"Українство, з яким він народився, його притягувало в усіх ситуаціях": історикиня Старовойтенко про мецената української культури Чикаленка

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував.  Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо". 

Інно, для мене найцікавіше питання щодо Євгена Чикаленка - як така людина, таких поглядів, могла народитися в такому, здавалося б, несприятливому середовищі? Людина, яка народилася на Одещині, людина, яка виростала в Одесі, людина, яка навчалась у Харкові, людина, яка навчалась у Києві теж кінця XIX століття, це все імперські, дуже русифіковані російські міста. Яким чином це його українство народилося? 

По-перше, це походження, однозначно. Він коріння мав козацьке, тому що, як він пише у спогадах, його прадід переселився на Херсонщину, у це село, де заснований був їхній родинний маєток. В кінці XVIII століття. І тут він заснував маєток родовий, який потім перейшов у спадок Євгенові Чикаленку. Тут хлопчик виростав, спілкувався лише українською мовою. Це те українство, з яким, певно, він народився, і воно його притягувало в усіх абсолютно ситуаціях. 

От він, якщо ми будемо навіть його спогади читати, потрапив в Одесу, коли йому було дев'ять років, батько віддав його туди навчатися. І його не привабило середовище однокласників, тому що воно було російськомовним. Воно висміяло цього хлопчика, який приїхав із цих перешорів, батько привіз із села, україномовний хлопець. Він вважав, що це нормально говорити українською мовою і запитував тих наглядачів, які там були в пансіоні: "Де я можу спати лягати?" Коли дітвора, його однокласники, його почули, вони висміяли, кажуть: "Ой, це мужик". Почали так зневажливо до нього ставитися. І це його страшенно образило. Він зізнавався, що він вперше в житті от таке якесь емоційне потрясіння пережив. 

Євген Чикаленко. Ілюстрація Національного музею історії України

Цікаво, що в цей же час Людмила Старицька-Черняхівська гуляє у ботанічному саду біля університету. Вона дитина, і теж її висміюють київські діти, які там з боннами своїми гуляють, що як це так, ніби й панська дитина, а говорить українською мовою. Людмила Старицька-Чернихівська пише це в спогадах. 

Ну так. І Чикаленко потім навчається у Єлисаветграді після Одеси. Батько вже помер на той час, дядько його віддає навчатися в Єлисаветградське училище. Там він теж знаходить своє середовище українське. Доля його зводить із братами Тобілевичами, з нашими корифеями української драматургії, українського театру. 

Він сидить за однією партою з Панасом, майбутнім артистом, Саксаганським, тоді Панасом Тобілевичем. Він знає Миколу Садовського, він сходиться з Іваном Карпенком-Карим, хоча той був старший на 16 років від Чикаленка, але вони мали досить теплі приятельські взаємини і духовні зв'язки. Він цих людей називав духовними однодумцями. І куди б він не потрапив, так само в Харкові він шукає своє середовище. 

Пів року навчаючись у Москві, у цій Розумовській академії, він теж знаходить своє середовище. І зізнається, що тоді було модно дуже в студентському середовищі захоплення цими революційними, загальними російськими течіями, народницькими течіями. А він каже: "Вони мене не приваблювали зовсім. Я сторонився цих течій. І мріяв працювати для власного народу, тому що я бачив, яка ситуація в Україні, як визискує національно імперія український народ". 

Адже дуже тоді, у другій половині XIX століття, посилюється імперська політика щодо України. Видаються оці укази, які вилучають, власне, українську мову з видавничої, з культурної сфери, з літературної сфери, з театрального життя навіть. 

Тоді, коли був Емський указ, це 1876 рік, то він був підлітком десь приблизно, так? Він 1861 року народження?

Так, він 61-го року народження. Це він, по-моєму, вже був в Єлисаветградському училищі. Ну і далі так само і в Києві, він, правда, не навчався в Києві, він приїхав. Але одразу ж, як тільки він приїхав у Київ, він знайомиться з Володимиром Антоновичем, він знайомиться з нашим композитором Миколою Лисенком. 

Тобто зі старою громадою?

З представниками старої громади, так. 

Інно, поверну вас до Одеси на хвилиночку. Коли ви говорите про те, що він бачив і відчував заборони, утиски, спроби асиміляції української культури. Мене цікавить, як він міг з середини це бачити, так? Ось, скажімо, я дитина, яка вчилася в російській школі в Радянському Союзі. І мені здавалося, і всім нам здавалося, що це якийсь варіант вже норми. Ми не бачили, я, наприклад, не вважала, що, скажімо, звільнення від вивчення української мови дітей військових, яке було в нашій школі, що це репресії, чи що це щось неправильне. Я не вважала, що насмішки над українською мовою - це щось, що радянська влада привнесла. Я вважала, що так було завжди, що це ми такі упосліджені, і це є ніби статус-кво. 

І мені дуже цікаво, як ця дитина, яка потрапляє в абсолютно російську Одесу, по-перше, що це за українське середовище, яке він там знайшов? І чи це українське середовище йому допомогло побачити, подивитися на це збоку? Чи як він це побачив? Як він це зрозумів? 

Доля його, цього підлітка, хлопчика, зводить із прекрасним вчителем, який був українофілом в Одесі, Леонідом Смоленським. Слухати лекції Леоніда Смоленського приходили не лише учні цієї прогімназії, а взагалі одесити звичайні, викладачі інших навчальних закладів. Він був наділений  неперевершеними ораторськими здібностями. І оця дитина, Євген Чикаленко, теж постійно слухав ці лекції, і все, що він розповідав, цей Смоленський, для нього це було відкриттям. 

Смоленський говорив уже тоді, це 70-ті роки XIX століття, про несправедливість національну по відношенню до України, про імперський гніт. Про те, що не має Україна ніяких національних прав. Що всі росіяни, всі абсолютно - і ті ж самі революціонери, які тоді були дуже-дуже відомими і різні терористичні акції вони влаштовували, і царя ж вони врешті-решт збили на початку 80-х років. Що вони всі несправедливі по відношенню до України. Тому що вони не піднімали національного питання. Вони вважали, що воно не є актуальним, а воно було дуже актуальним для багатонаціональної імперії. 

І саме отакі речі важливі Євген почув саме від свого цього першого вчителя в оцій Одеській прогімназії. А ще дуже знакова подія трапилася в Одесі. Він відвідував вечори інтелігенції Одеської, які проходили у директора цієї прогімназії Соколовського. Чому Євген туди ходив: тому що його мама приятелювала з дружиною директора гімназії пані Соколовською. 

І от цього хлопчика запрошували на свята, особливо на Різдвяні свята, на Великодні свята. І він деякі моменти описує, вже згадуючи їх з відстані певного часу. І от каже він, що одного разу на Різдвяне свято вони десь там були в іншій кімнаті, діти, а дорослі сиділи в іншій кімнаті. І він почув спів Смоленського, який українською мовою співав українську пісню: "Ой вже років 200, як козак в неволі ходить берегом Дніпра, виглядає долі". 

І він, коли почув цю пісню, він не міг повірити своїм вухам. Він пише: "Я спочатку слухав, а потім я почав плакати. Тому що цей Бог, цей одеський Сократ, якому поклонялася вся інтелігенція Одеси, співав мовою, за яку мене колись ганьбили, за яку наді мною насміхалися". І от тут підбігла до нього пані Соколовська, і все вона зрозуміла. Через якийсь час вона йому дала прочитати книжки українські, вперше з рук цієї пані він отримав українські книжки, які теж на нього справили величезне враження. 

Це був "Тарас Бульба" Миколи Гоголя. Це було кілька примірників журналу "Основа" з віршами Тараса Шевченка. Вперше він прочитав. Він пише, що: "Коли я прочитав "Тараса Бульбу", то я ходив весь час і думав про цих запорозьких козаків із тими оселедцями, у червоних жупанах, і я мріяв про відродження української державності". Ну, це ж написано в його спогадах, це його власні зізнання. Ну от так от він приходив до українства. 

А коли він уже сформувався як громадський діяч, він якраз долучився до течії ідейного українства. Що це за ідейне українство: це ті українці, які усвідомлювали всі небезпеки, які мала Україна від цієї імперської політики окупаційної на той час. Вони розуміли, що якщо вони не будуть проводити культурну роботу, якщо вони не будуть проводити громадські заходи, які можливі були в тих умовах. Тому що все ж, звичайно, було в умовах репресій, переслідувань, все це було небезпечно. 

Навіть ті громади, це осередки української інтелігенції, які існували в Україні. їх було кілька в Одесі, у Петербурзі, потім в Києві - Стара київська громада. Чикаленко писав, що вони об'єднували людей глибоко відданих українській справі. 

Їх було дуже-дуже мало, так?

Їх було дуже мало, але це люди були глибокої ідеї. Це люди були віддані ідеї зберегти українську ідентичність в умовах імперської окупації.

Давайте тоді поговоримо, що саме ми маємо на увазі, коли кажемо, що ці люди були віддані ідеї держави, створення держави. 

Ще про державу тоді не йшлося. Це була надія творення. Це процес, мені дуже подобається цей термін, я його часто вживаю в публікаціях - процес націєтворення. Це такий закономірний процес. Його проходили всі бездержавні народи. Дуже багато бездержавних. У кожного народу він мав свої особливості. 

От такий точно процес проходили й українці. І якби цього не було процесу, ми не знаємо, як би Україна зустріла події революції 1917-21 року. Тому що багато політиків, які вийшли з цієї доби, і яких виховав Чикаленко, вони зізнавалися, що: "Ми опеньки, які виросли оце якраз на ідеях цього покоління ідейного українства". 

Він приїжджає в Київ 1900 року, він уже приїжджає заможною людиною тоді? 

Він був уже заможною людиною, тому що він успадкував маєток. Цей маєток був заснований, як я вже сьогодні сказала на початку розмови, його прадідом Іваном. Потім розвивав цей маєток його батько Харлампій, який, на жаль, хоч був талановитим теж господарем, але мав коротке життя. Він на 42-му році помер. І вже Євгена і двох ще дітей Харлампія виховував їхній дядько Петро Іванович. І вже Петро Іванович передав у спадок Євгенові це господарство. І він мав тільки на Херсонщині близько 2 тисяч десятин землі. 

Тобто це був заможний чоловік, який вирощував хліб, продавав цей хліб і гроші використовував не для того, щоб розкішно жити. Отакий був дивний чоловік, так про нього сказав його сучасник Володимир Винниченко: "Ще прийде час і поставлять українці вам пам'ятник і будуть приходити і запитувати: "Хто ж це такий?" А це був такий дивний чоловік в українській історії, який любив Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені". 

Це відома фраза. Але разом з тим він говорив про те, що його статки були дуже перебільшені, тому що він насправді багато грошей віддавав. То всі люди думали, що він мегабагатий, а насправді він казав, що він багато відривав від себе. Тобто він фактично всі гроші давав на справу. І отже, він стає меценатом української культури і меценатом головної української газети, яка видається у Києві. Розкажіть про це.

Так, звичайно, що одним із засобів протистояння ось цій русифікації, звичайно, мала би бути своя преса. Тому що багато було різних ситуацій ще до того, як заснували цю пресу, що українців переслідували, різні наклепи робили, інсинуації, як вони писали, на український рух, на різні заходи, перекручували факти. Це все робили наші вороги, як їх називали українофоби, чорносотенці, які мали тут газети. Ці газети фінансувалися урядом, підтримувалися, це все було нормально, це була політика, імперська політика і її форми. 

І от Чикаленко, тільки він став займатися громадською діяльністю, а це 90-ті роки XIX століття. Він виношує задум, це його ідея: відродити, заснувати якесь своє періодичне видання, щоб була якась інформаційна платформа, щоб відповідати на ці інсинуації, хоча б реагувати як, захищатись якось треба. Тому що доходило до різних таких курйозів, вже просто не будемо ми тут їх перераховувати.

Портрет Євгена Чикаленка роботи Івана Труша, Фото: facebook/MykolaKniazhytsky

Розуміння ролі медіа було вже тоді. 

Так, вже було. А як? Як той український рух, це що, він має локалізуватися на кількох сотнях і все? Його треба було поширювати, його ідеї поширювати, захищатися, інформувати. Він спочатку планував видавати газету “Селянин”, заборонили цю газету. Потім дають інші, з його ж пропозиції дають прохання на періодичні видання. Його однодумці Єфремов, Стебницький, жодного з цих прохань не задовольнив цензурний комітет. 

І лише вже в 1905 році, коли сталися такі події, які називаємо ми революцією, там якась революція, ну трошечки якісь пом'якшення пішли, то українці, скориставшись цим, заснували нарешті взагалі не селянську, а набагато ширшого тематичного формату газету "Громадська думка". Вона виходила 8,5 місяця, потім була закрита, тому що кожен номер цензура переглядала під мікроскопом, і дуже багато штрафів накладалося за такі ніби… Ну, прочитаєш ти публікації, я передивлялася архівні документи і дивишся, що там газету оштрафували, чи редактора посадили на пару місяців. Було таке, що редактора садили.

І за що це, наприклад? 

Ну, за статтю нецензурну. Наприклад, про в'язницю писали, про те, що там важкі умови, складні умови утримання в'язнів. Не національні навіть теми, просто такі, знаєте, загальні якісь теми зачіпали, навіть за ці теми карали редактора. 

І ось газета "Рада", так? З'являється газета "Рада" і він фактично, скільки він її фінансував років? 

Ну, газета виходила 8,5 року, до 1914 року, до початку Першої світової війни. Я так собі підрахувала, кожного року він вкладав у газету 10-12 тисяч рублів. Це дуже великі суми.

Це дуже багато. 

Так, але йому допомагали, ми теж маємо це обов'язково пам'ятати, озвучувати і не применшувати. Його соратником у цій справі був ще один наш український меценат - Василь Симиренко. Тобто кошторис газети річний становив десь 20 тисяч рублів, от половину давав Василь Симиренко, а половину давав Євген Чикаленко. Я так собі підрахувала, за ці 8,5 року десь 80 тисяч рублів він вклав у цю газету. Але ж це не тільки матеріальний вклад. Він викладався повністю, віддавався повністю цій газеті. 

От я сиджу, думаю, ми багато говоримо так про газету, а, можливо, люди не розуміють, яка роль була цієї газети? І я читала думку, що фактично він цією газетою готував оцей ґрунт, який тоді, коли почнеться українська революція, українські визвольні змагання, то він готував суспільство, ту частину, яка це сприйме, усвідомить себе як українців і підтримує українську революцію.

Здається, є спогад його тоді, коли він стоїть, я правильно розумію, що це була оця стотисячна демонстрація навесні 1917 року? 

Маніфестація.

Маніфестація, так, коли росіяни сміялися і казали, що нехай Грушевський розставить цих олов’яних солдатики замість людей. І він тоді зрозумів, що зокрема газета "Рада" - це і його, власне, внесок тут є, що таке море українське народилося. 

Так, він порівнював. Мені дуже подобається це порівняння. Можливо, я зараз теж його озвучу. Він писав так: "Справа відродження української нації, вона як в тій легенді про будову Києво-Печерської лаври. От будівничі зводили церкву, а вона зникала. Десь зникала, от не ставало її, десь вона провалювалася в землю". 

І він так порівнював українське відродження, так, коли от видавав газету, скільки було поразок, скільки було розчарувань, скільки було безвір'я такого. Ну, так, як в реальному житті. А як, як воно не складається? Немає авторів, репресії ці безкінечні. Потім і коштів не завжди вистачало. Він же залежний був від господарства. А були ж неврожайні роки, не завжди ж та пшениця родила. 

Він дуже зворушливо каже про те, що газета залежить від урожаю, мовляв, буде урожай - буде газета. 

Так воно і було насправді, так. А тут він пише, що вони добудовують, і воно все виринає, і засліплює світ своєю красою, своїм блиском, своєю величчю. Отак же точно він порівнює працю покоління свого на полі національного відродження із цією легендою, що вони, ніби це була непомітна праця, а тут сталися ці події. Він побачив багатотисячні маніфестації. Він став свідком народження української державності. Він був щасливим, дуже щасливим. І зустрів ці події зі сльозами на очах. 

Він каже: "Коли я побачив на київських вулицях отих вимріяних з дитинства козаків, тому що йшли козацькі полки, військові в червоних тих жупанах, я зрозумів, що Україна буде, що вона незнищенна, що українська державність обов'язково відродиться". 

Повернуся до меценатства ще. Отже, газета "Рада" - це було не єдине, що робив Чикаленко, звичайно. Ще також мене вразили інші його справи добрі, про які я не знала, тепер дізналася, що він купив на початку століття, він дав гроші, 25 тисяч рублів, правильно? На будівництво українського академічного дому у Львові. Це був такий гуртожиток нібито, так, де жили студенти-наддніпрянці, які приїжджали до Львова навчатися. Це були колосальні гроші. 

Це дуже великі гроші були. І значить, це пов'язано з тим, що у нього померла дев'ятирічна донька Євгенія. І він пише, що якийсь посаг же ж їй призначався. І от він вирішив, це найбільше його була така благодійницька акція, ну, на початку громадського шляху. І він ці кошти, порадився і вирішив передати Михайлові Грушевському. Він налагодив уже взаємини з Галичиною. 

У цьому будинку, виявляється, у 1929-30 році жив Степан Бандера. Ви знали про це? 

Я знала, так. 

Чи знав Бандера про Чикаленка? Очевидно знав, так? 

Та звичайно, що знав. Я думаю, що знав, ці люди знали. Хоч вони в радянські часи їх таврували, що це буржуазні націоналісти, але Бандера ж теж був ворогом для радянського союзу. Я думаю, да. Вони розуміли, що це все міфи.

І навколо цього будинку українського, там було дуже багато провокацій поляків, значить, різних маніфестацій, мітингів і різних сутичок українських студентів і молодих поляків. 

А ще така одна важлива деталь. Ну, от Чикаленко не хотів, він коли передавав кошти, він робив застереження Грушевському. Ми видали це листування, є листування Євгена Чикаленка з Грушевським, надзвичайно цікаве. І якраз в частині цих листів ідеться про академічний дім і про оці гроші, які він передавав, він просив, щоб він ніде не оголошував. Він тільки дозволяв йому подавати таку інформацію, що пишіть: "Один добродій з Наддніпрянської України". 

Чикаленко коли переїхав до Києва, ви вже сьогодні сказали, це 1900 рік, він, звичайно, вступає до Старої Київської громади. У середовище потрапляє. Він завжди був щасливий, він завжди себе реалізовував у таких громадах, вже мав досвід діяльності в Одеській громаді. І коли він вступив у цю громаду, то вона якраз теж працювала над словником української мови. Збирала матеріали, переписувала. Він пише, що: "На момент мого вступу в цю громаду займалися переписуванням з карток". Там десь в зошити якісь. 

І Євген Чикаленко запрошує до упорядництва Бориса Грінченка. Він з ним знайомиться, списується, є теж ці листи. Я їх надрукувала, переконує: "Приїздіть". Він тоді працював, наш письменник відомий, Борис Грінченко працював на Чернігівщині, був там на якійсь урядовій посаді. От Чикаленко розуміє, що ця людина потрібна українській громаді. Він працелюбний, талановитий. Чикаленко ще сповідував таке правило, що всякий талановитий українець має знайти своє поле діяльності і реалізувати себе на тому полі. Не так багато було тоді талановитих українців.

І він багатьох таких, як Грінченко, таких, як Іван Липа з Одеси, таких, як Андрій Ніковський з Одеси, він запрошує до Києва і створює умови, щоб вони могли попрацювати і віддати свої таланти українській справі. Це дуже було важливо. І от він переконує, Борис Грінченко прислухається. І, до речі, він навіть його приймає в себе вдома. Він тоді ще жив, не було в них, по-моєму, власного, ні, не було ще власного будинку. Коли переїхали вони в Київ родиною, то жили вони, знімали будинок на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 91. А потім, у 1904, по-моєму, році вони вже придбали власний будинок на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 56.

 І от він навіть запропонував жити Грінченкові у нього. Всі умови створив, якби тільки він взявся, і слава Богові він погодився, і ми маємо словник української мови чотирьохтомник. Це теж дуже важливо на той час. Уявляєте, яка колосальна робота була проведена, і це ж теж спосіб захистити свою ідентичність, спосіб зберегти українську мову. 

Так, стратегічне мислення, довготермінова дуже стратегія.

Так, а потім інше, був часопис, такий місячник, видавала Стара київська громада “Київська старина” - відомий дуже місячник, цікавий місячник. І от Чикаленко, коли приїхав до Києва, він входить до редакції і починає давати кошти на те, щоб в ньому друкувалися українські твори, українські літературні твори. Він ініціює проведення конкурсу на історію України, щоб хтось написав хоча б коротенькі історичні нариси з історії України. 

Потім завдяки Чикаленкові був відкритий відділ української белетристики в цій “Київській старині”. Він воює з тою старою командою українофілів, дуже поступових, які не хотіли друкувати українських авторів. Ну, така була ситуація, їх все задовольняло. У самій громаді теж не було одностайності. Люди різних поколінь, вони от так собі уявляли це відродження. Чикаленко собі уявляв інакше. 

Євген Чикаленко, Фото: lvivpost

А це правда, що він сварився з Оленою Пчілкою, що він її звинувачував у тому, що вона занадто національно-радикальна була, що потрібно, він вважав, що потрібна політика м'яка, щодо українства.

Ну, ви знаєте, нічого вони не сварилися, це були дискусії, це нормально. Завжди були дискусії. Взагалі в оселі Євгена Харлампійовича, у київській оселі, збиралася українська інтелігенція, так звані з'їзди Товариства українських поступовців. От спочатку були громади, потім, на початку 900-х років, утворюється Загальна безпартійна демократична організація, до якої входили представники оцих громад з різних міст.

Це хто, хто був у нього вдома? 

Та всі українці, які приїздили з усієї України, національно свідомі. 

А ті імена, які ми знаємо. Ну, очевидно, Володимир Науменко.

Володимир Науменко, мешкав же він у Києві, він входив до Старої київської громади, спілкувався, звичайно, він з Чикаленком і друкувався в "Раді", до речі. Сергій Єфремов входив до цієї організації, це молодше покоління, це покоління в якійсь мірі виховане, я вважаю, Чикаленком. 

Я захоплююся просто публіцистикою газети "Рада", яка вона потужна. От ми зараз робимо покажчики по цій газеті, тобто описуємо всі матеріали. І коли ти звіряєш, ти не можеш обминути змісту, ти починаєш читати, звичайно, що це затягує час, але з іншого боку, таке піднесення, як люди в тих умовах писали такі сміливі речі. Вони писали про російських, вони називали не шовіністами їх, а централістами. Вони писали про те, що всі росіяни централісти, і вони не щирі, і не можна вірити ніяким революціонерам, ніяким гуманістам. 

Я мушу зацитувати зараз його, Чикаленка. Він пише 3 березня 14 року: "Що не кажіть, а в кожному кацапові, хоч який він поступовий, поміняйте слово поступовий на ліберальний, такий міцно всередині сидить централіст. Поміняйте слово централіст на імперіць", - це сказано 3 березня 14-го року. 

Ці люди, вони писали, і вони вели дискусії між собою, тому що, ну а як, громадське життя, такі яскраві особистості і все, щоб так було гладенько. Ні, так не може бути. Звичайно, що Олена Пчілка - це особистість, вона дуже яскрава, вона дуже войовнича, вона дуже сміливо воювала на всі фронти. Така, кажуть, була жінка з перцем. Але я не пам'ятаю, щоб між Чикаленком і нею якісь були дуже серйозні розходження. 

Взагалі Чикаленко був дипломатом, він дуже хотів, щоб українці не сварилися. Він дуже болісно сприймав, коли була боротьба, як він каже, за булаву. 

Він навіть захворів, так? Він так був розстроєний, власне, ось цими сварками між українцями тоді, під час визвольних змагань, що в нього сталася якась проблема зі здоров'ям.

Ну так, в нього була давно ця проблема, він мав проблему, її лікував все життя. І, власне, із життя він пішов через цю проблему не в свій час. Я вважаю, що на 67-му році життя це ще…

Молодий. 

Так, і до того він дуже хворів, коли вже був в еміграції, то ці роки були надзвичайно складними в плані здоров'я, тому що йому треба було пережити багато операцій, цих всіх втручань. Тобто, звичайно, що переживав. А взагалі він був соборником. Він хотів всіх об'єднати. Через те, коли став на стежку громадської діяльності, то він починає зв'язувати контакти одразу з Галичиною. 

Чому з Галичиною: тому що Галичина пережила вже національне відродження. Вона більший поступ і стрімкіший зробила, порівняно з Наддніпрянщиною. Там же ж видавалися часописи: і "Зоря" виходив місячник, потім "Літературно-науковий вісник" - розкішне видання. Там Наукове товариство імені Шевченка, яке називали неформальною академією наук. Тобто ці всі інституції українські були, видавалися книжки. 

І Євген Чикаленко запрошує українських письменників, щоб вони, які працювали в російській літературі. А що, ну, треба ж було за щось жити. Була частина письменників, які жили тільки з літературної праці. Ну, от вони переступали через це і друкувалися. Таким, наприклад, був Данило Мордовець. І коли в 1896 році українська громада Санкт-Петербурга відзначала його ювілей, 35 років його літературної діяльності, то Чикаленко йому запропонував: "Я вам заплачу гонорар такий, який вам платять російські видання. Але друкуйтеся рідною мовою". 

І от він йому запропонував цей гонорар, і Мордовець написав роман "Дві долі" історичний. І Чикаленко домовляється з Грушевським, щоб літературно-науковий вісник його надрукував. Ну, так само інших письменників.

І Винниченка теж, так? 

І Винниченка, так, він постійно підтримував матеріально Винниченка, заохочував його до того, що він друкувався все-таки, в своїй літературі працював і багатьох інших. Це є цілий сюжет в його листуванні, про те, що він дбає, щоб українські письменники працювали на своїй літературній ниві. І пропонує їм небезплатно, бо як же, були ж такі ситуації, і той сам Олександр Олесь, він мав родину, і той сам Андрій Ніковський мав родину. Ну, треба ж було їм за щось жити, врешті-решт. Ідея - то добре, якщо ти маєш якийсь заробіток. А в цьому випадку якраз Чикаленко їм допомагав. 

Я хочу запитати Вас про Франка. Які у нього були стосунки з Іваном Франком? Які взагалі враження у нього від зустрічі з Іваном Франком були? Чи є якісь спогади? 

Та звичайно, є спогади. Він знайомий був з Іваном Франком і досить широко описує і детально у своїх спогадах якраз і оцей момент знайомства. Це в 1903 році Чикаленко їздив у Галичину. Тоді відзначала Україна ювілей Миколи Лисенка, нашого композитора. І от таке турне було йому організоване, і в Галичину в тому числі, і Чикаленко був у складі цієї делегації. Вони шанували, Лисенко ж їздив, і на тих заходах святкових він познайомився із Іваном Франком. 

Вони навіть були запрошені до нього додому, і він там розповідає, що він побачив, яка була обстановка. 

Там така, не дуже обстановка була. Він каже, що в нього жінка толстовка, і що там якось в хаті було.., але про Франка, про зустріч приватну з Франком, він якось дуже так пише з величезною повагою і захопленням. 

А як інакше можна було? Так, звичайно, що Франко є Франко, це наш неповторний Франко, талановитий дуже, і дуже потужна постать, зрозуміло. І Франко приїздив до Києва, по-моєму, в 1909 році, і ще двічі він був у Києві і зупинявся у Євгена Чикаленка. І коли він вже був навіть хворим, він теж зупинився, і Чикаленко описував, що дуже важко було бачити Франка вже в такому стані, тому що він його знав, був знайомий і знав як розумного, знаєте, людину мислячу. А цей параліч, вже він приїхав, вже він був дуже, дуже хворим, так. І так от вони спілкувалися. 

Він запрошував, навіть у 1906 році були кілька статей надрукованих Франка, це теж для Чикаленка велика честь, знаєте, ну, Франко, відомий наш Франко друкувався в газеті "Рада". Взагалі він всіх запрошував, всіх відомих українців до співпраці, але по-різному складалося. З Грушевським було добре, бачите, я вам сказала, що і Чикаленко дав і на академічний дім, і для літературно-наукового вісника шукав авторів, і благодійницькі якісь справи робив. А потім вони розійшлися, тому що така була ситуація. 

В 1908-му році Грушевський написав дуже неприємну рецензію на "Історію України-Руси" Миколи Аркаса. Така створена була праця науково-популярна. 

Фінансував теж Чикаленко, так? 

Він не фінансував, Аркас теж мав кошти. Аркас теж був меценат. Він на власні кошти видав цю працю. До речі, вони теж знайомі були з Чикаленком, той на Херсонщині, той на Миколаївщині. Вони ніколи, по-моєму, не зустрічалися, але листувалися. І дуже симпатичні в них були взаємні. Симпатизували вони одне одному, тому що Чикаленко вважав, що треба історію вчити не з таких праць, як писав Грушевський. Тому що не кожному вони були по силі, такі серйозні, фундаментальні праці. А треба вчити історію з легких оповіданнячок якихось, з повістей. Ну, як от пересічній людині ту історію дізнатися. 

Масова культура. 

З цього треба було починати, і він на це спрямовував. І коли вийшла ця книжка, він був дуже задоволений, він ще навіть допомагав чимось там Аркасу у плані того, що шукав якісь ілюстрації до книжки. І виходить, тут повністю розкритиковує Грушевський, пише такі дуже неприємні речі. 

У самого Чикаленка, щодо Грушевського теж були свої претензії. І теж там непрості характеристики Грушевському давав Чикаленко. Називав, що він дуже владолюбний, що він любить гроші і любить працювати з лояльними дуже людьми. Чикаленко і українці, Чикаленко і народ. З того, що я помітила в спогадах і в щоденниках, у нього були непрості стосунки з українцями. З одного боку, він все робив для того, щоб нація відбулася і створилася. З іншого боку він бачив, що це дуже, надзвичайно складна задача. 

Ось 1920 рік, щоденник: "Українські народні маси протягом нашої історії це вже третій раз розбивають заміри своєї інтелігенції збудувати свою державу. За Дорошенка вони пішли за московським царем, за Мазепи теж. Так само вони і тепер підтримували московських большевиків за всі три їхні навали на Україну. Очевидно, народ наш ще не доріс до своєї державності, ще треба довго працювати, поки він освідометься і стане з етнографічної маси нацією. Ще треба, щоб і москалі, і поляки залили йому багато гарячого сала за шкуру, щоб він згадував добром свій уряд, якого він не хотів підтримувати. Кожен народ має таку долю, на яку він заслужив. Очевидно, народ наш, дякуючи своєму географічному положенню та своїй багатій землі, довго ще буде вабити ненаситних сусідів, і вони будуть його розшарпувати на шматки". 

Ну, таке пророцтво фактично. 

Звичайно, так. 

 Я знаю, що Чикаленкові ближчий був гетьманат. Гетьман Скоропадський, німці, і політика, власне, Скоропадського ближче, ніж соціалістичні ідеї, скажімо, Української Народної Республіки, директорії. Я знаю 

Не тільки, і Центральної Ради. 

І Центральної Ради. Я знаю, що йому пропонували німці, котрі вступили до Києва, пропонували булаву гетьманську. Він три ночі не спав, думав і таки відмовився. На вашу думку, якби не Скоропадський, а Чикаленко, що би було? 

Я не знаю, він неготовий був, виїхав взагалі з Києва, коли почалися події революції, він виїхав до себе в родинний маєток, сказав, що там грабують усе. Ну, правда, така реальність була, що під загрозою було його господарство, він там сидів, контролював все, спродував, що можна було. Але насправді основною причиною було те, що він вважав, що якщо він залишиться в Києві, і він це писав своєму приятелю в Петербург Стебницькому: "...то моя присутність у Києві вносила б дуже багато неприємних моментів у спілкуванні з моїми вчорашніми однодумцями, тому що вони виступали за соціалізацію землі, а я був паном". 

Він взагалі був проти того, щоб робити соціалізацію. Він був за те, щоби землю розподіляти за принципом викупу. Ну правда, як це: в одного забрати, іншому дати? 

Інна Старовойтенко, Фото: ukrnationalism

Тобто гетьман Чикаленко замість гетьмана Скоропадського Україну би не врятував?

Я думаю, в тих умовах навряд. 

Він помер в еміграції. Чикаленкові в 19-му році вдалося емігрувати, виїхати з Києва, куди заходили більшовики.

Він виїхав в Галичину, а еміграція вже почалася з Галичини. 

І потім він емігрував, жив у Європі. З яким відчуттям він помер, щодо перспективи української держави. З якими думками і з яким відчуттям відійшов Євген Чикаленко?

Європейський вибір України. Це 100 років ще тому, тобто ніякого зв'язку з Росією не могло бути ні економічного, він вважав, ні політичного, зрозуміло. Україна, він писав, мала орієнтуватися тільки на Європу. Дуже часто ставив українцям за приклад німців, тому що дуже він з ними перетинався часто на Херсонщині. Там багато було німецьких колонізаторів, і захоплювався, як вони господарювали, якими вони були раціональними, як вони ставилися до ресурсів земельних, взагалі от якими були господарями. 

І вважав, що нічого поганого в тому немає, якщо ми будемо таке запозичувати, хороше. І бентежився тим, що москалі нас, звичайно, теж дуже переінакшили. Він писав, що за Румянцевським оцим переписом кінця XVIII століття, і за свідченнями мандрівників, які приїздили до України в XVI ще столітті, Україна була іншою. 80% населення було грамотним, мали освіту. А на початок XX століття, опинившись під цією імперською окупацією, Україна стала безграмотною. Тільки 20% населення мали освіту. Освіта була дуже неякісною, тому що вся ж освіта була русифікована. Всі ланки освіти, в тому числі початкова школа, були русифіковані. Будуємо, зараз будуємо, продовжуємо те, що вони почали.

Те, що вони не встигли. Читайте Євгена Чикаленка, це людина, яка не лише була меценатом української культури, а знала дуже багатьох українців того часу, історичні постаті. І в його щоденниках, і в його спогадах, ви знайдете дуже багато інсайтів щодо діячів української культури того часу.