Чому варто побачити "Да Вінчі"

19 вересня у широкий прокат вийшов документальний фільм про видатного добровольця з Прикарпаття Дмитра Коцюбайла, який загинув 7 березня 2023 року у бою за Бахмут. Стрічка про талановитого хлопчину, який вчився на художника в Івано-Франківіську та - після участі у Революції Гідності - у своїх 18 вирушив на фронт і без жодної спеціальної освіти зумів створити на передовій один із найефективніших підрозділів. Про першого добровольця, якому за життя присвоїли звання "Герой України" і який сьогодні повертається до сучасника у документальній стрічці режисера Володимира Сидька.

Властиво, український кінорежисер і сценарист Володимир Сидько уже не вперше знімає фільми про російсько-українську війну та наших героїв. Його перший великий документальний фільм "Ціна конфлікту" про те, як російська пропаганда обдурила шахтарів Донбасу, отримав кілька міжнародних нагород та номінувався на премію ABCNews VideoSource. А стрічкою "Місія 200" - про волонтерку з Луцька Тетяну Потоцьку-Євчук, яка займається пошуком і перевезенням загиблих українських воїнів на їхню малу батьківщину до їхніх рідних, цього року завершувався Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA.

Є у творчій біографії Володимира Сидька й інші фільми про реалії війни та злочини окупантів. Стрічки, які вже демонструвалися у Європі та США, розповідаючи світові про українські реалії, про ціну оборони України та захисту демократичних цінностей. А відтак це привід новому фільму режисера теж приділити увагу.

Напевно, немає сенсу переповідати в цій статті історію життя Дмитра Коцюбайла. А саме їй присвячено фільм. "Забив" у гуглі  - і маєш і повний, і скорочений варіанти. Однак тут важливо інше – Володимир Сидько, розповідаючи життєпис воїна з позивним "Да Вінчі", зібрав спогади про нього його мами, сестри, коханої, вчителів та побратимів. І навіть Головнокомандувача ЗСУ у 2021-2024 роках Валерія Залужного.

Фото: кадр з д/ф "Да Вінчі"

А ще - збагатив фільм архівними матеріалами, які шукав у відкритому доступі в мережі, і серед яких є відео з камери самого "Да Вінчі", що була прикріплена в нього на шоломі. Зокрема, як на Харківщині підрозділу Дмитра Коцюбайла під час наступу росіян доводилося потихеньку відходити назад та як Да Вінчі радив місцевим мешканцям, щоби звичайні люди не потрапили під обстріл. Отож ідеться про унікальні документальні відеозаписи, яких ніхто не бачив раніше. І тут уже мова не просто про історію життя людини від дати до дати, а про те, якою ця людина була, чим тішилася і через що сумувала, як гартувалася, що їй відгукувалося і т.д.

Фото: кадр з д/ф "Да Вінчі"

Оце незабронзовіння персонажа дуже важливе. Спроба показати, що сучасну історію творять звичайні люди. Або ті, про яких усі думають, що вони – звичайні. Принаймні ніхто не знає, яку потугу кожен із нас носить у власній душі. Дмитро Коцюбайло теж не відразу став тим, до голосу якого прислухалися. Тихий скромний хлопчина, який старанно виконував усі домашні завдання, свого часу і натяку стороннім не давав на те, що має таку сильну харизму, яка уже незабаром змусить підкорятися йому людей зі значно більшим життєвим досвідом та роками.

"Добровольці завжди мають дуже високу мотивацію – ділитиметься думками у фільмі побратим Дмитра. - А коли в тебе є мотивація, то все інше приходить саме собою". Напевно, так. Але вирости у таких лідерів, яким був Коцюбайло, попри всі мотивації, можуть хіба одиниці. Володимир Сидько, презентуючи свого героя через його думки та очима різних людей, робить спробу показати, що таке справжній патріотизм.

Цікавим є і ще один момент фільму. Режисер зібрав та впорядкував друковані інтерв'ю Дмитра за 2014-2017 роки та за допомогою штучного інтелекту відновив його голос. А відтак у стрічці герой особисто розповідає власну історію власними словами, серед яких немає жодного йому приписаного. І це теж інтригує.

Зрештою, особистість Дмитра Коцюбайла – та, до якої кінематографісти звертатимуться ще не раз. Україні потрібні сучасні герої. За час повномасштабного вторгнення ми вже знаємо  - нашій державі цих героїв не бракує: бракує кінематографічних розповідей про них. Про "Привида Києва" Андрія Пільщикова з позивним "Джус",  про громадського активіста Романа Ратушного, про солдата ЗСУ, що був розстріляний російськими військовими за вигук "Слава Україні! " Олександра Мацієвського та про багатьох інших – відомих ширше чи відомих лишень своїй громаді, хтось із яких поповнив довгий перелік загиблих у цій війні, а інші продовжують творити героїчні речі як на передовій, так і в тилу країни.

Такі фільми потрібно знімати. Їх варто показувати насамперед у школах і вузах не колись потім, а вже сьогодні. Щоби не тільки віддати належну шану тим, хто її вартує. А мати їх перед очима, до кого доростати, на кого орієнтуватися, ким пишатися… Адже героями не народжуються – кожен завжди вибирає сам, як чинити…