Чому людям варто повертатись у космос

Особливо сумно виглядали навіть не перші космічні фото, зняті з переробленої Фау-2, і не перші кроки людини на Місяці.

Найбільш гострими й щемкими були світлини місії Аполон-17, яка була проведена в грудні 1972 року. Фото останньої людини, що востаннє пройшла Місяцем – і зникла на десятки років. Це – як мінімум.

З часу польотів на Місяць минуло сорок з гаком років. США і Росія далі ділять планету. Щоправда, особливого запалу з боку перших якось непомітно. Україна, яка захотіла вийти з "постСРСР", горить у вогні неоголошеної війни, а Кремль колонами жене на Донбас "заробітчан" з автоматами і техніку, яка не сильно молодша від місяцеходів та "Вояжерів". Натомість у Вашингтоні сумніваються, чи кілька дюжин розвідувальних безпілотників та кілька сотень переносних протитанкових ракетних комплексів не є завеликою ціною за шматок СРСР, за який кількадесят років тому з радістю віддали б весь стратегічний флот.

Супердержави помітно здрібніли.

Зрозуміло, що великі космічні перегони СРСР і США, з яких виріс великий космічний прорив минулого століття, були викликані зовсім не дослідницькою цікавістю. Суперники просто горіли бажанням отримати стратегічну перевагу у конфлікті, який поставив людство на межу планетарного самознищення.

Проте в результаті цього конфлікту людство зробило перший, несміливий крок зі своєї колиски. Зробило – а за коротку мить злякано сховалось назад. Не зважаючи на грандіозні дивіденди, які отримало від цього кроку – хоч би у вигляді унікальних технологій, які б без космічних перегонів не були б розроблені ще впродовж десятків, якщо не сотень років. Не кажучи вже про трохи наївну, але вкрай потрібну впевненість у тому, що людський розум може здолати майже все – і навіть велику порожнечу довкола нас.

Зараз же направду сміливими технологічними проектами займаються не світові держави, а хіба багаті диваки. Головно з числа тих, що в дитинстві читали наукову фантастику, а зробивши свої мільярди – переважно на ІТ – вирішили втілити у металі, пластику і схемах хоч щось із омріяного, будь то "безпілотний автомобіль" чи шахта у поясі астероїдів.

Зрозуміло, що сучасна космонавтика більше опирається на автомати, ніж на людей, і науковий ефект від їх використання в деяких випадках і справді більший, ніж від походеньок кількох дядьків у незграбних скафандрах. Проте широкий суспільний інтерес слабко реагує на звершення роботів. А без суспільного інтересу, без огрядних обивателів, що уважно стежать по телевізору за стартами і приземленнями, не буде фінансування. Ні для космонавтів, ні для автоматів. Залишаться хіба лиш запилюжені фото минулих перемог – з числа тих, які не вдалось продати на аукціоні.

Звичайно, в нас зараз війна, біженці і падіння гривні, тому такі дрібниці, як згасання інтересу до космосу ніби й не на часі. Проте втрата індустріально розвинутими державами Заходу ясної перспективи, втрата сміливості у постановці й досягненні амбітних цілей – це одна з причин і сьогоднішньої міжнародної ситуації, і в Україні в тому числі.

Влада, яка готувалась досліджувати і воювати між зірок, мала б більше шансів протидіяти путінському безумству, ніж влада, яка шість років ненастанно займається медичною та пенсійною реформою – і не може досягнути навіть в цьому якихось рішучих успіхів. Йдеться не тільки про Рейгана і Обаму особисто – а про всю сукупність силових і політичних інститутів Заходу, включно з НАТО.

Готовність братись до великих справ витіснена в більшості індустріальних суспільств бажанням забезпечити сите й безбідне існування для власних виборців, що, з якоїсь точки зору, ніби й правильно. Проте матеріальні потреби людства не будуть задоволені ніколи. У когось завжди буде занадто рідкий суп, а в когось – занадто дрібні діаманти.

І тільки розвиток технологій, збільшення "загального пирога" – а не роздуми про те, як "справедливіше" його розподілити, - здатні нагодувати голодних і вилікувати хворих.

Тому в найтемніші дні, коли довкола війна, кров і зрада, нам варто подивитись вгору. Варто придивитись до зірок, що рівно сяють. Бо космос – це перспектива, а російська імперія, яку намагається оживити Путін – це минуле, яке вперто відмовляється лягти у труну, яка давно на нього чекає. Труну, куди ляжуть всі традиційні імперії, збиті докупи жадобою, жорстокістю і амбіціями, а не спільним інтересом. Це ж бо не зорі, які залишаться над нами довіку – і до яких нам рано чи пізно доведеться летіти. В той момент розпродані фотографії NASA стануть просто цікавими історичними артефактами, а не архівом втрачених надій.