Як україно-російська криза ламає ролі "декоративних миротворців"

Їх функція, вочевидь, зводиться до заспокоєння громадськості імітацією діяльності. Можливо, їх демонтаж відкрив би дорогу спробам якось заповнити наявну відсутність механізмів колективної безпеки.

Сьогодні президент ПАРЄ Анн Брассер спробувала переконати Держдуму Росії не виходити з ПАРЄ. Натомість спікер Держдуми Сергій Наришкін розповів їй про „прогресуючу кризу” в Європі, порушення прав журналістів, інформаційну блокаду в ряді європейських ЗМІ, та масу інших реалій з життя Європи. Заодно порадивши „не брати поганий приклад з України”.

Брассер може й не погодилась з ним, але виду не подала, і запрошення на ініційовану Росією конференцію з питань моралі у світовій політиці (!) прийняла.

За два тижні до Москви вирушить і генсек Ради Європи Турбйорн Ягланд – його візит запланований на 27 листопада

Наступним до Москви поїде міністр закордонних справ Бельгії Дідьє Рейндерс – у ролі голови Комітету міністрів Ради Європи. Візит має відбутися 8 грудня.

Вочевидь, їм теж розкажуть про проблеми з демократією в Європі, укрофашистів і „неприпустимість будівництва стін”, яким займається Україна. І ще щось трішки додадуть про моральність

Після чого сторони розійдуться, задоволені проробленою роботою.

Всі ці поважні дипломати хочуть одного. Аби Росія залишилася в ПАРЄ. Її вихід привідкриє завісу над тим невеселим фактом, що в ПАРЄ немає жодних важелів впливу навіть на абсолютно неадекватних агресорів. Принаймні, тих агресорів, які не бояться гнівних резолюцій. Поки Росія в організації – її можна „кошмарити” скороченням повноважень. Якщо ж Росія лясне дверима – стане зрозуміло, що „арсенал” ПАРЄ вичерпано.

Парадокс полягає в тому, що і Росія хоче залишитися в ПАРЄ. Сергій Наришкін пропонує міжнародній організації „продовжити пошук шляхів подолання кризи довіри” у відносинах з Росією. "Ми бачимо в ПАРЄ, як і в самій Раді Європи, важливу авторитетну організацію", - підкреслює він.

Єдиний нюанс полягає в тому, що Росія хоче повернутися до ПАРЄ повноправним членом. А ПАРЄ стверджує, що це неможливо – поки Росія робить в Україні все те, що робить. На ґрунті чого і виникає перманентний – і, вочевидь, нерозв’язний конфлікт.

ПАРЄ і Росія потрібні одна одній. На прикладі Росії ПАРЄ сподівається показати свою здатність хоч якось вплинути на питання безпеки в Європі. Натомість Росії ПАРЄ потрібна як демонстрація того, що з Москвою хоч хтось із „пристойного товариства” продовжує спілкуватись. І дискусії Наришкіна з тендітною та інтелігентною Брассер – це щось на кшталт путінського „полювання на Обаму в туалеті”.

Але, в сухому залишку, виникає питання – а в чому практичний сенс усіх цих чисельних і масштабних дипломатичних рухів – разом із заклинаннями до магічної сили „конструктивного діалогу”?

Безумовно, свого часу процедура вигнання Росії з ПАРЄ доставила багатьом українцям чимало приємних хвилин. Але проблема в тому, що реальний міжнародний вплив цієї організації у сфері безпеки, значною мірою, і зводиться до психотерапії жертв агресії.

Все, що змогли забезпечити рішення ПАРЄ – це, ймовірно,  трошки енергійніший осуд Росії з боку сусідів. З одного боку, навіть такий ефект можна розглядати як корисний. Проте ті, хто бояться, чи хоча б беруть до уваги сусідський осуд – зазвичай, не лізуть серед білого дня і у всіх на виду грабувати сусідський дім. Для подібних персонажів потрібен вже не громадський осуд, а поліцейський патруль. Якого, на сьогоднішній день, на міжнародній арені фактично немає.

При тому якщо ПАРЄ і, ширше, Рада Європи виконує ще немалу кількість різних функцій – частина з яких має реалістичніший характер, ніж „заклики до миру”, то, приміром, роль ОБСЄ, яка впродовж останнього тижня стала в Україні об’єктом гарячої дискусії, і взагалі залишається незрозумілою. Інформацію про пересування російських військ західні країни – зазвичай, члени НАТО – отримують більшу і глибшу, ніж та, яку може добути сотня „польових” працівників з двома безпілотниками, з котрих і складається спостережна місія. Росія та Україна знають про пересування військ і того більше. Таким чином, місія ОБСЄ виконує роль чогось на кшталт „служби прифронтових новин для незацікавлених в конфлікті країн”. Себто конкурує з Reuters та AP, а не допомагає залагодити конфлікт.

Точно так само, як ОБСЄ (тоді ще, точніше,  „НБСЄ”) ніяк не зарадила азербайджанцям та вірменам займатись енергійним взаємознищенням, хоч і одні, і другі були членами організації. Ніяк не допомогла вона ні в момент конфлікту за Придністров’я, ні в Грузії (де Хайді Тальявіні, котра тепер задіяна і в українській місії, на пальцях пояснила, чому грузинів можна вважати „паліями війни”). Не допомогла, фактично, нікому.

„Архітектура європейської безпеки”, про яку любили поговорити європейські дипломати у короткі моменти відносної відсутності воєн у регіоні, і яка забезпечувалась міжнародними організаціями та договорами, мала чудовий вигляд. Єдина проблема – що зроблена вона була явно з пап’є-маше. Намальовані на папері брами і мури міжнародного права не можуть зупинити направду агресивних мешканців спільноти. І для того, щоби помітити, що саме насправді робиться на цій сцені, декорації, вочевидь, варто прибрати.