Коротке есе про мотивації

На чому стоїть українська державність, кого вона потрактовує як героїв, до кого ставиться, як до негідників

Зміст

Кілька літ тому майже три тисячі рукописних аркушів із детальними звітами про діяльність повстанців 1946 – 1951 років віднайдено у молочному бідонінеподалік Тернополя. Назвали той скарб «Озернянським архівом». З огляду на те, що серед пожовклих паперів були доповідні списки зрадників, «стукачів» та енкаведистів, які видавали себе за бандерівців, компетентні органи сучасної України засекретили «Озернянський архів».

Опублікували ж аж у Канаді, в чергових томах «Літопису УПА»…

Коли архів з Озерної став набутком громадськості, чимало хто в Україні якось так фальшиво переймався не стільки фактом оприлюднення утаємничених матеріалів, скільки спробували звернути суспільну увагу на моральний аспект справи. Мовляв, видавці не зважили на те, що видрукувані томи «Літопису…» можуть спричинити чергову хвилю протистояння у самій Україні. Мовляв, неетично це – розповідати про слабкодухих чи перевертнів, називаючи їх поіменно, у той час, коли ще живі їхні діти чи онуки. Як їм тепер жити далі?

А як було жити Софрону Кутному і його родині, на яких упродовж півстоліття лежав тягар відповідальності за збереження постанської таємниці? Не кажу вже про тих, кого унаслідок зради просто ліквідували, без суду і слідства. І, -- що гірше, – мордували, як от Катерину Штогрин, тривалими ув’язненнями. Як було жити їхнім дітям – дітям «ворогів народу», упослідженим, гнаним?

Перепрошую за надто емоційний пасаж, але якщо тверезо і зважено, то, мабуть, не нам вирішувати ступінь моральності видавців «Літопису…» чи їхніх опонентів. Взагалі, історія з «Озернянським архівом» провокує на історичну алюзію із публікаціями «шістдесятників», коли за межі імперії потрапляли мініатюрні паперові клаптики із віршами Стуса, із публіцистикою «Хроники текущих событий». Зрештою, відомий роман Боріса Пастернака, удостоєний Нобеля, також не їхав на Захід з дипломатичною поштою тодішніх совєтських функціонерів від культури.

Як на мене, акурат до місця поговорити про мотиваційні чинники учасників дискурсу. Розмови про ефемерну «єдність нації», з мого погляду, залишатимуться розмовами доти, допоки та ж нація не отримає від еліт (інтелектуальних, владних, бізнесових) чіткого сигналу: на чому стоїть сучасна українська державність, кого вона потрактовує як героїв, до кого ставиться, як до негідників, що вважає за свої цінності, від чого бажала б позбутися?

Погодившись із таким баченням консолідуючого процесу, мусимо зрозуміти й шлях, яким просуватимемося далі. І на цьому шляху з усією категоричністю і невідворотністю перед нами постане проблема люстрації, яку наразі в Україні намагаються загорнути у дешеві папірці псевдогуманних принципів.

Мені вже не раз і не двічі доводилося писати про люстрацію, і щоразу хапаю себе на думці, що, попри болісність і очевидну контраверсійність такої перспективи, вона все ж матиме значний оздоровчий вплив на спільноту.

Ще Конфуцій зауважив, що «у важких ситуаціях благородний муж набуває твердості, а слабка людина перетворюється у калюжу». Можна було, до прикладу, по-різному ставитися до вчинку Станіслава Вельґуса, який фактично поламав собі релігійну кар’єру, зізнавшись у співпраці зі спецслужбами комуністичного режиму. Для Ватикану варшавський архієпископ, яким так і не став Вельґус, є неслухом, але для мирян, принаймні для тих, хто адекватно сприймав польські реалії, – людиною вчинку.

Акурат таких бракує у сучасній Україні, серед провідників якої вельми шанують кон’юнктуру, вміння пристосуватися, спостерігати за плином життя, аби не втрапити, не дай, Боже, проти течії. Тож, може, бодай війна на Сході розпочне серед спільноти дискусію, серед іншого, про нові цінності і тих, хто має моральне право про них говорити.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua

2026, середа

22 липня