Призерка чемпіонату світу Оляновська: "Я взагалі не тренувалася, але вигравала медалі"

І все ж для справжніх шанувальників легкої атлетики Оляновська - не нова і не невідома фігура у спорті вищих досягнень. Минулого року Людмила гучно заявила про себе серед дорослих на першості Європи, де стала віце-чемпіонкою континенту.

- Після того, як росіяни через допінгові скандали вирішили не виставляти своїх спортсменів на змагання, ви розуміли, що можете претендувати на нагороду чемпіонату світу в Пекіні?

- Абсолютно не будувала подібних планів, адже на старт виходила за рейтингом лише п'ятою. Попереду були дві китаянки, італійка Елеонора Джорджі та чешка Агнешка Драхотова. Тому я й розраховувала максимум на п'яте місце. Кліматичні умови, різниця в часі, спека, яка геть не моя стихія. Але склалося все найкращим чином.

- Ця нагорода, напевно, зробила вас більш упевненою в собі?

- Мабуть. Попереду Олімпійські ігри, і я тепер думаю, що треба працювати над собою, щоб продемонструвати свою силу і бути готовою боротися. А амбіції… Ніщо в моїй поведінці не змінилося. Коли мене стільки людей вітають, беруть інтерв'ю, мені якось ніяково. Не звикла до такого. Мені здається, я проста людина і мене не можна вище припідняти.

- Вже рік у світовій легкій атлетиці тема номер один – це допінг росіян. У зв'язку з цим чи стали інші атлети частіше здавати допінг-тести?

- У Китаї в декого з нас двічі чи навіть тричі перевіряли на вживання заборонених препаратів. Я прибула за три ночі до старту, і до змагань у мене взяли кров на перевірку, а після – сечу. Та не думаю, що така активність допінг-офіцерів пояснюється російським скандалом. Просто це передолімпійський рік, і Всесвітнє антидопінгове агентство ВАДА проводить ці тестування, щоб покарати якомога більшу кількість порушників. Всі повинні бути в рівних умовах.

- На чемпіонаті світу усі три медалістки показали гірший час за той, який вони демонстрували упродовж сезону. Причина в погоді, місцевості чи зниження рівня конкуренції через відсутність росіянок?

- Буду відповідати за себе. Думаю, мій результат пов'язаний зі зміною кліматичних умов і часового поясу. За Києвом я стартувала о 2:30 ночі. Навіть не знаю, чи можна було чогось очікувати більшого. В принципі, немає сенсу критикувати результат, якщо є медаль.

- Ваші змагання тривають близько півтори години. Про що треба думати весь цей час, щоб дістатися фінішу?

- Про те, що треба йти й боротися. Слухаю підтримку з боку, в тому числі і тренера, його підказки. Будую стратегію, борюся з тими, хто йде зі мною поруч. Можливо, якісь далекі від змагань думки і виникають, але не довше, ніж на мить – я постійно знаходжуся на трасі.

- А як щодо таких думок – який же ідіот придумав такий вид спорту; та скільки ж це може тривати?

- Мабуть, таке виникає тільки тоді, коли вже абсолютно немає жодних сил йти і боротися, й атлетка йде остання чи передостання. Та в мене таких думок ніколи не було. Хтось придумав таку дисципліну, але не варто його звинувачувати в цьому. Адже я сама обрала цей вид спорту.

- А чи є у вас подруги серед суперниць – скажімо, ті ж китаянки, які вас обігнали на чемпіонаті світу?

- Подруг немає, та я спілкуюся з Агнешкою Драхотовою. Може, не так часто. Проте елементарне листування  чи при зустрічі поцікавитися, як справи – це є. Мені здається, справжньої подруги серед суперниць не знайти.

- Доки російську атлетику трясуть допінгові скандали, нашу – відтік легкоатлетів до Росії. Чи продовжуєте ви спілкуватися з екс-колегами по збірній, які вже виступають під триколором?

- Чесно кажучи, серед моїх друзів чи хороших знайомих немає людей, які змінили громадянство на російське. Спілкуюся з тими, хто тренується разом зі мною в тренера Анатолія Соломіна – Ігорем Главаном, Іваном Банзеруком. Я можу з ними щось обговорити і про це ніхто ніколи не дізнається. На зборах найчастіше живу в кімнаті з Інною Кашиною – багаторазовою чемпіонкою України зі спортивної ходьби. Та я не конфліктна людина і можу вжитися з будь-ким. Головне, щоб перед моїм стартом мені ніхто не заважав спати.

- І скільки ж треба поспати напередодні змагань, щоб подолати 20 км?

- Мій організм не дає виспатися перед стартом. Буває так, що і взагалі заснути не можу. От перед змаганнями на цьому чемпіонаті світу спала 1,5 – хай 2 години.

- А як же почувалися на старті?

- Нормально. Викид адреналіну пробуджує організм. Все, треба змагатися.

- Мабуть, відіспалися після фінішу?

- Після змагань я засинаю дуже пізно – о 2 чи 3 ночі. Але після такого виступу, коли здобуваєш медаль, радуєш себе, рідних, близьких, всю країну і тренера – на цих емоціях спати неможливо. Тренер був дуже щасливий.

- А, наприклад, та ж Віра Ребрик віталася, спілкувалася з нашими атлетами на чемпіонаті світу?

- Звичайно. Знаю точно, що вона спілкувалася з нашими метальницями списа, але не знаю теми їхньої розмови.

- Що у вашому тренувальному процесі переважає – ходьба чи біг?

- Ходьба. За ранкове тренування залежно від стадії підготовки проходжу 15 км або 25 – 28 км. Якщо готуюся до змагань, за тиждень долаю 190 – 200 км. Друге тренування – це завжди біг 8 – 10 км. Над технікою працюємо постійно, але я все ніяк не можу відшліфувати її до ідеалу.

- А чи пробували ви бігти стайєрські дистанції чи марафони?

- Я просто обожнювала біг і баскетбол. Тому спортивну кар'єру починала з бігу на 3 км. Але це було давно – ще в школі. Марафон ніколи не бігала.

- Який стадіон чи маршрут є вашим улюбленим для тренування?

- Для такої довгої дистанції нам стадіон не дуже потрібен – занадто багато кіл, суглоби реагують на віражах. Тому стараємося тренуватися на асфальті. Я живу в Броварах і люблю тренуватися в парку Перемога, де є кілометрове і двокілометрове кола. Мене все влаштовує.

- З Броварів до Києва дійдете спортивною ходьбою?

- Запросто! Якби стояло таке завдання, то й назад повернулася б. Це не так і багато.

- Що ви любите більше – тренування чи змагання?

- Змагання – це завжди хвилювання і величезний стрес для організму. Та й тренування бувають виснажливі, довгі, затяжні. Тому навіть не знаю, чому віддати перевагу. Якщо виступати так вдало, як на чемпіонаті світу, то я дуже люблю змагання. (Сміється). Та коли виходиш на тренування з хорошим настроєм та компанією, то все минає теж легко і з задоволенням. Стараюся, щоб так було завжди. Якщо кайфую від своєї роботи, то продовжуватиму нею займатися. А почну скиглити і плакати – результату не буде.

- А що ви ще любите, крім спортивної ходьби?

- Своїх батьків і своє село.

- Як дівчина з хмельницького села Солобківці Ярмолинецького району потрапила до світу легкої атлетики?

- В Ярмолинцях є Євген Петрович Тараканов – мій перший тренер. Він показав мені, як треба йти спортивною ходьбою, й одразу виставив мене на змагання. Мені тоді було років 13 – 14, я абсолютно не тренувалася, лише бігала. Проте посіла друге місце в Хмельницькій області на дистанції 3 км. Він частенько нас возив на змагання – на Кубок Ураїни до Мукачевого. А в 2008-му ми поїхали на фінал Кубку України на призи дворазового олімпійського чемпіона Володимира Степановича Голубничого в Сумах. Це було 26 грудня. Перший кілометр я пройшла дуже швидко як на свій вік. Там мене і помітив мій теперішній тренер Анатолій Васильович Соломін. Він запитав у мого наставника, як я тренуюся, отримавши у відповідь: "Та вона взагалі не тренується. Треба – приїхали і виступили". І Соломін запропонував мені навчання у Броварському вищому училищі фізичної культури, куди я вступила 6 лютого 2009-го. Тільки там я почала професійно займатися спортом – по два тренування в день.

- А тренер не називає вас самородком?

- Він каже, що я дуже потенційна людина.

- Після чемпіонату світу зразу куди поїхали – в Бровари чи Солобківці?

- В село. Я повернулася туди звичайною людиною, як дитина приїжджає в гості до своїх батьків. Звісно, всі односельчани вітають мене з таким досягненням. Але я така ж сама, як і вони. Просто побувала в Китаї.

- Чого сьогодні вам найбільше бракує?

- Частіше бувати вдома. Стараюся їздити хоча б раз у два місяці. Проте остання перерва тривала три місяці.

- Мабуть, сезон уже завершений і ви вже подумки у відпустці?

- Офіційний так. Та в мене ще буде комерційний старт в Китаї – чотири дні. Минулого року я виграла ці змагання. А вже потім буде невелика відпустка.

- Українські спортсмени не можуть похвалитися високими зарплатами. Чи вдається вам на комерційних стартах підзаробити, щоб не рахувати дні до зарплати?

- Я не настільки багато виступаю на комерційних стартах, бо 20 км стартувати щомісяця не можливо. Принаймні, щоб потім ставати призером чемпіонату світу. Можливо, у нас і справді невисока зарплата. Та якщо її порівняти з тим, що заробляє моя мама-медик, то є велика різниця. Ще мені дуже допомагає обласна школа вищої спортивної майстерності на чолі з директором Ларисою Шарай. Цього року нам максимально допомогли з харчуванням, зборами, медикаментами. Звичайно, якусь частину власних грошей я вкладаю у свою підготовку.

- Де залишили на зберігання свою нагороду?

- Я її подарувала мамі. Кожна нагорода, доки не потрапила в село, ще моя. А потім віддаю мамі. Вона їх вішає на стіну і радіє їм. Поряд, але все-таки окремо, висять медалі моєї молодшої на рік сестри, яка пішла моїми стопам і є віце-чемпіонкою України. А от старший брат в професійний спорт не пішов і нині працює пожежником у нас на Хмельниччині.

Фото зі сторінки Людмили Оляновської в vk.com