Путін запропонував Януковучу золоту акцію

Мало хто не знає, що найбільш оплачуваним автором в Україні є її чинний президент. 32 мільйони зароблених письменницьким трудом гривень стали притчею во язицех. Проте це дурнички. Якщо бодай частина того, що розповідають про зміст сочинської зустрічі правда, то на Януковича чекає космічний гонорар, достойний книги рекордів Гіннеса. Втім, і твір має бути епічний.

Хтось каже, підкуп і здача національних інтересів. Я стверджую – співавторство. Саме так – всі плюшки, які наобіцяв раніше й ще наобіцяє Януковичу Путін – це не підкуп і не хабар за здачу суверенітету, а плата підряднику за реалізацію його, ВВП, ідеї. Тобто, ВФЯ – не колаборант і – тим більше – не заручник обставин. Він, як би парадоксально це не звучало, - партнер. Причому партнер із золотою акцією.

Коли на Вільнюському саміті Віктор Янукович виправдовувався перед Ангелою Меркель, белькочучи оте "Я три з половиною роки сам на сам із Росією...", він, вочевидь сказав це, не подумавши. Тому що в цьому зізнанні міститься правда, дуже неприємна як для нього, так і для Володимира Путіна. Адже й Росія була весь цей час сам на сам із Україною. Скажу ясніше: не весь Митний Союз тис(не) на Україну, а лише один із його членів. Підкреслю: один.

Що це означає? Зважаючи на відсутність скільки-небудь категоричних заяв чи агресивних «захисних» кроків щодо європейського курсу України з боку Астани та Мінська, це можна тлумачити як дружній нейтралітет. Дружній – по відношенню до України, а не до Януковича (наголошу на цьому відокремленні, з подальшого тексту стане ясно, чому це важливо).

Митний (і тим більше – майбутній Євразійський) Союз – діаметральна протилежність ЄС за принципом побудови. Останній розвивався з економічного об’єднання в політичне, а в першому суто політичному утворенню намагаються надати економічних рис. З цього добре відомого факту випливає очевидний висновок: штучність інтеграційних схем шкодить його учасникам, і замість синергії це породжує конфлікти.

Ситуацію ускладнює ще й та проста обставина, що імперії  укладають союзи лише з імперіями. В інших випадках може йтися про що завгодно – від васалітету й протекторату до колонізації, але аж ніяк не про рівність сторін угоди. І оскільки РФ усе ще лишається імперією, договірна база МС передбачає величезні преференції для російського бізнесу.

Це вже неодноразово викликало обурення. Так, великого розголосу набув скандал через технічні регламенти на молочну продукцію, які фактично дозволяють російським товарам колонізувати казахстанський ринок, а про «нафтову війну» між Білоруссю та Росією годі й згадувати. І Астана, і Мінськ періодично влаштовують демарші проти нахабства Москви, широко застосовуючи технології «обурені бізнесмени скаржаться» й «статистика показала збитки».

Відповідно, і казахи, і білоруси займаються в межах МС перманентним фрондерством. Тут дуже показові приклади – відмова Казахстану підтримувати ембарго на імпорт української продукції під час "шоколадної війни"  чи пряма заява прем’єра Білорусі Михайла Мясникова, що підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС ніяк не загрожує двосторонній торгівлі.

Зрештою, це фрондерство проявляється й під час нинішніх подій. Жодної антиукраїнської істерії на кшталт російської тут нема й сліду. Радше бачимо намагання уникнути міждержавного скандалу і втягування у внутрішньоукраїнські ігри, максимально коректно оцінити ситуацію.

Тепер повернімося до політичної суті МС. За великим рахунком, тільки на ній він і тримається. На інтересах Росії зупинятись не буду, про них і так багато сказано. Для партнерів же саме вона – тобто кремлівські кийок і гаманець - лишається запорукою стабільності їхніх режимів. Заради цього можна до певної міри знехтувати економікою. Однак річ у тім, що і Назарбаєв, і Лукашенко за своєю сутністю є державними націоналістами.

Фактично обоє стали творцями кожен своєї модерної нації, яку б думку з цього приводу не мали опозиції. Їхній націоналізм будується не на зовнішніх ознаках суверенітету на кшталт мови, традицій тощо, і є похідним від прагнення зберегти владу. Теоретично, це мало би ріднити їх із Віктором Януковичем.

На практиці ж Нурсултан Абішевич є національним авторитетом (фраза, почута в штабі одного з опозиційних кандидатів на виборах 2005 року: «Наша проблема в тому, що Назарбаєв – не президент Казахстану. Він і є Казахстан»). І його перманентне балансування між Росією та Китаєм на тлі розвитку стосунків із ЄС та США – ніщо інше як намагання зберегти для країни максимум суверенітету за мінімальну ціну. Олександр Григорович за роки свого правління став антигероєм для молоді, і немає жодних сумнівів щодо того, куди постарається інтегруватись Білорусь після нього – підозрюю, що й сам Лукашенко ретельно готує саме цей сценарій – з очевидних причин не для себе і «на потім».

Тож, попри ці відмінності, в обох випадках установка на майбутнє одна: геть від Москви. Зважаючи на це, вони зовсім не зацікавлені у зміцненні Митного Союзу.  Потенційні члени – Киргизстан і Вірменія – лише відніматимуть російські ресурси й ніяк не зможуть додати йому міці, особливо з огляду на постійне кокетування Бішкека та Єревана із Заходом.

Тюбік із клеєм для цієї мозаїки тримає Віктор Янукович. Звісно, економічна складова МС від приєднання країни із 45-міліонним населенням значно посилиться, і про це сказано вже багато. Однак ще один нюанс, який так само лежить на поверхні і неодноразово розглядався, чомусь заслужив значно менше уваги саме в цьому контексті.

Янукович – єдиний серед провідних лідерів потенційного союзу - не може забезпечити консервації та самовідтворення влади власними силами (як не міг жоден український президент до нього). З одного боку, цього достатньо для зверхнього ставлення до нього з боку всіх лідерів основних країн МС. З іншого – посилення імперського ядра за рахунок українських ресурсів позбавить сенсу саботаж і фрондерство з боку решти держав.

Власне український спротив не матиме в цьому контексті жодного значення, адже буде продемонстровано, що Москва може добиватися свого попри невдоволення Заходу, який насправді мало що може (а головне – не ясно, чи схоче) протиставити такій експансії. З огляду на це можна очікувати у досить короткій перспективі кулуарних ігор у «саботажницькому» форматі з боку як Білорусі, так і Казахстану з метою сприяння опозиції – щойно в неї з’явиться виражений лідер. В повній відповідності до гасла «За вашу і нашу свободу».