не здатними відкликати своїх міністрів з уряду Яценюка навіть після заяв про вихід з коаліції. Зрозуміло, у лідерів цих політичних формувань і їхніх депутатів це викликає логічні питання: що ж це за коаліція така і яким може бути вплив партій на те, що відбувається в ній? Та ніякого!

Але на місці виборців цих партій я задався б іншим питанням - а кого саме вони делегували в уряд? Чому в кабінеті виявлялися або політики, далекі від керівництва цими партіями, або просто люди, які не мали ніякого відношення до "Батьківщини" або "Самопомочі"? Чому сама ідея побачити в уряді Юлію Тимошенко, Андрія Садового або Олега Ляшко викликає сміх? Чим вони краще - або гірше - лідера фракції "Народний фронт", який став прем'єр-міністром?

Давайте просто уявимо собі уряд, в якому Юлія Тимошенко - міністр економічного розвитку, Андрій Садовий - міністр інфраструктури, Олег Ляшко - міністр соціальної політики. Хіба Тимошенко з її дивовижною енергією не могла б сприяти приватизації державних компаній? Хіба Садовий не міг би перенести свій досвід розвитку інфраструктури Львова на всю країну? Хіба Ляшко не хоче втілити в життя свої обіцянки у соціальній сфері? Хіба виборці цих партій не вірять в ефективність і менеджерські здібності їхніх лідерів? А якщо не вірять, чому за них голосують? Чому погоджуються з тим, що люди, яким вони довірили своє майбутнє, вважають цікавішими критику з парламентської лави або роботу в місцевому самоврядуванні ніж діяльність у виконавчій владі. Хіба такий важливий для Садового Львів не виграв би від модернізації всієї української інфраструктури? Хіба виборцям Юлії Тимошенко не стало б краще, якби Юлія Володимирівна доклала свій вплив для приватизації державних підприємств, адже у неї вже є чудовий досвід продажу "Криворіжсталі"? Ну а віддати соціальні статті бюджету знедоленим Олегу Ляшко не виборець - сам Бог велів.

Прикро, що ці слова виглядають як справжнісінька політична фантастика і для самих лідерів партій, і для їхніх шанувальників, впевнених, що кумирів потрібно "берегти". Але давайте подивимося на Німеччину, на її "велику коаліцію" непримиренних опонентів. Соціал-демократи не побоялися направити на найскладніші ділянки роботи - в міністерство економіки і МЗС - власних лідерів, а не якихось професорів і менеджерів. Вони розуміють, що можуть поплатитися за роботу електоральним результатом, але знають, що таке справжня політична відповідальність. І так у всьому цивілізованому світі. Так званих "технократів" запрошують тільки тоді, коли політики відмовляються від відповідальності - на вкрай обмежений період.

І мені цікаво - що ж буде після наступних виборів? Лідери партій знову залишаться в парламентських і мерських кріслах? За стан справ в країні будуть відповідати запрошені менеджери, іноземці - хто завгодно, тільки не ті, за кого ми голосували? І що зміниться в такому випадку?

І на закінчення - фантастична картина. 16 лютого 2016 року. Звіт уряду завершено. У ложі міністрів поруч з Яценюком - Луценко, Тимошенко, Садовий, Ляшко. Олег Березюк просить слова і просить підтримати найкращий уряд за всю історію країни. Садовий флегматично киває соратнику. Альона Шкрум бере слова з місця і нагадує, яких вражаючих результатів домоглися прем'єр Яценюк і перший віце-прем'єр, міністр економіки Тимошенко. Юлія Володимирівна скромно посміхається у відповідь. Радикали просто аплодують. Стоячи. У кулуарах журналісти беруть інтерв'ю у одеського губернатора. "Нам довелося створити єдину партію для змін в країні і при цьому не вдавалося уникнути розбіжностей. Але ваша коаліція - приклад єдності і відповідальності. Браво!" - захоплено каже Михаїл Саакашвілі.

На жаль, це не про нас.