Невдала війна, плата за вбивство і двадцять два тапіри – 5 книг, де воюють культури і світогляди

Картер Малкасян. Американська війна в Афганістані. – К.: Наш Формат, 2024

Вважається, що ця книжка встановлює стандарт для всіх майбутніх робіт, що досліджуватимуть невдалу військову авантюру США в Афганістані. При цьому слід нагадати, що американська війна в Афганістані тривала з 2001 по 2021 рік, ставши найдовшим збройним конфліктом в історії США. Тож книжка відомого військового – колишнього старшого радника військового командувача США в Афганістані, а нині історика і завідувача кафедри оборонного аналізу Військово-морської післядипломної школи - надає вичерпне розуміння всього конфлікту, розкриваючи політичну, економічну та соціальну складові війни. Так само "Американська війна в Афганістані" Картера Малкасяна – це захоплива розповідь про мілітарне протистояння культур і світоглядів, яка буде цікава для всіх, хто вивчає військову справу, ісламський світ Близького Сходу і Південної Азії, основи геополітики Сполучених Штатів та інших провідних гравців на мапі світу. Спираючись на власний досвід, глибокі знання і багатий масив першоджерел, автор проходить через кілька етапів війни: вторгнення 2001 року; відродження талібів у 2006 році; "велике поповнення" епохи Обами; перезавантаження стратегії після 2011 року, наслідки ліквідації лідера "Аль-Каїди" Усами бен Ладена та вплив на війну "Ісламської Держави"; трагічна кульмінація поразки США після виходу з Афганістану у 2021 році та швидкого повернення "Талібану" до влади в країні. "Поки уряд Афганістану воював сам із собою, "Талібан" теж переживав труднощі, - дізнаємося ми подробиці конфлікту. - У 2013–2014 роках на Близькому Сході сформувався новий терористичний рух, відомий як "Ісламська держава Іраку та Леванту" (ІДІЛ). Він виріс із "Аль-Каїди" Мусаба аль-Заркаві в Іраку, яка зазнала серйозної поразки у 2007 році під час американського нападу на цю країну. Коли США у 2011-му залишили Ірак, організація відновилася з новою назвою. У червні 2014 року "Ісламська держава" прокотилася через Північний Ірак, захопила місто Мосул і майже всю територію на південь до Багдада. Це було приголомшливе свідчення її сили. Її лідер, Абу Бакр аль-Багдаді, проголосив новий "Ісламський халіфат", а себе - новим халіфом. Успіхи ІДІЛ на полі бою та проголошення халіфату наелектризували ісламський світ".

Дейв Ґроссман. Вбивство: Психологічна плата за навчання вбивати на війні і в мирний час. – Л.: Астролябія, 2024

Автор цієї книжки аж ніяк не пропагує чи рекламує насильство. Навпаки, він всіляко застерігає – зокрема споживачів масової культури – від насильницьких дій, пояснюючи природу вбивства. "В той самий час, коли наше суспільство репресує вбивство, - зауважує він, - процвітає нова одержимість зображенням насильницької й жорстокої смерті та розчленування людей. Суспільний апетит до насильства в кіно, особливо у фільмах з особливо відвертим насильством, як-от "Природжені вбивці", "Вбити Білла", "Пила", "П'ятниця, 13", "Гелловін" і "Техаська різанина бензопилою" культовий статус "героїв" на кшталт Джейсона і Фредді; стрімке зростання кількості вбивств і насильницьких злочинів - усе це симптоми химерної, патологічної дихотомії одночасного придушення і нав'язливої жаги насильства". Тож мова у книжці Дейва Ґроссмана "Вбивство: Психологічна плата за навчання вбивати на війні і в мирний час" про те, що з розвитком цивілізації бойові дії стають інтенсивніші, а поля битв часто перетворюються на місця масових гекатомб. Але чи можна при цьому означити людину як природженого масового вбивцю? Автор заперечує таку думку. Пропонуючи систематичне дослідження природи вбивства, він стверджує, що більшість з нас уникає вбивства, а зростання кількості жертв сучасних бойових дій - це радше наслідок розвитку методів вишколу і технологій, які роблять військовослужбовців більш ефективними і нищівними. Та є другий бік такої інтенсифікації: подолання інстинктивної ненависті до вбивства завдяки сучасним методам військового вишколу призвело до посилення бойового стресу, а показники втрат від психотравм стали співвідносні з втратами від вогнепальних поранень. Ба більше, сучасні медійні продукти, в яких виробники наслідують армійські методи підготовки, сприяють зростанню рівня насильства в суспільстві. Усе це, очевидно, вимагає серйозного переосмислення як проблеми вбивства загалом, так і нашого ставлення до людей, яких вчимо убивати. Книга, будучи побудована на основі численних інтерв’ю і на результатах сучасних психологічних, тактичних та історичних досліджень, входить до переліку рекомендованої літератури у Корпусі морської піхоти США.

Недра Ґловер Тавваб. Без драми. Посібник з налагодження стосунків у сім’ї. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2024

Авторка цієї книжки вже на самому початку попереджає, що не існує такого поняття, як "ідеальне" дитинство - навіть коли воно здається таким зовні, ми не маємо жодного уявлення про те, що відбувається за зачиненими дверима. І справді, що ж там відбувається? Хай там як, але у своєму дослідженні "Без драми" Недра Ґловер Тавваб пропонує дієві поради щодо виявлення та розв’язання сімейних проблем. Охоплюючи теми від емоційних травм до залежності та психологічних проблем в сім’ї, вона допомагає розірвати замкнене коло конфліктів і рухатися вперед. Таким чином, цей посібник стимулює контроль над власним життям та важливість самовдосконалення, надаючи інструменти для виявлення і розв’язання складних сімейних ситуацій та початку процесу зцілення. "Сімейні стосунки - найпоширеніший тип нездорових стосунків, - застерігає нас авторка. - Якщо вам цікаво чому, я ризикну стверджувати, що саме в них ми проводимо роки свого становлення і значну частину життя (якщо не фізично, то психологічно). Люди в батьківському домі - наші перші вчителі на довгі роки. Але що відбувається, коли ми хочемо продемонструвати оточенню погляди, традиції чи стиль життя, які відрізняються від поглядів, традицій та способу життя нашої родини? Це може створити напругу і викликати обурення. Істина полягає в тому, що в дитинстві вам, імовірно, не дозволяли бути собою, тому, ставши дорослим, ви стаєте все більш "справжнім" собою. І вам корисно з'ясувати, хто. Ви є, окремо від того, ким вас "ліпили" чи ким примушували бути. Якщо це викликає суперечки, не хвилюйтеся. У цій книзі я розповім про те, як бути самим собою в колі сім'ї".

Валерія Савотіна. Незалежність: перезавантаження. – Х.: Віват, 2024

Війна, як побачимо, торкнулася у цій книжці навіть жанру підліткової, юнацької літератури, або як її віднедавна іменують в таблиці жанрів – літератури Young Adult. Тож не дивно, що книжка-квест 23-річної авторки так само пропонує погратися з варіантами оповіді - "погратися" із сюжетними лініями та подивитися на варіанти розвитку України з різними "якби" - у романі можливі близько 20 фіналів! І хоч історія, як відомо, не терпить умовного способу, але такі фантазійні забавки з текстом дуже до душі підліткам (та й дорослим теж). Тож уявіть собі історію, яка в книжці Валерії Савотіної "Незалежність: перезавантаження" містить понад десять сюжетних ліній і близько двадцяти фіналів, що залежать тільки від вас. Тож книжка-квест про життя Ані та її шістнадцятирічної доньки Христі запрошує до гри: вам вирішувати, як саме складеться доля героїнь і майбутнє України. Наприкінці кожного розділу саме ви обиратимете, як рухатимуться сюжет та історія далі. За відомим сюжетом, уранішні вибухи 24 лютого 2022 року розбили на друзки всі сподівання і плани шістнадцятирічної Христі. Що робити далі? Хто винен? У розпачі Христя звинувачує в усьому власну маму Аню і таких, як вона, громадян України, яким упродовж десятиліть було байдуже до подій у країні та наслідків їхніх вчинків. І цієї ж миті дістає можливість усе змінити: божества Доля й Недоля дають їй право переграти й зробити правильний вибір. Історія рухається, змінюються десятиліття, здається, ось він — безпрограшний шанс легко досягти будь-якої мети й щастя. Але не все так просто... Окрім незвичайної структури, цей роман цінний й іншим - авторка в художній формі говорить із читачем про важливі для кожного українця чи українки речі. Наприклад, розвінчує комплекс меншовартості. А ще спонукає зрозуміти, що немає "правильного" вибору - і кожна "помилка" створює нас унікальними.

Кос Марвін. Двадцять два тапіри. – К.: АДЕФ-Україна, 2024

Пригадується, як у п’ятому класі автор цих рядків разом зі своїм з другом прогулювали школу, щоб відвідати зоопарк і подивитися на диковинну тварину – тапіра. Був ранок, довкола було порожньо, і це створіння – певно, вже поснідавши – залюбки проводило з нами час, виткнувши носа з-за ґрат. Його можна було навіть погладити! Воно було саме-самісіньке в клітці, і ми чи не єдині товаришували з ним тієї осінньої пори. І це не дивно, бо читали ми тоді суцільних любителів природи – Сетона-Томпсона і Жуля Верна, Джека Лондона і Даніеля Дефо. Але тапірів там, признатися, бракувало. Натомість у цій книжці їх чимало. "Двадцять три тапіри" Коса Марвіна - історія, взагалі повна тепла, любові до тварин і ностальгії – але не за шкільною порою, коли вчителям навіть в голову не приходило зводити учнів на екскурсію в зоопарк. Тож ця книга буде корисна не тільки для дітей, але й для дорослих, котрі прагнуть знову відчути магію дитинства, де кожна подія має значення, де надія не згасає, а любов і віра в добро залишаються незмінними. Загалом дитинство і дорослість у цьому світі переплітаються - "Двадцять два тапіри" розкривають глибоку правду про те, , що світ дітей насичений такими ж складними емоціями та подіями, як світ дорослих: тут є і перемоги, і поразки, радощі і печалі, а також найтрагічніші втрати та щасливі знахідки. Що ж до подорожі наразі вже не до харківського зоопарку, а у таємничий світ тапірів, тоця історія розповідає про двадцять двох тапірів, які століттями жили у прихованому Сховищі, глибоко в незайманих лісах. Вони обрали шлях гармонії з природою і розвитку, відмовившись від насильства, на відміну від людей, які прагнули підкорити світ. Це спокійне співіснування зазнало загрози, коли один з тапірів-розвідників зник без сліду. Власне, як і дитинство, і тодішні друзі, та й саме звірятко з початку нашої оповіді, яке, ймовірно, розважає дітей вже деінде. Натомість ця книжка змусить кожного читача повірити в неймовірне і відкрити у собі дитину, яка вірить в чудеса. Навіть прогулюючи через це школу.