Чому перемога над нацизмом заважає перемогти комунізм

На 1 та 9 травня в Києві та, можливо, інших містах України анонсовані мітинги під червоними прапорами та комуністичними гаслами. Це яскраво свідчить: закони про заборону в Україні комуністичної та радянської пропаганди чекає така ж сама доля, як закон про заборону російських пропагандистських серіалів.

Тобто, будуть критикувати й оскаржувати. Прикриватися заявами про тиск громадянські свободи, зокрема – свободу дивитися, слухати й малювати "радянське". Або - сповідувати ті чи інші ідеали й публічно їх боронити. Зрештою, черепашачими темпами «декомунізацію» підпишуть всі, кому треба, включно з президентом. Але при цьому виконувати закони не поспішатиме ніхто. По телевізору – радянський солдат-визволитель. На вулицях – пролетарі всіх країн із серпом та молотом.

Уже почалися так звані "гойдалки". Ось з`явилася інформація, що Петро Порошенко розгнівався на Верховну Раду, бо поспішили оголосити більшовизм злочином. Тепер вимагає поправок, навіть готовий призупинити перемогу здорового глузду над комунізмом на догоду якимось неназваним західним партнерам. Зі свого боку  сумнозвісна газета радянських українців "Вести" вже повідомила: Захід проти героїзації вояків УПА, бо вони посібники нацистів й убивали поляків. Кажуть, закони пом’якшили, і тепер радянська символіка може лишатися, якщо серп&молот не возвеличують диктатуру, а просто собі намальовані, бо не доходять руки здерти.

Але так само є протилежна інформація: президент збирається своїм підписом заборонити в Україні позитивні згадки про радянський тоталітаризм акурат з нагоди Дня Перемоги над нацизмом. Саме цю подію українці віднедавна відзначають 9 травня. В це віриться, бо Верховна Рада одним ударом ліквідувала формальні залишки радянської України в не менш символічний день – Чистий четвер, перед нинішнім Великоднем. Від очищення до перемоги, як можемо побачити, один президентський підпис.

Проте ані Верховна Рада, ані президент, ані введення історії Другої світової війни в питомо український контекст та встановлення історичної правди разом із відкриттям архівів ВЧК – НКВД – КГБ не вирішать важливої проблеми. А саме – не позбавлять ватників вітчизняного розливу й тих корисних ідіотів із числа «лівих», хто їм підспівує, головного козиря в суперечці. Точніше, це навіть не козир – джокер, наділений властивістю бити карту найвищого достоїнства.

У нашому випадку цей джокер - трибунал у Нюренберзі. На якому було офіційно обвинувачено й засуджено нацизм.  

Комунізм, який – і це історичний факт! – виник раніше за фашизм, ніким, ніколи й ніде офіційно засуджений не був. Комуніст Йосип Сталін в СРСР, а тепер – у РФ вважається людиною, котра своїм генієм полководця й гуманіста зламала хребет нацисту Адольфу Гітлеру. Західний світ так не вважає. Але навіть завзятий антикомуніст і природжений ліберальний демократ західного штибу не сперечатиметься з тим, що комуністичний диктаторський режим брав участь у знищенні нацизму на рівних правах із демократичними США та країнами Західної Європи, де теж керуються демократією.

Припустімо, провідників ОУН та українських повстанців засуджують за укладення на певний час союзу з нацистами. Те, що союз мав винятково ситуативний характер і був своєрідною військово-політичною хитрістю, мало, кого хвилює. Носив форму, значить – фашист. Засуджений також пакт Молотова-Ріббентропа як змова двох кривавих диктаторів, Гітлера й Сталіна. Це вони почали Другу Світову війну.

Але чому ж тоді гуманітарна допомога диктаторському СРСР та військовий союз із тираном Сталіним проти тирана Гітлера – не підтримка тиранії, а нормальний хід? Хоча не минуло й півроку після завершення тієї війни, як Вінстон Черчілль у Фултоні урочисто заявив: більше зі Сталіним цивілізованим країнам не по дорозі. Чим ситуативний союз під назвою Антигітлерівська коаліція принципово відрізнявся від ситуативного союзу ОУН із гітлерівцями?

Пояснення просте й очевидне. Комуністи перемогли нацистів у кривавій війні. А переможців, як відомо, не судять ніде. Ані в Нюренберзі, ані в Лондоні, ані в Вашингтоні, ані в Брюсселі, ані в Києві.

Значить, сумнозвісна радянська символіка - не нагадування про диктатуру пролетаріату. Масові вбивства, скоєні більшовиками в Києві в 1918-1919 роках. Винищення повсталого селянства. Голодомор. Розстріли кращих, прогресивних представників культури й мистецтва. Концентраційні табори, де безневинно помирали мільйони. Вбивства й доведення до божевілля інакомислячих у 1960-1980-х. Червона зірка й такого ж кольору прапор, серп і молот, Ленін на постаменті, і, чого доброго, лик товариша Сталіна на урочистостях – все це не ознаки тоталітаризму, а лише добрі, людяні, просякнуті гуманізмом символи великої перемоги над нацистами.

Принаймні, так зараз намагаються подати радянську спадщину захисники комуністичної символіки. Серед яких, до речі, є цілком притомні, освічені, авторитетні українські громадяни. Мовляв, це все – наша історія, як не крути. Рубонемо з плеча – завдамо травму тим, для кого Ленін і тепер живіший за живих. Хоча мало хто припускає, що нацизм та особисто Адольф Гітлер для когось теж можуть мати позитивне значення. Проте дане питання не дискутується. Адже, повторюся, фашист – чудовисько переможене, комуніст – чудовисько-переможець.

Ось чому стає дискусійним, навіть – можливим вихід на вулиці українських міст організованих Опозиційним блоком громадян під червоними прапорами й з Леніним на видному місці. Погодьтеся: з огляду на сказане вище президент України може підписувати «декомунізацію» хоч щодня – навіть наша міліція не вважатиме комуністичну символіку в такі дні порушенням закону. Адже переможців справді ніхто не судив і вироку не оголошував…