live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4
img
Микола Княжицький 19 березня, 2017 неділя

Іван Малкович: Не раз стикався, що україномовних людей трактують як аборигенів

Поет і видавець Іван Малкович, який отримав Шевченківську премію, про історію свого видавництва А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га та власні вірші

Поет і видавець Іван Малкович, який отримав Шевченківську премію, про історію свого видавництва А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га та власні вірші

Коли тобі вручали Шевченківську премію, то людина, яка оголошувала твоє прізвище, декілька разів сказала "Малкович", з наголосом на перший склад. Ти якийсь родич відомого американського актора хорватського походження чи ти сам хорватського походження? Звідки таке прізвище?

Так, ніби в давніх хроніках нашого роду записано, що це буди колись білі хорвати, але ще, очевидно, XIII століття. Але ці ж хорвати там, де Львівщина, де Стільсько, вони звідси йшли. Звідси йшли туди. Моє село називається Березів.

Це Косівський район?

Косівський район. Це колись Коломийський був повіт. То в нас Малкович -  по мамі я Арсенич, Синчич, Куничич, Романчич,  Урбанович, Фіцич, Симчич Василь був, знаменитий актор, який грав Захара Беркута. Це дивовижний актор.  Був Степан Фіцич – соліст Київської опери.

Але Малкович і Арсенич звучить надзвичайно шляхетно, так, ніби з якогось такого старого фільму, і в українських письменників, того ж Андруховича, також зявляється це.

Ми, здається, з ним одного  гербу. Герб САС.

І все ж таки цікаво. Твої батьки були якось дотичні до мистецтва? Звідки в тебе, молодого студента, - спочатку Івано-Франківського музичного училища, але  я тебе памятаю з Київського університету, я якраз вступив, а ти вже завершував, бігав по сходах, і мені казали: це пішов сам Малкович, який уже вірші пише, вже друкується, - звідки таке відчуття слова? Як воно до тебе прийшло?

Я виростав у такому дуже поетичному краю і в поетичному чи у власне культурному середовищі. Бо мій дядько, Петро Арсенич, історик, закінчив Київський університет. І до нас приїздило на літні вакації дуже багато науковців. Потім я довідався, що вони  всі висіли на волосинці, тому що вони були дисидентами. Дехто з них відсидів. У нас жив  Валентин Мороз – відомий дисидент, якого потім Радянський Союз обміняв на  генерала якогось.

І ти його памятаєш з дитинства?

Я пам’ятаю, бо через його сина, який грав на скрипці, я був молодший, і моїм батькам це так страшенно сподобалося (а мені не  подобалося це цигикання), вони мене віддали в музичну школу, і я грав на скрипці. І я дуже  вдячний йому.

А де була ця музична школа?

В сусідньому селі, за 7 кілометрів, і це в горах було так доволі  недалеко доїхати. Особливо коли пізні були заняття, і вже  майже не було чим. І останній автобус, і ніхто особливо не зважає на дитину. Всі хочуть влізти, ці всі жіночки. Але в мене був  футляр, я міг розштовхати і так залізти кудись, бо мусив якось доїхати додому.

Ти на цю скрипку ходив, бо батьки тебе записали, чи тобі врешті-решт ставало цікаво і ти хотів стати великим музикантом? Чи ти любив музику? Яке було відчуття  в цій музичній школі?

Я писав вірші з 8 років і зараз про це розкажу. А про скрипку – я не думаю, що якась дитина, яку віддали на скрипку,  перші два роки любить вчитися. Особливо в той час, коли були струни риб’ячі, коли ти чуєш: тут пташечка звучить, тут щось цвірінькає, тут щось таке гарне – струмочок. А ти ніби музику граєш, а ці риб’ячі струни, і воно спочатку рипить.

А чому рибячі струни?

Я не знаю, чому вони називалися риб’ячі. Але воно рипить  страшенно, воно взагалі з музикою, з вібрацією світу, з гармонією має дуже малий стосунок. І тебе це  лякає і дратує. А вже потім, коли ти трішки більше, коли скрипочка вже не четвертинка, і ти вже можеш на третьому році вже більш-менш якийсь звук видати, тобі вже починає подобатися. 

Але я паралельно писав вірші, і мені мама, ще сестра була жива, віддали мені таку книжечку, що я сам робив, сам вистригав ножицями. Вона починається з віршів, казка, потім пісні, ноти, бо я ходив у музичну  школу.

Це все твоє?

Так, мої вірші, моя казка, моя пісня. І  що мене найбільше тепер зацікавило. Я книжку сам робив, вона так капарно зшита. Але я – і видавець! Я не тільки писав книжку, а й сам її видавав.

Ти як писав вірш – кому ти його читав?  Батькам? Чи в тебе був якийсь наставник? Чи ти його в  районну газету ніс? Комусь хотілося показати чи просто ховав десь?

У мене був зошит. Я писав у той зошит. З деяких віршів, коли мені було 11 років, я вже писав пісні.  Моя сестричка була на майже 6 років молодша,  і я з її ровесників зробив хор. Їм було десь по 5 років, вони вже мали йти до  школи. Вони у нас вдома збиралися, а я писав пісні, ноти, найзнаменитіша – це  «Літо-літечко прийшло в гори, у Карпати».

Слова – просто  душевні. Музика приблизно така ж. Ми співали. Я диригував. Вони навіть у  два ряди ставали, їх було чи п’ятеро, чи семеро, але я пам’ятаю, що у два ряди.  Так все починалося. Мій тато писав гуморески і грав у сільському театрі.

Традиція західноукраїнських сіл - що там був театр, хор обов’язково. І в нас це не переривалося. Тато грав у всіх виставах, він читав зі сцени. Потім була одна вистава Олексія Коломийця «Фараони», що грала і мама моя, і я. Бо там була роль хлопчика-посильного.

А хто був глядачем?

Та село все, а потім ми гастролювали по сусідніх селах.  Це ти приїжджаєш уже як артист. Уже дивляться на тебе інші дітки, що ти вже не просто хлопчик – артист! Ми роз’їжджаємо клубним автобусом. І там же була якась їда, яку  подають на сцену, на стіл, а потім ми її з’їдали. Щось таке було  смачне, я  дуже чекав цього моменту. Це було дуже цікаво.  І тут наукові товариства, науковці, викладачі латині,  лікарі, географи.

Це ті, які приїжджали?

Так. Якісь мені книжки привозили.  Окрім того, дядьковими друзями були сім’я професора Головачова з Ленінграда. Це були люди, які так само зазнавали гонінь за Сталіна, але  він був найстарший, він був член-кореспондентом, його син був, здається, доцентом, невістка  Ельга Сальдау, вона мала естонські корені. І їхня донечка – моя ровесниця.

Вони привозили багато книжок. Вони принесли в наше життя гамак, сачок, якісь такі міські, панські речі. Вони так  любили Березів! Два місця на світі вони любили – Ленінград і Березів. Але навчитися української мови вони вже не могли. А от їхня донечка і досі розмовляє українською. Просить, як ми листуємося.  

А вони десь років 30 приїжджали до нас.  Вони були як родина вже, як частина родини. Це було таке виростання. Окрім того – коляди, Різдво, дивовижний час.

Зараз на Західній Україні, зокрема в Карпатах, на Івано-Франківщині, Різдво має своє  обличчя. А в радянські часи? На Західній Україні воно продовжувалося. Наскільки воно збереглося у вас і зберігалося тоді, чи  люди все ж таки боялися, як це було в Центральній Україні?

Ні, люди  не боялися. Тобто там  була дволика гра. Моя класна керівничка Марія Антонівна, син якої консерваторію закінчив, диригент відомий Микола  Скільський. Він диригував у європейських містах, тепер  він у Коломиї і він виховав стільки чудесних співаків, які співають  у світових оперних театрах. І він лишився спеціально з батьками,  це справжнє служіння музиці. 

Ми приятелювали, він був на 5 років старший,  але ми співали разом дуетом на концертах.  Його мама казала: «Щоб ви сьогодні ввечері, бо це Святий вечір, не ходили колядувати, бо не можна». А тоді  після того вона казала: «Якби ти, Іванку, не прийшов до мене, це би було дуже нефайно».

Я памятаю, що у нас у Львові в школі,  коли приходили вчителі  після Різдва  приходили і говорили, що Різдво – це пережитки тощо, а ми всі дивилися, чи в них мак  від куті застряг між зубами, чи ні. А в них усіх він застрявав між зубами, залишався.

Але колядувати у вчителів можна було тільки в хаті, бо під вікнами не можна було.  І ми колядували, робили вертепи. Вертепи найчастіше робилися з посилки.  Посилка – більша – ящичок такий, з верхньої частини ми робили ніби пазики.

Тобто ви робили шопку?

Шопку -  це вертеп у нас називалося.  І скло сюди засували, а за склом, на щастя, були багато людей, які жили в Австралії, Америці, Канаді, і вони присилали листівки, які переливалися. У нас ще такого не було. То ми з ватки робили сніжок,  ці листівки одягали, а зверху, у верхній стінці закочували жарівочку від ліхтарика. І  вона світилася.

До цього ящика ми прибивали тичку,  держак, по якому йшли дротики від жарівочки. Ми вмикали її.  А ходили з вертепом на Святий вечір, коли люди повечеряли. Приходиш до хати, до вікна прикладаєш цей вертеп, вмикаєш цю жарівочку. І якщо є діти, вони прилипають. І ще ти хочеш якусь таку коляду, яку ніхто не вміє колядувати, бо слухають усі, та ще ти ж можеш більше наколядувати грошей.  

За це можна  лижі купити чи ще щось. Це настільки поетичний край! Але в нас їздила завжди, ми казали, що це  «чорний воронок» - якась машина завжди курсувала. І  казали, що це якесь начальство, і ми боялися. І от коли ця машина проїжджала,  ми стрибали в рови, ці дротики обривалися, чи коли ти сам ідеш, руки мерзнуть, ти не можеш його  прив’язати. Це такий екстрім – ти всього боїшся, але ти йдеш колядувати! І це неймовірне відчуття, неймовірне!

Коли ти вже опинився в Києві, в Київському університеті, це ж Радянський Союз був. Ми дивилися на українських поетів, на відомих, різних того часу. Я памятаю, коли я вперше опинився десь біля Спілки письменників і побачив там живого Драча, і живого Павличка, і я потім біг мамі дзвонити  в міжміський перемовний пункт, бо раз в тиждень за 15 копійок можна було зателефонувати: я бачив таких людей! 

Ти коли приїхав – ти йшов з метою вже бути письменником? І жити так , як живуть радянські письменники? Ти б цього хотів, чи в тебе  були якісь інші мрії?

Жити так, як радянські – я не знав, що це таке.

Чому? Ми ж знали цих людей в Києві – відомих, до яких ходили в Спілку письменників.  Купували книжки, слухали.

Я не  думав, щоб жити так. Писати – так, щоб тебе читали, важливо, щоб подобалося, що ти пишеш. Коли я навчався у Івано-Франківському музичному училищі, мою добірку помітив дуже цікавий поет Володимир Затуливітер. Він працював у ЦК комсомолу у відділі культури і він курував поезію. Це був дуже чистий чоловік, але якось йому вдалося туди потрапити. Тобто він знав свої закони, але вибирав талановитих людей.

І він подзвонив, розшукав мене і хотів, щоб я їхав у Москву на з’їзд молодих письменників. У результаті поїхали тільки мої вірші, бо я якраз вступав після музичного училища в університет. Мені вони звідти дали  навіть скерування, що це допомогло, що це талановитий поет. Це було дуже важливо, це відіграло роль.

Тоді спробуй ще вступи в Київський університет. А вже на першому курсі Світлана Короненко, про яку перед тим десь рік написав Драч, вона у 18 років писала такі вірші! Величезна добірка! І тут вона вчиться, я з нею знайомлюся. Вона мене приводить на студію Володимира Забаштанського, це була знаменита студія «Кобза». Я вперше читаю вірші, і я йду звідти вже, те, що називається, знаменитим.

А потім в Ірпені – на Всеукраїнському з’їзді письменників, мені років 19 було, і було таке таємне голосування, ми там виграли з Павлом Гірником, старшим поетом, і я ходив як король – став переможцем цього таємного голосування. І була публікація в «Літературній Україні», така як про Світлану Короненко тоді, і тут через рік Дмитро Павличко пише про мене. Це – перший номер 1981 року, різдвяний номер.

Я їду на Різдво додому, і мій друг  Павло Гірник, бо його тато письменник  і він знає, де складають «Літературну Україну», і він випрошує в них якийсь пробний відтиск. І я вже їду в поїзді додому з цією добіркою в «Літературній Україні» - це, знаєш, щось небувале.

Це, я думаю, цікаво буде молодим людям. Зараз молоде покоління патріотів росте: і тому, що війна, і тому що вони захищають  Батьківщину, і тому що вони не знають радянського минулого. Було у нас усе ж таки в 90-ті роки і наступні роки якесь таке трошки провалля, і ментальне – також.

А зараз молоді люди народжуються вже громадянами своєї країни. Яке місце і роль було української культури, літератури, поезії і так далі в цій радянській Україні? Бо ми весь час говоримо дітям, що ми були колонією в колоніальному суспільстві і українська мова обмежувалася.

Разом з тим ти розповідаєш про те, що було ЦК комсомолу, щось підтримувалося, були літературні студії, хтось друкувався. Як ти бачив: радянська система українській культурі і українській мові яку роль тоді відводила?

Коли ти молодий, ти не думаєш про радянську систему. Ти думаєш, як, я ж ріс в такому середовищі, що я знав, з ким можна що говорити, а з ким не варто говорити. Але в своєму середовищі – ясно, ми були поети - або коли збиралися в селі на весілля, то ми співали повстанських пісень. «Напишіть до батька, напишіть до неньки, напишіть до любої дівчини, що гостра куля грудь мою прошила, я впав за волю України».

Співали всі «опів до другої години», але ми, кілька хлопців, знали справжні слова, що не «опів до другої години», а « я впав за волю України». Тобто ти завжди якісь такі речі протестні співаєш, вірші. Ліна Костенко тоді була.

Я ще в музичному училищі був, виходить «Маруся Чурай». «Над берегами вічної ріки» - взагалі ідеальна книжка за дизайном, який у неї вигляд, і, звичайно, вірші. Ми всі були просто вражені. І ця «Маруся Чурай» - це якесь таке нове дихання, і кожен думає, принаймні я, - що про твоє писання сказала Ліна Костенко?

Дуже гарно казала про твою.

Це було. І перед тим ще і Павличко. Софія Майданська, така поетеса, вона передала мої вірші якісь юнацькі Дмитрові Павличку. Як вони до нього потрапили? Якось він мені передав, щоб я прийшов у Спілку. І уявити собі, що Павличко – з поверха на поверх цитував напам’ять вірші.

Я пам’ятаю: «Ох не люблю усяких обережних, але тебе на пальчиках люблю». Я пам’ятаю якісь такі вірші, і йому це подобалося, він же один із найвизначніших українських любовних ліриків. І от він ходив, був такий піднесений і написав передмову, яка потім була в «Літературній Україні», яку потім прочитала Ліна Костенко і якось це все помітила і написала рецензію до моєї першої книжки, щоб вона вийшла швидше.

Зараз ти пишеш вірші?

У цій книжці, яка називається «Подорожник з новими віршами»,  в самій назві видно, що тут є нові вірші і останній вірш датований 2016 роком.

Але був якийсь період, коли ти менше писав?

Були роки, коли я майже не писав. Не було такого, що я не писав, просто я не публікував їх. Але такі, що майже без віршів, по піввірша писав. Коли ти редактор, іронічний, думаєш - та ні, нічого ти цим нового не скажеш, це вже казали, тебе редакторське з’їдає.

Я просто пам’ятаю свою розмову з Ігорем Калинцем, блискучим поетом, який на якомусь етапі перестав писати вірші, тобто він вважав, що вже все сказав – те, що він хотів сказати.

Він сказав, що з такого-то року я імпресаріо колишнього поета Ігоря Калинця. Я не відчував. Можливо, я в собі гасив якісь поетичні пориви. Таким чином, коли тобі вірш сниться чи відчуваєш, то береш ручку і записуєш.

Я не записував. Я не хотів. Думав, буду лишати вірші собі. І ти їх гасиш. Якщо вивітрюється там за кілька років, значить все. Не вивітриться – я його запишу. І отак було багато разів із віршами.

Ти там закладочку постав, і ми домовлялися, що я попрошу тебе прочитати вірші, оскільки ми почали про вірші говорити, бо в мене будуть питання не лише про вірші згодом. Якби можна було з цієї останньої збірки.

З нових?

Ні, з цієї останньої книжки.

Бо я з нових можу, але я його читав десь недавно на телебаченні. Хоча я би його радо прочитав, бо це про Леонтовича. Бо я думав, що в тебе така програма дуже серйозна.

А ми несерйозно говоримо?

Я думав, що треба буде щось таке серйозне.

З громадським пафосом?

Ні, тут нема громадського. Але такий він, я ще його в житті ніколи не читав, навіть не знаю, чи я зі сцени його читав колись. Він називається «Фіакр опівнічний» - це от про той час, про який ми говорили.


Ти також грав на тім балу, на тій забаві,

куди опівночі фіакром нас привіз

панок руденький, миршавий, картавий,

що обіцяв за плату особливу, лише б весела ігра.

 О, ті небачені палаци, величезні, як три Говерли,

а покої в них і пишні, і стильові.

Розкіш, брате, червоне там довкола колихалось.

Червонії шовки, колони й водограї,

червоні люстри, дно дзеркал і стіни,

червоні книги, сторінки, слова,

а посуд, а столи, наїдки і напитки.

Червоне все: червоні хліб та сіль,

пани з панянками зодягнуті в червоне, в панів червоні вуса і люльки,

і дим з люльок червоний, а в панянок

червонії перстені. І вони червону каву

попивали й смакували червоний шоколад.

Та й ми собі незгірш – все вхопимо між танцем

то хріньку, а то й зубочок часничку червоний.

А як те паньство прудко танцювало,

червоним потом обливалося, але

просило ще і ще, і ми їм грали

а вони за цілонічну ігру до наших ніг

червоні зливки золота скидали.

Повсюдно в залах тих пресвітлих, без віконних

стояли казани з червоною водою.

У тій воді варилась тьма-теменна

дрібноньких квасольок, як душі чистих.

«Квасольки душ?» - «Ні-ні – тікай чимдуж!»

А придивившись, можна було вздріти

маленький кітлик, майже непримітний,

котрий висів на клиночку, за бюстом.

Я спостеріг у нім червоне, аж густе.

А панство все, як є, по черзі прослизало

й мочило в тому вії час від часу.

В той кітлик крадькома і я вмочив смичок

і, граючи злегенька, забризкав собі очі

й не повірив: Боже збав, ми з побратимом

граємо під мостом, колони дужі –

то гнилі підпори, а зливки золоті  - каміння і лайно.

«Отямся, брате, не бий-ко ти в цимбали,

бо то нечисті.» Але ти не чуєш, ти по коліна в зливках,

все молотиш у свої цимбали. І я раптом бачу,

що ми з тобою мокрі, як хлющі,

червоне з нас патьоками стікає,

мов нам на голови хтось бухнув з казана.

А далі й наче діти наші тут і також мокрі всі,

з червоними м’ячами, червоні бульбашки

пускають при потоці, що мертвії, рудії.

Боже милий! А ми немов заклякли серед кола,

хоч піють треті півні і тридцяті,

та й триста півнів нас не стрепенуть.

І враз зринає капище азійське:

червоний мавзолей, в якому возлежить

велично миршавий червоний фараон,

червоний Вій під склом,

червоний Цахес. «Брате, дивися, брате,

це ж бо той панок, що нас сюди привіз!»

І ринувши вперед, ми розбиваєм кулясте скло.

Я довго прокидаюсь.

Червоний лак на пальчиках коханих.


Дуже гарно. Ти знаєш, ми хочемо весь час відійти від цього колоніального чи російського дискурсу, але я хочу покаятися, коли ти почав це читати, я все ж таки уявив собі такий бал у Воланда, щось таке спільне є в цьому. А коли це ти написав і чому?

Це 1989 рік. Це алегорія цього прокидання, що ми бачимо, ми впізнаємо, ми грали тут. Це фактично є і в міфах – і гуцульських, народних  - якийсь такий один перехід, що в цих демонічних казках, що здається, що це якийсь палац, а це насправді лайно.

Перетворюється на гарбуз це й палац або фіакр цей.

Так, але це більше, ще гірше. Але це в наших є казках  - власне оце каміння, підмостки.

У тебе червоний фіакр, а мені здається, що в «Братів Гадюкіних» тоді була «червона фіра».

Так, «червона фіра».

Десь приблизно той час, може, трошки пізніше.

«Червона фіра» - бо це «Червона Рута» якраз була тоді в 1989 році. Це такий час прокидання якогось, що ти можеш щось говорити, алегорично мислити. А наше покоління називали метафористами. От, власне, така ілюстрація.

Ти почав видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Зараз це блискуче видавництво, яке знає вся країна, його називають найкращим дитячим видавництвом, хоча ми знаємо, що не лише дитячі книжки ви видаєте. Зараз би це назвали успішним і талановитим стартапом.

Тому що так – почав бізнес, знайшов ідею, ідея знайшла підтримку читачів. Чому було таке рішення – робити таке видавництво? З чим це було пов’язано?

Точно не з бізнесом.

Як ти взагалі наважився на це? Теж цікаво.

Це дуже цікаво мені й самому. Так, це дуже дивно, бо я пам’ятаю, що з «Червоною Рутою» пов’язано. І були гастролі, я був серед організаторів цього фестивалю, серед тих, хто писав творчу концепцію. А потім ще всі чомусь вирішили, що я маю бути ведучим концертів. І ми гастролювали, я мав такий період у житті. Такі величезні зали, ми гастролюємо цілою Україною.

Тоді ми поїхали в Канаду  - там кілька тисяч українців з’їхалося, великий був концерт. Ми заробили якісь гроші. Я так боявся цих грошей, я був не дуже практичний в тому, що накупив усім дарунки на те все і привіз 2 долари, щоб показати.

Через рік я почав видавництво. Можливо, тому що я не уявляв собі, наскільки це якась сфера така, що потребує вкладення грошей. Я був безстрашний. Я просто хотів видати «Абетку», ідея якої мені прийшла у поїзді - там часто приходять хороші думки.

Всі знають, що ідея написання «Гаррі Поттера» у Джоан Роулінг прийшла так само в потязі. А тут мені - Абетка, яка мала починатися з «Ангела» і потім засіла в голові. Тому що підростає дитя, нормальних абеток нема, бозна що – переважно всі з «Арбуза» починаються. Ну а якщо українська – з «Акули».

А тут з «Ангела» - і от ця ідея, що Абетка має починатися з «Ангела», коли ти дуже щось щиро хочеш, то обов’язково на твоєму

Це був старший син, молодшого ще не було, коли писав?

Так, старший народився у 1988 р., видавництво почалося в 1992 р. – перша книжка вийшла, але в 1991-му ми вже почали малювати. Був журнал «Соняшник», там художники. Перед тим я працював у видавництві «Веселка». Без цього досвіду я би, мабуть, не створив.

А як ти туди потрапив на роботу саме в «Веселку»? Це випадково ти потрапив у дитяче видавництво? Тобто якби ти потрапив не в дитяче видавництво, а в якесь доросле видавництво, то, можливо, доля «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» склалася якось інакше?

Так, думаю, що, може, вона б і не склалася. Бо я спочатку втрапив під Київ у школу, працював там кілька місяців, а тоді звільнилося місце, бо багато людей хотіли мені допомогти.

Це була мрія гарно прилаштуватися у видавництво для людини творчої.

Так, але якось так сталося - люди бачили, що якийсь талановитий хлопчина. Багато є добрих людей – от тобі просто хочуть допомогти. І знайшлося якесь місце, знали, що звільняється у видавництві «Веселка» чи набирали ще одне. І от я потрапляю в дитяче видавництво, в дошкільну редакцію. Це чудово, це визначально.

Хоча твої вірші, навіть молоді вірші, хоча й молодечі, але дуже філософсько-дорослі, не були дитячими.

Так. Коли ти дуже юний, ти дуже близький і до смерті, багато про смерть розмірковуєш.

Мені навіть дещо Антонича нагадує чомусь, не знаю чому.

Ми ж були закохані в Антонича. Антонич відкрив зовсім інший світ.

Я маю на увазі нагадують не самі вірші, а філософські погляди твоїх юнацьких віршів. Тобто ті цінності, ті переживання, які ти в собі ніс.

Можливо, але от багато про смерть пишеш. «Десь там в саду, і хоч би трішечки померти» – якісь такі романтичні уявлення. А тоді ще Афганістан, і в мене є багато віршів написаних про Афганістан. Люди думають, що вони писані сьогодні, а вони дуже підходять.

«Шукаємо щось тиші і любові, бо вже від бомб, що спокій рвуть» - це мені років 19 було. «Хлопчата юні, чорноброві знов чорнобривцями стають, а хлопцям хочеться кохати, земля весну для них несе. Лише в дитинстві автомати вони цінують над усе». Якісь такі речі.

Я пам’ятаю біографію Моцарта, що в юності він дуже багато роздумував про смерть, і я роблю висновок, що кожен митець, очевидно, в юності ближчий до смерті.

Він про це багато думає, бо він цього боїться і через те пробує це пояснити. Різні трактування. Але все-таки дитяче видавництво – воно почалося і пішло успішно як бізнес? Люди почали це купувати?

Коли вийшла перша книжка - «Абетка», якраз тоді відбувався, здається, він називався Перший світовий форум українців, це був 1992 р., в Палаці «Україна». Ми з дружиною приносимо (в нас нема ще ні машини, нічого) торбу книжок, цих «Абеток».  

Це щоб вперше хтось побачив. Їх розмели! І ми мусимо зробити другу партію. Так воно все починалося з такого смішного. Почали говорити, що Малкович гарне видавництво створив. Тобто з першої книжки якось так пішло - і досі, слава Богу.

Але парадокс у тому, що дуже багато українських видавців-бізнесменів бідкаються, як важко українській книжці, українській мові, треба лише державну підтримку, треба обов’язково це робити.

Я погоджуюся, що це потрібно. Але я коли був на різних останніх конкурсах чи як спостерігач, чи як член журі, де держава виділяла якісь кошти. Ти туди не подавався, тебе там не було. І ти виживаєш, і в тебе успішне видавництво.

Я якось не звик працювати з державою. Я пам’ятаю, що ще працював колись міністр інформації Чиж, це бозна коли було. І щось нас видавців зібрали, і він їм докоряє: «От ви мене критикуєте, а потім приходите і просите грошей. Окрім Малковича, бо він хоч і критикує, але грошей ніколи не просить». Я намагався сам виживати.

І виходить?

Виходить. Читачі підтримують, бо якщо ти покладаєшся тільки на себе, ти розумієш, що мусиш до кінця якісний продукт зробити, щоб не загубити своє лице.

А ти перфекціоніст, ти сам кожну книжку до кінця продумуєш, папір?

Так, якби хтось знав, я не хочу розказувати, всі би сміялися. Я навіть грубі книжки - всю коректуру вношу сам власноручно. Я не довіряю коректорам, бо якщо вірити коректорам, то в мові лишаться 5 тисяч слів – це не можна, це не можна, нічого не можна.

Вони ж не знають глибини мови і т.д. Ну, дехто знає, звісно. З художниками я працюю, з письменниками – доробляємо, переробляємо. В переддень, як отримати Шевченківську премію  - у мене слово було готове, я десь за тиждень до того написав, коли вже оголосили, але все одно я ще щось хотів доробити, однак нема часу.

А конкуренція велика у цій видавничій справі для дітей? Ви її відчуваєте чи ви свою нішу зайняли і нібито всім місця вистачає?

Україна дуже велика. І дуже корисно, коли є конкуренція, тому що ти не засинаєш, це тебе стимулює. «Он вони видали якусь гарну книжку, от ти подивися! А в нас такої. Треба нам»            

Хтось дивиться на нас, хоче таке саме. Мені здається, що без конкуренції – колись я починав без конкуренції, я був фактично єдиний, я задавав цю моду. І от ці видавництва, які потім з’явилися, і ті ж  «Леви», вони казали, що вчилися у нас, і не тільки вони. Бо один час я тримав цю марку і підносив. Я друкував за кордоном книжки.

У Словаччині, здається.

Так, бо я хотів, щоб це було надруковано найкраще. І ми давали взірці, як це має бути. Люди сварилися: «Як це так, - писали листи нам, - у нас в державі нема паперу, а ви даєте одне слово на титулі, тоді перегортаєш, іще один, то авантитул, ще титул. Як так можна? Ви просто переводите папір. На тому місці можна було».

Тобто люди ще не розуміли краси книжки, що книжка має вільно дихати, що справжня книжка діє за законами книжки. Таке все дуже смішне, але ми пробивали дорогу.

Я знаю, що в паперових продавців були наші книжки. Бо люди приходили і казали: «Ми хочемо такий папір, як у Малковича на тій книжці. Добре, коли ти вже видав. А я ж пробую, я сам не знаю цього паперу – це завжди ризиковано, коли ти йдеш попереду, помиляєшся іноді.

Наближаємося вже до закінчення нашої розмови, завершимо ми її фрагментом з твого виступу під час вручення Шевченківської премії. Коли ти готував цей виступ, ти його читав, і тому може трошки швидко читав, поруч стояв президент, уважно слухав, ти хотів, щоб це почув президент, суспільство, люди, присутні там?

к би ти сам сформулював оцю основну думку, яку ти хотів донести оцією промовою. Бо все ж такі промови є відповідальними, їх люди помічають, тому що  це найбільша премія в державі і від тебе хочуть щось почути нового: чи підтвердити свої думки, чи навпаки. От кому ти адресував і що хотів би найбільше адресувати?

Мені дзвонив після виступу (чимало людей дзвонили, всім дуже вдячний) директор Інституту української мови Павло Гриценко і він казав: «Видно, що Ви цей виступ давно виношували, що Ви знали, що Ви хочете сказати, бо це так швидко не робиться - просто, що ти сів і написав». 

І це правда. Тобто це, очевидно, якісь думки, я не часто висловлюю їх. Я завжди для людей дитячий видавець і мушу відповідати цьому образу. Тобто ти мусиш бути такий

І поет теж.

Так, але я вже коли як поет виступаю, і останні роки це частіше відбувалося, хоча якщо  я сам приїжджаю десь як поет виступати дорослий, я не можу ніколи як дорослий, тому що мене знають як дитячого і завжди дітей приводять. І коли ти хочеш читати серйозні вірші, а дітям серйозні не цікаво слухати, і вони там крутяться.

А я дуже строгий, не люблю, щоб пропускати, навіть там причикнув на дітей, знаєш. Я би хотів, щоб я міг як дорослий. Бо я з дітьми завжди, коли я виступаю перед ними як дитячий видавець, то я хочу, щоб вони раділи, тішилися. Одним словом, це все мої клопоти.

А що ти хотів сказати?

Я хотів сказати те, що я сказав. Мені деякі люди сказали, що добре, якби ти слово якесь виголосив. А яке слово шевченківського лауреата? Слово про Шевченка, якого я хотів би, щоб його бачили трохи не так, як усі звикли його бачити. Я свій погляд сказав, як би могли викладати Шевченка в школі і для студентів.

Мені теж сподобалася ця цитата шевченкового вірша, який ти згадував, що ви з товаришами говорили, щоб вгадати, хто це написав. Це Еліот чи це ще хтось, а це Шевченко.

Ми справді пишалися таким, хвалилися, що це Шевченко.

Така висока поезія.

Так, бо всі ж

Як до народного поета ставилися.

Так, з національного генія звели до якогось кобзаря, що пощипує струни кобзи. Я хотів, звісно, сказати про становище української мови, тому що важливо, щоб прийняли закон про українську мову, який би захистив право кожного українця отримувати всі послуги в державі українською мовою.

Тому що кожен з нас, хто говорить українською мовою, не раз стикався, що нас трактують як аборигенів просто. І іноді ти так самоіронізуєш: дайте вже для нас, «чорних», ну може у вас є для «чорних» меню, щоб ми прочитали.

Бо взагалі це не шанується, ти не маєш куди апелювати. «Ну не хочете, то добре». Але це ж так не має бути в державі українській, де тільки тут мало би звучати  українське слово. Вже не кажучи про журнали якісь, про телебачення.

Всі дивляться телебачення, мабуть, на Новий рік - раз на рік. І ти не маєш що дивитися, все російське. І жах бере – як так, до чого ми дійшли? Тобто бачиш, що 25 років м’якої так званої українізації нічого не дали, вони фактично призвели до протилежного результату. І тому я хотів у цій промові загострити увагу на якихось речах, про які я думав, які справді мене хвилюють.

новини партнерів

19 вересня, 2017 вівторок

19 вересня, 2017 вівторок

Відео

Введіть слово, щоб почати