Бронзова призерка чемпіонату світу Ганна Різатдінова: Американки дивляться на українців як на героїв

Про сльози і радість від того, що в перший день фіналів чемпіонату світу залишилася без нагород Ганна Різатдінова розповіла Еспресо.TV.

- Перед Ізміром-2014 ви говорили, що відчуваєте, що здатні на багато що. Зараз можете констатувати, що вам це все вдалося продемонструвати на чемпіонаті світі?

- Чесно сказати, так. Дуже задоволена своїм виступом. Те, що я запланувала – продемонструвати хороший виступ і величезний обсяг зробленої роботи – все вдалося. Я навіть не планувала нагород. Цей рік видався дуже складним. Тому коли побачила результат – чотири бронзові медалі – я була безмежно щаслива.

- Експерти відзначали, що це був ваш найкращий виступ в кар’єрі. Згодні?

- Якщо брати до уваги поточний рік, то це дійсно так. Важливо, що це сталося на найвідповідальнішому старті сезону. Говорячи про всю мою кар’єру, можу виділити минулорічний чемпіонат світу, де я стала чемпіонкою та віце-чемпіонкою планети.

- До Туреччини ви їхали чемпіонкою світу у вправі з обручем. Чи робили головну ставку на цей предмет і цього року?

- Звісно, адже, на мою думку, цього сезону в мене дуже вдала композиція з обручем – тренери підібрали гарну музику, постановку. І перший комплект медалей на чемпіонаті світу-2014 розігрувався якраз у вправі з обручем. Я думала, це найсильніший мій вид програми. Виявилося, не так. У принципі, я виконала його добре, без помилок. Та в кваліфікації я це зробила набагато краще, після чого в фіналі ця композиція мала вже не такий яскравий вигляд. Тому й стала четвертою. Було дуже образливо, хоча сподівалася зачепитися за трійку призерів.

- Як відреагували на те, що після перших двох фіналів у вправах з окремими предметами залишилися без медалі?

- Чесно сказати, після фіналу з обручем руки трохи опустилися, тому що розуміла: в інших видах у мене менше шансів. Та цей безмедальний день, очевидно, загартував мене. Зрозуміла, що медалі ніхто дарувати не буде: Україну, як і раніше, судять строго, найменша помарка – і ми поза п’єдесталом. Я почала виступати не для оцінок чи медалей, а для глядачів. Морально розслабилася і стала зовсім іншою – інше налаштування, розминка. З булавами виступила дуже добре, що принесло мені "бронзу". А потім і у вправі зі стрічкою. Я навіть вдячна першому дню фіналів, коли залишилася без медалей.

- Дорікали собі за це чи, навпаки, заборонили навіть думати про два четверті місця?

На жаль, я така людина, що не можу відпустити ситуацію. Я звинувачувала себе, що могла зробити вправу з обручем ще краще, докрутити всі повороти, ще більш ефектно виступити. Своєї образи нікому не показувала, але мені було дуже тяжко це пережити. Та все-таки знайшла в собі силу волі і зібралася в наступні дні.

- Якщо чесно, плакали?

- Так, всплакнула. Нас тренери вчать триматися, ніколи не показувати свою слабкість. Це вже вироблене загартування. Та коли судді не оцінюють тебе по достоїнству, віддаючи перевагу іншій гімнастці, або ти сама допускаєш помилку – стає дуже образливо. Інколи нерви здають.

- Як тренери реагують на ваші сльози?

- Кажуть, що не можна показувати їх на людях, щоб кудись пішла, зачинилася, десь в куточку поплакала, аби ніхто не бачив. Вони кажуть: "Поплач дві хвилини, тобі стане легше". Інколи дійсно це корисно, щоб вийшло все, що накопичилося. Наставниці кричать, якщо плачу на людях. На чемпіонаті світу сльози мені допомогли виграти медалі.

- Чим вразила вас турецька публіка, країна, змагання?

- Подивитися сам Ізмір не вийшло: як завжди, бачили тільки зал і готель. Це нормально. Я вперше виступала перед турецькою публікою. Чесно сказати, не очікувала, що народ такий привітний, буде так підтримувати і вболівати. Цікаво, що глядачі дійсно розуміються на художній гімнастиці. З реакції публіки я розуміла, коли виконала елемент справді класно, а коли десь щось недоробила. Найбурхливіше трибуни аплодували, кричали після фіналу вправ з булавами та композиції з обручем в багатоборстві. Зробила один елемент – аплодисменти, другий – знову оплески. Це так допомагало, мені хотілося зробити для глядачів ще щось особливе.

- Чи залежить любов гімнастки до предмета від успішних виступів з ним?

- Так, звісно. Зараз дуже часто гімнастки після успішного виступу цілують предмет і дуже вдячні йому. Точно так же буває на тренуванні. Коли щось не виходить, ми психуємо. Нерви не витримують, бо ти робиш з дня в день одне й те ж, а м’яч чи булави вилітають. В емоціях ти кидаєш цей предмет. Тренери за це дуже кричать. Кажуть, що предмет потім обов’язково помститься тобі за це.

- Ваша мама – теж тренер. До чиїх порад ви прислухаєтеся більше – до її чи до Ірини та Альбіни Дерюгіних?

- У мене три повноцінних тренери – ще й Іріша Блохіна, яка активно взялася за мене у 2012-му році. Мало хто знає, але вона зіграла величезну роль в моїй кар’єрі. На Олімпіаді-2012 я ледь ввійшла до топ-10, а вже через рік стала чемпіонкою світу. Ірина Іванівна, Альбіна Миколаївна та Іріша зробили з мене ту гімнастку, яку глядачі бачать на майданчику. Я їх бачу частіше, ніж рідну маму. Ми вже як одна сім’я, бо щодня йдемо до однієї мети. Тому я до них дослухаюся в першу чергу. Іріша Блохіна підказує мені й технічні, й артистичні нюанси. Мені зрозуміла її манера пояснювати і доносити до мене тонкощі художньої гімнастики. У неї вистачає терпіння робити все це без крику. Мені здається, краще за Ірішу та Ірину Іванівну ніхто музики не відчуває. Тому я повністю довіряю своїм тренерам. На мамині слова теж зважаю, бо вона завжди скаже мені правду. Якщо мама говорить, що я худенька і в формі – для мене це величезна похвала. Якщо ж каже, що в мене м’язи не досить оброблені чи в мене зайва вага, я розумію – кепські справи. Інколи мамині зауваження можу подати тренерам як свою думку.

- До речі, ви – з Сімферополя, який представляла олімпійська чемпіонка Атланти-1996 Катерина Серебрянська. Знайомі з нею особисто і чи бачили її виступи в інтернеті?

- Звісно, Катя з самого дитинства була моїм кумиром. Я знала, що така велика людина тренувалася в нашому сімферопольському залі. Я дуже добре знала Любов Овсіївну Серебрянську – царство їй небесне, яка багато для мене зробила. Пам’ятаю, я виступала ще маленькою дитиною, а Любов Овсіївна вже тоді щось в мені бачила. Звичайно, я із захопленням дивилася її виступи на Олімпійських іграх. Я завжди гордилася, що з Криму, Сімферополя, такої сильної школи художньої гімнастики. Але мені потрібно було рости, це всі розуміли, тому батьки привезли мене в Київ у 2009 році у школу Дерюгіних.

- На яку гімнастку ви рівняєтеся тепер?

- Зараз моїм еталоном у спорті є Ганна Безсонова. Причому за багатьма параметрами. Слава Богу, я ще застала, коли вона тренувалася. Це видовище в мене досі перед очима. На той момент Аня  вже була чемпіонкою світу, дворазовою бронзовою призеркою Олімпіад, але вона з такою повагою і з таким працелюбством ставилася до своєї роботи – це вражало.

- Значить, на тренуваннях працюєте так само наполегливо, як і Безсонова?

- Я стараюся. З дитинства тато, який працює капітаном далекого плавання, привчив мене, що чогось досягнути можна лише за рахунок працелюбства. І я йому вдячна за це. Адже щоб вижити у великому спорті, треба дуже багато працювати і повністю віддаватися своїй справі.

- Усі ваші медалі знаходяться вдома, в Сімферополі. А де будуть зберігатися медалі чемпіонату світу-2014?

- Поки що ці медалі зі мною. Я щодня прокидаюся, дивлюся на них, згадую свою мету і з гарним настроєм йду до залу.

- Враховуючи специфіку професій у вашій сім’ї, як часто бачитеся з батьками?

- Дуже ціную той час, коли нам вдається зібратися всім вдома. А буває це рідко. Цього року збиралися ще в лютому, коли Крим належав Україні. Хоча для мене він і досі український. А перед чемпіонатом світу батьки приїжджали до мене в Київ. Мені дуже дивно і незвично їхати до Сімферополя й усвідомлювати, що це Росія.

- Уже понад десятиліття на гімнастичному килимі триває боротьба українок і росіянок. Ви це сприймаєте як закономірне спортивне змагання чи все-таки розумієте, що майже завжди доля "золота" вирішена?

- Ой, складне запитання. Я думала, що перемогти Росію просто неможливо. Проте спочатку Аня Безсонова всьому світу довела протилежне, коли на чемпіонаті світу-2007 в Патрах обійшла росіянок і стала абсолютною чемпіонкою світу. А потім минулого року я хай і на домашньому чемпіонаті світу, але теж стала чемпіонкою світу. Значить, у росіянок реально вигравати. В чомусь сильніші вони, а в чомусь – ми. Я вірю, що праця винагороджується і справедливість восторжествує. Дуже хочеться обійти російських гімнасток на змаганнях ще не раз.

- А чи пробували росіянам пояснити свою точку зору щодо Криму?

- У нас з дівчатами та тренерами з Росії прекрасні стосунки. Між нами немає ворожнечі. Вони завжди підійдуть підтримають нас, ми завжди їх привітаємо. Це здорово, що спорт поза політикою і є наче окремою державою. Якщо ми будемо ворогами і не вітатимемося, то взагалі буде дуже складно жити в цьому світі. Тому розділяємо політику і спорт. Так само й з татовими родичами, які живуть у Росії. Ми рідні люди – не сваритися ж нам через політику! В кожній країні по-різному висвітлюють ситуацію, яка склалася на Сході України. Наприклад, американки на нас дивляться взагалі як на героїв і пропонують приїжджати жити до них. Після чемпіонату світу багато людей підходило до нас і вітали, що ми в такий складний для нашої країни час здобуваємо медалі.

- Чи є в житті Ганни Різатдінової ще щось, окрім гімнастики?

- Звичайно! Та, мабуть, саме гімнастика навчила мене багато чому. Я люблю подорожі, фільми, кіно, музику, театри, дізнаватися щось цікаве про великих людей, обожнюю концерти. З великим задоволенням проводжу час і з друзями, і сама з собою – розмірковую над життям, але не над гімнастикою. Про неї намагаюся забути, коли виходжу із залу. Щоправда, не завжди виходить.

- Який найбільший проміжок часу ви взагалі не тренувалися?

- Після чемпіонату світу в Ізмірі нам дали три дні відпочинку. Проте навіть після такої перерви відчула, що вже тяжко працювати в залі. Взагалі обожнюю цей осінній період – після першості планети. Головний старт вже позаду і можна розслабитися морально. А найдовше байдикувала без гімнастики минулого року – після домашнього чемпіонату світу не тренувалася близько десяти днів.