Євромайдан уже переміг

Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, 
Допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог; 
Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів, 
Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!
Редьярд Кіплінґ (переклад Максима Стріхи)

Кому б іще писати такі рядки, як не бомбейському англійцю? От тільки оспівувач «тягаря білої людини» навряд чи міг уявити, що прологом для апокаліпсису може стати не конфлікт між європейською колоніальною адміністрацією й азійським тубільцями, а якраз навпаки. Втім, у новітній історії жодна з країн Європи не опинялась під азійським управлінням. Жодна – за винятком України, де європейське суспільство донедавна цілком спокійно співіснувало з азійською за сутністю владою. Одразу уточню: звісно, тут ідеться не про географію чи походження, а про світогляд і спосіб організації. 

Отже, європейське суспільство і азійська влада. Заперечення на кшталт «яке воно європейське?» з відповідною аргументацією щодо чистоти на вулицях і запаху в ліфтах не приймаються. Це – про ідеальну Європу. Щоб переконатися в тому, достатньо будь-де відхилитись від торованих туристичних маршрутів. До речі, та сама ідеалізація глибоко пронизала нашу буденність – згадаймо хоча б євроремонти з неодмінними євровікнами та єврошпалерами. 

У дещо спрощеному вигляді «європейськість» - це поєднання високого ступеня внутрішньої свободи (що не заборонено – те дозволено) й егоїзму (хочу й буду) із здатністю до ефективної самоорганізації й високим рівнем автономії від держави. 
Прикладів того, що з цього виходить, більш ніж достатньо. Та наведу лише один, граничний: комерціалізація й творче осмислення протесту – річ типово європейська. З точки зору європейської моралі заробляти на власній громадянській позиції – не соромно. Неприйнятна торгівля цією позицією. Вроцлавські краснолюдки, Берлінська стіна й обидва київські Майдани у цьому сенсі – явища одного порядку. І свідчать вони, до речі, на користь тези про те, що революції влаштовують ситі й успішні, доля голоти – бунт.

Щире нерозуміння цієї різниці характерно для східної деспотії, яка в принципі не передбачає угоди між суспільством і владою і можливості зворотної комунікації. І саме це ми зараз спостерігаємо в Україні.  Тож ті, хто твердить, що в нас диктатура, запізнилися з цим діагнозом роки на два. Диктатура  діє в межах соціального контракту, хоч і узурпує право на розсування рамок дозволеного. Нацисти в 1943 році не наважились повністю зачистити Берлін від євреїв, коли їхні дружини-німкені вийшли на демонстрацію протесту. Ситуація, немислима в Радянському Союзі. 

З огляду на це впевненість Гітлера, що СРСР не встоїть перед німецькою агресією, бо в ньому дефіцит зубних щіток, не виглядає такою вже нераціональною: адже тут ішлося про створення елементарних умов людського існування для прибічників режиму. Зрештою, пізніші комунальні норми з їх розрахунковим споживанням води й директивним початком опалювального сезону більше скидаються на турботу хорошого ґазди про худобу, аніж надання послуг розумним істотам, наділеним свободою волі.

Єдине, що стримувало радянський режим від остаточного скочування в архаїку, - ідеологія. В Україні цього запобіжника немає. Проте режим змушений вдаватись до мімікрії – в противному разі його легітимність опиняється під великим питанням. Адже диктатура отримує й відтворює мандат на правління, зважаючи на потреби своїх лоялістів, а деспотія обходиться без цієї формальності. Достатньо порівняти якість і розмаїття харчування на Євромайдані й у Маріїнському парку.

Яскрава ознака владної мімікрії – вихолощені й суперечливі мобілізаційні гасла. Пам’ятаємо: ідеологія важлива для диктатури, деспотія до неї байдужа. На виході маємо витвір сюрреалістичного мистецтва: на Європейській площі прибічники євразійства підтримують курс Януковича на Євросоюз, в який "нам не треба". Загалом, при такому хаосі чи не єдиною об’єднавчою темою стає засудження європейської "толерастії", хоча ще 2493 роки тому греки дохідливо пояснили перським туристам у Фермопілах, що краще бути «пєдіком», аніж євнухом: все зводиться до можливості вибору.

Мімікрія мимохіть стимулюється й ззовні. Так, теза про вибіркове правосуддя для режиму Януковича – справжній дарунок, оскільки передбачає наявність правосуддя як таку. Попри те, що дев’ять з десяти тих, хто опиняється на лаві підсудних, отримують обвинувальний вирок, а начебто незалежний суд раптом видав зовсім протилежну пропорцію щодо побитих і затриманих на Євромайдані після влаштованого гаранту «атата».

І тут є цікава деталь: європейський світ суспільства і азійський світ влади могли би й надалі всіляко уникати одне одного, якби останній не спробував узурпувати майбутнє. В нас багато законів і статей Конституції, які мають суто декларативний характер (на кшталт гарантування житла кожному, заборони порнографії чи скасування інституту прописки), і це, за великим рахунком, не викликає масштабного громадського обурення. Тому що вони стосуються реальності тут і тепер, котру завжди можна підправити – послугою, хабарем чи просто ігнором. 

Майбутнє не є предметом такого коригування – особливо для архаїчної влади. Власне через свою інертність вона постійно обирає найгірші з можливих рішень. Брак креативу неможливо компенсувати ані плагіатом, ані шахрайством. Безініціативний і нефаховий виконавець поховає будь-яку ідею, але інші в деспотії просто не затримуються. Тут показово, що відповідальними за зрив євроінтеграції вже призначено послів при ЄС та в Німеччині.

Втім, "зливанням" професіоналів це, звісно, не закінчиться. В азійській традиції влада священна, а усі ці круглі столи, журналістські допити, а надто ж – вимоги (!) – сприймаються як її осквернення. Тому пара сатрапів-«тєрпіл» із другого ешелону бачиться як цілком прийнятна очищувальна жертва. Проблема в тому, що поняття «злочинна влада» походить якраз із європейської культурної традиції. І цей конфлікт не має розв’язання.

Читач уже неодноразово мав нагоду заперечити головну тезу цієї статті. Протиставлення європейського суспільства та азійської влади суперечить здоровому глузду: наче не це суспільство її породило. Так от, українська політична й бізнесова еліта в масі своїй не просто походить з іншої, вже неіснуючої країни (звідти родом більшість громадян). Фактично останні два десятки років пройшли повз неї. Вона – релікт тих часв, коли успішність держави вимірювалась кількістю сталі на душу населення. Проте в світі тон задає постіндустріальна економіка. Один лиш Twittter за перший день торгів на ІРО здобув капіталізацію на рівні двомісячного ВВП України. 

Звісно, тут можна говорити про черговий айтішний пузир, але це не перебиває того факту, що реальний і сировинний сектори втрачають колишнє значення. І навіть у них найбільший – не синонім найуспішнішого, що останніми роками неодноразово підтверджували українські підприємства.

А відтак загальне зменшення можливостей держави у безпосередньому створенні робочих місць, деградація реального сектору економіки й зниження його ролі у працевлаштуванні роблять процес суспільної й громадської самоорганізації незворотнім. Щоправда, місця високої концентрації виробництв можуть його локально стримувати якийсь час, консервуючи модель деспотичного управління. Тож бюджетники, шахтарі й металурги ще не раз стануть у пригоді нинішній владі.

Але це не відверне завершення епохи. Жодні державні дотації не врятують мономіста. На Донеччину, Луганщину й Харківщину чигає доля Детройта. Отже, регіоналів чекає неминуче скорочення електоральної бази – тим більше на тлі демонтажу партійних соціальних ліфтів. Так що Євромайдан вже переміг, незалежно від його подальшої долі.