В Україні постає свій Арлінгтонський цвинтар. Поки духовний

Трагічні події останніх місяців сприяли згуртуванню української політичної нації значно більше, ніж уся державна патріотична політика за 23 роки незалежності. Нація не може існувати без фундаменту у вигляді історичної пам’яті, національних героїв та їхніх могил, як місць національного культу. Російська, а пізніше і радянська імперії, протягом 300 років асимілюючи українців, втовкмачували в їхні голови власні міфи та власних героїв, серед яких українці могли опинитися лише у вигляді відданих імперії та віковічній братній дружбі з Росією персонажів, переважно міфічних. 

Зі шкільної парти правильні імперські українці мусили захоплюватися подвигами Олександра Невського та Дмитрія Донського (хоч більшість їхніх подвигів – це звичайні міфи), Кузьми Мініна, Олександра Пожарського та Івана Сусаніна (хоча в цій війні українці воювали на боці Речі Посполитої), Олександра Суворова та фельдмаршала Кутузова (обидва майже не мають відношення до України), «красних конників» Будьоного, Зої Космодем’янської, Миколи Гастелла, Олександра Матросова, молодогвардійців, маршала Жукова і інших «правильних героїв». Для українського вжитку залишили лише Богдана Хмельницького, головним досягненням якого видавали втілення «споконвічної мрії українців про возз’єднання з Росією», та деяких інших героїв масштабом поменше типу комдива Щорса та аса Кожедуба.

Відтак у кожному українському селі і містечку, разом зі штампованими пам’ятники вождю світового пролетаріату Леніну, виростали безликі та одноманітні меморіали на честь «воїнів визволителів», «невідомих солдатів», «піонерів-героїв», тощо.   

З горбачовською перебудовою та здобуттям незалежності з історичного небуття повиринали вже суто українські герої – гетьмани Іван Мазепа , Петро Дорошенко та Іван Виговський, творці УНР Грушевський та Винниченко, Симон Петлюра та герої Крут, Степан Бандера, Роман Шухевич та інші бійці УПА. З’явилися пам’ятники, меморіали, друкувалися популярні статті та наукові монографії, але нові герої з тих чи інших причин так і не змогли стати беззаперечними символами, що об’єднували б націю. Тут свою роль зіграла і ментальна спадщина зниклої імперії і часова прірва, що відділяє сучасність від козацької доби, чи навіть часів визвольних змагань. До того ж козацькі гетьмани Мазепа та Дорошенко свою боротьбу за українську державність програли, не зумівши подолати Руїну. Очільники УНР, хоч їхнє значення для української історії ніяк не можна применшувати, наробили стільки дурних помилок, що радше стали взірцем того, як не потрібно будувати державу. Герої Крут занадто міфологізовані, а їхня беззаперечна мужність і жертовність також не дали українцям перемоги. Герої УПА, за рідким виключенням, безпосередньо діяли лише в західних регіонах держави, не мають прямого історичного зв’язку з жителями більшості України, і залишають переважно героями Галичини і Волині.

Віктор Ющенко за часів свого президентства, за прикладом Ізраїлю та Голокосту, намагався зробити головною подією української національної пам’яті Голодомор 32-33. Однак вшанування померлих від Голодомору, попри беззаперечну правильність і необхідність, не може заповнити весь культурний вакуум історичної пам’яті. Загиблі від голоду були жертвами страшного злочину, а національній пам’яті конче потрібні і переможці. І таких героїв українці отримують прямо зараз. «Небесна сотня», що вийшла з дерев’яними щитами проти автоматників, і ціною власного життя скинула диктатора Януковича, вже стає об’єктом національного культу. Іменами нових героїв перейменовуються вулиці, розробляються проекти меморіалів, згодом про них писатимуть книги і зніматимуть фільми. Немає сумнівів, наші сучасники, що загинули за Україну стануть новим стрижнем української свідомості, навколо якого гуртуватиметься нація, і відсунуть на другий план героїв минувщини.

Нажаль, однією «Небесною сотнею» все не закінчилося. Братньо-терористична війна на Донбасі, розв’язана Путіним, народжує для України нових героїв кожен день. Від рук терористів гинуть і солдати строковики, і добровольці, і генерали, і навіть мирні мешканці. Справжніми героями України стали горлівський депутат Володимир Рибак, генерал Сергій Кульчицький, бійці батальйону «Донбас» та інші українські патріоти, адже на Сході триває не просто антитерористична операція, а війна за українську ідентичність та незалежність.

Можливо, Україні варто зробити єдиний меморіал, присвячений новим героям, як це зроблено, наприклад, в США. Арлінгтонський національний цвинтар, що в передмісті Вашингтона, був заснований в роки Громадянської війни і згодом став головним військовим кладовищем держави. Саме на Арлінгтонському цвинтарі поховані американці, що загинули в обох світових війнах та інших збройних конфліктах. На кладовищі побудований спеціальний мармуровий амфітеатр пам’яті, де вшановують загиблих героїв.

Подібне місце в нашій державі може стати символом нової України, за яку вже поклали свої життя більше сотні патріотів, але дуже хочеться, щоб на цьому цвинтарі більше не було свіжих могил.