Грушевський. Наш Михайло Сергійович (частина І)

За чотирнадцять буремних і бурхливих місяців із 27 березня 1917 р. до 28 травня 1918 р. він на практиці об'єднав народ у націю, звів до робочого стану український парламент, згуртував розрізнені політичні сили, доріс до національного лідера, котрий проголосив історичний IV Універсал від 22 січня 1918 р. - про самостійність України. За останні 300 років країну вперше очолив патріот, бо безкомпромісний провідник Української Народної Республіки в усьому діяв на користь власного народу, котрий перестав ходити в наймитах, допоки німецька окупаційна армія насильно не розпустила Українську Центральну Раду та не зліквідувала УНР.

Перепрошую поважних вчених та дослідників: мій нарис – твір суб’єктивний, і пишу я, даруйте, тільки про те, як розумію і чому зараз відриваю його постать. Тож пишу не для АП чи АН, а виключно для себе; це чесно і відверто.

Історик, соціолог, літературознавець, публіцист, громадський діяч, політик, президент – ким Грушевський уявляється мені? В першу чергу, УКРАЇНЦЕМ!

Завжди вражала його працездатність: з-під пера вченого з’явилося майже 2000 наукових праць з української історії та культури.

Напрочуд точно визначив калібр цього історичного велетня, котрий наче ступив до нас із епохи Ренесансу, Юрій Лавріненко, автор книги “Розстріляне Відродження”:

– Грушевський сполучає в собі дві гігантські творчі постаті: найбільший дослідник тисячолітньої історії України і найбільший творець живої історії – великого відродження України ХХ століття.

Цей титан здійснив дивовижний генезис. Пліч-о-пліч із ним, здається, крокувала і зростала, мужніла, боролося та виживала сама Ідея державності України.

Вони еволюціонували разом, були вірними соратниками і щирими побратимами.

"Михайло Грушевський почав свій життєвий шлях викладачем, досліджуючи рідну Історію. Через наукові розвідки він сприяв народові, аби той прокидався і розумів, хто він є насправді, задля чого прийшов на цей світ і де його місце під сонцем".

"Потім Михайло Сергійович збагнув прописну істину: якщо Історію творять люди, то й Історія щось мусить робити для людей. Перебуваючи у гущі життя, серед небайдужих українців, котрі працювали для людей, громадський діяч пішов далі. Усіма можливими засобами, через освіту, самопоміч та самоорганізацію, Михайло Грушевський допомагав народові дорости до нації, а селам і містам надихнутись ідеєю власної держави".

"Певен, що після першого арешту він збагнув, що вибив Час боротьби, бо ж ніхто добробут рідного народу з-за кордону на тарелі не приносить".

"Українська нація, коли не здобуде власної держави, лишатиметься у лахмітті наймита і годуватиме заможну країну, але - чужу".

"Будь-які окупанти забирають батьківщину, коли не зустрічають спротив нації".

"Імперії ніколи не бачать очей народу, бо дивляться на світ очима рабовласника".

У голові не вкладається, але ні сам демократ-державник Михайло Грушевський, ні найближчі його побратими по Українській Центральній Раді не мали ніякого досвіду парламентської роботи, а тим паче управлінської діяльності. До дії жменю національно свідомих романтиків більше спонукав патріотизм, збудований на політологічних концепціях, аніж досвід практичного державотворення та економічного господарювання.

Коли після трагічних подій початку 1918 р. Грушевський прозрів, до кінця життя він послідовно виступав проти “московської орієнтації”, закликаючи співвітчизників звільнитися “від песього (собачого) обов’язку” до Московщини. Не випадково, Грушевський був активним прибічником та всіляко пропагував окремість етногенезів і різновекторність українського і російського народів.

Один із сучасників Грушевського, голова Ради міністрів УНР Б.Мартос (1879-1977) зазначав, що Історія вибрала Грушевського бо:

"Всі... знали його патріотизм, чесність, ерудицію, працездатність та інші чесноти його характеру. Окрім того, серед решти діячів Центральної Ради, навіть усього українського Відродження він, мабуть, найкраще знав політичне життя Заходу, чимало років провівши за кордоном. Очевидно також і те, що Михайл Сергійович був найвищим авторитетом серед усіх тих патріотів українства".

***

Віддавна, з XIII ст., як встановили дослідники, родина Грушевських мешкала в Чигиринському повіті, самому серці України. Багато з пращурів, виявляється, були служителями церкви у тих місцях, а ось дід Федір перебратися під Київ, у село Лісники.

А взагалі, перший президент УЦР походив із давнього роду Грушів-Грушевих, згодом - Грушевських, що згадується в козацьких реєстрах від XVII ст.

Батько майбутнього історика, Сергій Федорович Грушевський (7.10.1830, Чигирин), здобув світську освіту в Києві, знався на славістиці. Та доля у людини звивиста. Тож у рік народження сина він вчителював, викладаючи російську (!) мову та словесність у греко-католицькій гімназії містечка Холм.

Мати - Главіра Захарівна Опокова (1847) - походила також із знаного священицького роду, Опок-Опоцкевичів. Її батько, Захарій Іванович Опоков (ймовірно - Опоцкевич; 1814-1895) 56 років виконував пастирські обов’язки в Покровській церкві с.Сестринівка Бердичівського повіту (нині - Козятинський район Вінничини), допоки не перебрався на південно-західну Київщину, де також ніс слово Боже.

Коли створювалася сім’я, а весілля грали у Сестринівці, матері Главірі минуло тільки 17 рочків. Проте панотець Захарій тримав спокій - дочка виходила заміж за 30-літнього професора Київської духовної семінарії Сергія Грушевського.

У 1870 р. родина виїхала на Північний Кавказ – батько, Сергій Федорович Грушевський, отримав посаду інспектора, а потім і директора народних шкіл.

Жили Грушевські в Ставрополі, Владикавказі та Тифлісі.

Мандруючи з батьками по просторах Російської імперії, Михайло часто приїздив в Україну, подовгу гостював у діда Захарія, священика в с.Лісники. В своїй “Автобіографії” (1926) він напише:

"Рано набравши охоти до читання, позбавлений дитячого товариства, відірваний від ґрунту, я виростав серед мрій і фантазій, замкненим в собі відлюдком… я з запалом читав все, що міг дістати з історії, історії літератури й етнографії України, і скріпивши книжними джерелами те знання української мови, яке виніс з дому, став пробувати свої сили в белетристиці - прозі і віршах"

У 1880-1886 рр. майбутній академік навчався у Тифліській гімназії, та мріяв якнайшвидше повернутися на Україну.

В який спосіб він міг прискорити час? Лише творчою уявою та сміливістю.

Поштою 18-річний юнак надіслав свої авторські твори самому Івану Семеновичу Нечую-Левицькому, чию адресу аматор вичитав… в “Очерках из истории украинской литератури XVII-XVIII веков” професора Київської духовної академії Миколи Івановича Петрова (1840-1921). Диво дивне, але лист дійшов до адресата, більше того, початківець дістав заохочувальну відповідь від 47-літнього метра української літератури!

Із подвоєним запалом Михайло плекав власне слово та розвивав літературний хист. Влітку 1885 р. Львівська газета “Діло” видрукувала одне з перших авторських оповідання  “Бех-аль-Джугур”, написане під впливом Суданської кампанії та особистих кавказьких вражень дебютанта.

Ще раніше, 1884 р. в новітню літературу несміливо ступила його “Бідна дівчина”; те оповідання життям насичували батьківські оповідки про будні сільського вчителювання. Обидва твори були видрукувані проти волі молодого письменника і в подальших збірках не вміщувалися. На схилі літ Михайло Грушевський зізнався:

"Моєю мрією в тих часах стає зробитися українським літератором, видавцем і - ученим".

***

Як цього можна було досягти? Тільки Божою милістю та благословенням.

Влітку 1886 р. 20-літній Михайло Грушевський приїхав до свого 73-літнього діда за материною лінією, Захарія, бо ж той вважався справжнім авторитетом у родині. Справді, це була унікальна особистість! За життя Захарія Івановича Опоцкевича відзначили двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом Святого Рівноапостольського Князя Володимира та подарували дворянство йому та його нащадкам… Хоча не про діда тут річ.

Після неспішної розмови саме дід Захарій благословив улюбленого онука на навчання в Київському університеті Святого Володимира, куди у липні 1880 р. Михайло справді-таки й написав заяву. Чому він обрав саме це місце?

Бо ж Київ здавався юнакові манливим “огнищем української наукової й літературної роботи”. Як виявляється, найдовше тому рішенню супротивився батько. Сергій Федорович Грушевський погодився тільки тоді, коли син дав слово не потравляти в різні історії та ні за які дудочки з маком не брати участі у… студентських гуртках. Ой, леле.

У 1886-1890 рр. сумлінний юнак здобував освіту на філологічному факультеті Київського університету, де його науковим керівником став обережний та гнучкий професор кафедри російської історії Володимир Боніфатійович Антонович (1847-1908). Класична філологія, занадто слабкі за критеріями семінари, задушлива атмосфера офіційної точки зору. За студентства Грушевський глибоко вивчав історію Середнього Подніпров’я часів Давньої Русі, а також середньовічну історію України в цілому. Першою науковою працею стала “Южно-русские господарскіе замки в половине XVI века” (1887), що згодом неодноразово переписувалась і редагувалась. Досконалості такі прагнуть будь у чому.

Прорив особистої точки зору стався наступного року, коли третьокурсник написав наукову роботу “Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.”. Хоча тему, як і годиться, запропонував науковий керівник В.Б.Антонович, але студент переконливо довів, що він вміє працювати… в команді. Згодом монографія переросла в кандидатську дисертацію і 1890 р. була відзначена золотою медаллю, а її автора, як талановитого науковця, залишили при університеті професорським стипендіатом за кафедрою російської історії.

Знання здобуті, та не використанні на народне добро, - мертві.

Знання здобуті мають працювати на поступ національної ідеї.

Забуваючи батьківську науку, Михайло зближувався з цікавими людьми, відвідував літературні гуртки та політичні зустрічі української молоді, рахуючи й засідання київського товариства “Громада”, піклувався їхньою організацією, читав публічні доповіді, дописував до закордонних українських видань (“Правда” та “Зоря”), упорядковував перші книжки в “Записках наукового товариства імені Шевченка”.

***

По закінченні alma mater професорський стипендіат Університету Св. Володимира М.С.Грушевський друкувався в “Киевской Старине”, “Записках наукового товариства імені Шевченка”, видав два томи матеріалів в “Архіві Південно-Західної Росії” (частина VIII, т. I і II). Передмова до тих матеріалів склала цілу магістерську дисертацію, названу автором “Барське староство. Історичні нариси” (1894), яку він блискуче захистив у травні 1894 р.

Забринів оригінальний лейтмотив молодого дослідника: у власних працях Михайло Сергійович вперто розробляв оригінальну теорію походження та розвитку Давньоруської держави та її народу. Наука мала рухати діло, діло – народ, народ – державність.

Коли на початку зими 1894 р. у Львівському університеті українські вчені Галичини домоглися цісарського рескрипту про відкриття окремої кафедри всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи, очолити її запропонували 48-річному В.Б.Антоновичу. Пославшись на похилий вік, розважливий навчитель відмовився, рекомендувавши на посаду 29-річного наукового авторитета Михайла Грушевського. Чому молода людина погодилася?

Коли Михайло Сергійович ставав до кафедри та починав лекції, кудись зникала вада: у побуті він помітно заїкався. Утім, послухаємо з перших вуст:

- Кияни сподівалися створити в Галичині всеукраїнське культурне огнище, літературне й наукове, працею письменників і учених всієї України, і здобутками чого проломити систему заборони українського слова й національності в Росії, підняти в ній національний рух і т.д.

До запеклого бою рвався Михайло Грушевський, а йому стримано відповідали старші товариші: мовляв, не лізь поперед батька в пекло. Бо тодішній австрійський міністр народної освіти Пауль Гауч фон Франкентурн ультимативно відрубав:

- Українська історія не може вважатися конкретною наукою (rutheniscche Gescchichte ist keine konkrete Wis senschaft)

Від 30 вересня 1894 р. М.С.Грушевський читав власні лекційні курси допитливим студентам, бо доводив протилежне. То був просвітницький виклик - інтелігенція Галичини революціонізувалася. Боротьбу за незалежність Україні слід було починати з історії – написаної власними силами, за архівними документами, а не нав’язаної з Відня, Варшави, Будапешта чи Москви.

У Львові Михайло Сергійович створив та видав історичні твори “Виімки з джерел до історіі Украіни-Русі” (1895), чотиритомник “Опис королівщини в землях руських XVI ст.” (1895-1903), п’ятитомник “Розвідки і матеріяли до історіі Украіни-Русі” (1896-1904), започаткував головну розвідку, восьмитомник “Історія України-Руси”. Сумно, але перший том “Історія України-Руси” побачив світ у Львові 1898 р., тоді як останній видали в Києві… вже після смерті автора, у 1936 р.

***

Його серце палало любов’ю настільки сліпуче, що прийшло і кохання цілого життя. У Церкві Св. Миколая 26 травня 1896 р. у містечку Скала (нині - смт. Скала-Подільська Борщівського району Тернопільської області) місцевий парох Олександр Левицький здійснив обряд та обвінчав Михайла Сергійовича Грушевського та молоду вчительку Марію-Іванну Сильвестрівну Вояківську (8.11.1868), з якою наречений познайомився у Львові ще три роки тому.

Миловиду дівчину надихали ідеї просвіти та поступу культури, Марічка співала у львівському хорі “Боян”, навіть листувалася із Соломією Крушельницькою.

Поволі професор східноєвропейської й української історії у Львівському університеті перетворився на справжнього лідера національного науково-культурного поступу Галичини. Якщо 1895 р. він обіймай посаду редактора “Записок Наукового Товариства імені Т.Г.Шевченка”, то від 1897 р. на подальші 17 років очолив громадське об’єднання. Більше того, уважний до працьовитих талантів і духовних leader opinion Михайло Сергійович взяв на постійну роботу в Товариство провідників національного руху Галичини, двох суворих демократів та радикальних народників Івана Франка (1856-1916) та Михайла Павлика (1853-1915).

В тандемі із Каменярем, котрий у Товаристві відтепер отримував сталу платню в розмірі 200 крон, у 1898 р. вони засновували часопис громадської думки “Літературно-науковий вісник” реально європейського ґатунку, а 1899 р. за всілякої підтримки Михайла Грушевського стало до праці на користь україністики Українське видавниче товариство.

За найактивнішої участі Грушевського 1899 р. було в Галичині створено Українську національно-демократичну партію.

…Господь благословив подружжя Грушевських, почувши молитви дружини.

21 червня 1900 р. у щасливу сім’ю прийшла дочка Катерина, яку батьки та родичі з-поміж себе називали Кулюня. Дитя було настільки очікували, що про свою надію мати Марія (Маринця, як її кликав отець Олександр) до останніх тижнів вагітності не схотіла повідомляти, навіть найближчих людей. Тестю, названому батькові дружини, отцю Олександру Левицькому особливо подобалося, що онука:

"…цілком здорова, дуже мудра, вельми гречна та й вуйків дуже любить"

Все гараздилось у родині. Останнім великим бажанням Михайла Сергійовича залишалося – мати власний будинок.

Ще за життя батька, а Сергій Федорович Грушевський помер 21 січня 1901 р. - Михайло замислив збудувати у Львові власний дім. Із народженням Катерини ідея остаточно зміцніла. 2 листопада 1901 р. професор Львівського університету придбав парцель (шматок землі), а вже через рік вілу на околишній Софіївці, при вул. Понінського, біля Стрийського парку, - звели.

Доладний господар Михайло із любов’ю до рідної землі посадив при будинку молодий садок, а дружина Марія - кущі улюблених троянд, бузка та жасмину.

Сусідом у Грушевських виявився Іван Франко із родиною. Як бачите, громада на новій львівській Софіївці збиралася освічена, інтелігентна, якщо не брати до уваги що третій парцель придбав купець Увєра.

Освятити будинок Михайло і Марія запросили Божого отця Олександра Левицького, до котрого вельми приязніла молода сім’я.

(На фото (зверху): зліва направо: Перший ряд: Сергій Шамрай, Ольга Шамрай, Катерина Грушевська, Главіра Захарівна Грушевська.

Другий ряд: Олександр Сергійович Грушевський, Ганна Сергіївна Шамрай (з роду Грушевських), Михайло Сергійович Грушевський, Марія Сильвестрівна Грушевська).

***

На початку ХХ століття до Грушевського приходить справжнє визнання у науковому світі Європи. Михайла Сергійовича запрошують до Парижа, аби в місцевій (російській) вільній школі він прочитав курс лекцій з… історії України. Виникає лавина новітніх контактів, посланець української науки відвідує Лондон, Лейпциг, Берлін, де знаходить однодумців серед місцевих вчених-істориків.

Природно, що 1906 р. Харківський університет відзначив науковий доробок безупинного дослідника, ушанувавши ступенем почесного доктора російської історії.

Не тільки мистецтво, але й чесна наука вимагає жертв. Його демократичні погляди подобалися далеко не всім. Залишаючись професором Львівського університету і головою “Наукового Товариства імені Т.Г.Шевченка”, 1908 р. Грушевський запропонував власну кандидатуру, аби очолити профільну кафедру в Київському університеті. Утім, поважний науковець отримав відмову.

(На фото знизу Михайло Грушевський зі студентською молоддю. Полтава, 1913 р)

Подальшому кар’єрному зростанню кандидата завадили надто демократичні погляди та активна громадська діяльність.

І тоді М.С.Грушевського покликала в дорогу Історія, аби повести його на Велику Україну. Пропрацювавши два десятиліття у Львівському університеті, він знявся з насидженого місті і рушив до Києва, де від 1 вересня 1914 р. очолив “Наукове Товариство імені Т.Г.Шевченка у Києві”.

Згодом за своїм головним редактором сюди, на Дніпровські пагорби, перебралось і видавництво “Літературно-наукового вісника”.

Так, у Києві у наявності були ширші можливості для творчості, досліджень, просвітництва, але тут виявилося пильніше око. Коли спалахнула Перша світова війна, як найбільш впливового українського громадського діяча, котрий мав тісні зв’язки у ворожій до Царської Росії Австро-Угорщині, Грушевського заарештували, лишень у листопаді 1914 р. він із родиною повернувся із Відня.

Спочатку перевернули догори ногами київський будинок по вул. Паньківська, 9, а затим – і на львівській вілі, що завжди вважалася винятково “творчою лабораторією історіографії України”, провели тотальний обшук.

Хоча труси нічого не виявили, 11 грудня 1914 р. “українського сепаратиста і “мазепинця” київська жандармерія заґратила, звинувативши у шпигунстві на користь.. Відня.

Майже три місяці відомий у Європі історик скнів у Лук’янівській в’язниці.

Тим часом начальник Київського губернського жандармського управління, підполковник Олександр Шредель у рапорті на ім’я Київського генерал-губернатора Федора Трепова від 7 лютого 1915 р.  застерігав з приводу “серьезной й опасной” для Росії діяльності професора Грушевського, яка пов’язана з численними городами, мовляв, не треба йому дозволяти їхати до Томська по прохідному свідоцтву.

Проте, у лютому 1915 р. за директивою Головного начальника Київського військового округу Миколи Іудовича Іванова (!!!) в’язня етапували на батьківщину Ілліча - в Симбірськ - як зазначено в дивакуватому вироку, “на час стану місцевостей, з яких він висланий, на військовому становищі”.

Разом із чоловіком по ленінським місцям, на висилку під охороною городового рушила дружина Марія-Іванна Грушевська та їхня 15-літня дочка Катерина.

У засланні М.С.Грушевський не байдикував, а написав два ґрунтовні історичні твори - драму “Хмельницький в Переяславі” та трагедію “Ярослав Осмомисл”. Сюжетом останньої слугував запис в Іпатіївському літописі про вигнання в 1173 р. галичанами князя Ярослава Осмомисла, котрий за живої княгині пошлюбив дочку “смерда”.

Наприкінці 1915 р. за сприяння впливового академіка Імператорської (Російської) Академії наук, філолога, історика та педагога О.О.Шахматова (1864-1920) Михайлу Грушевському дозволили виїхати із Симбірську: спочатку - в Казань, де була бодай якась можливість продовжувати університетську науку, а через рік - до Москви, де під “явним наглядом поліції” вигнанець мешкав до Лютневої революції 1917 р.

Навіть тут, у Золотоверхій, під постійним наглядом, Михайло Сергійович не сидів склавши руки, а негайно долучився до роботи в редакції “Украинской жизни” й тижневика “Промінь”, займався організацією Української видавничої спілки та наукового товариства.

На очах із творчої особистості розквітла нова особа - громадський діяч, котрий торував собі шлях, а значить, був і поводирем народу.

Буквально через рік Грушевський зазначатиме у статті “Кінець московської орієнтації”:

"Від часу, коли Україна зв’язалася з Москвою, і за політичним зв’язком прийшов культурний (то значить, в тодішніх формах — церковний: перехід київської митрополії в залежність від московського патріархату), так українське культурне життя стало підпадати різним катаклізмам від московських мішань, московського контролю, московської цензури. Почалось від контролю патріарха над православними, догматичними поглядами київських богословів, а скінчилось - в редакції геніального московського насильника Петра Великого - забороною яких-небудь язикових відмін в українських виданнях, що майже на ціле століття загальмувало всякий друкарський рух, книжну справу і літературну працю на Україні. А коли, нарешті, світська книга якось визволилася з-під букви сеї заборони, українська думка, українське слово - і включно до українського акценту в вимові, мусили пробиватися через сітку всяких заборон, обмежень і підозр, які неймовірно гальмували розвій українського культурного життя і відстрашували обивательську масу від будь-якої причетності до нього".