Дисидент Олесь Шевченко. Через концтабір до незалежної України

25 років Незалежності України. Коли ми говоримо про цю дату, то згадуємо все, що було перед тим, тисячолітню історію, починаючи від Ярослава Мудрого, продовжуючи Козацькою Січчю чи Українською повстанською армією і змаганням українців за свою незалежність протягом багатьох століть.

Але один з найголовніших з нашої точки зору етапів боротьби за цю незалежність був, власне, Український дисидентський рух. Рух, який наближав нас до європейських цінностей, рух, який не відрізнявся фактично від того, за своїми поглядами, за прагненнями, за що боролися такі самі колеги українських дисидентів у Польщі, Чехії чи в будь-якій іншій поневоленій тоді країні.

Український дисидентський рух справді був явищем унікальним, оскільки не мав аналогів у інших колишніх союзних республіках, може, за винятком теперішніх Країн Балтії.

Українські дисиденти – борці за волю і незалежність України - справді були унікальним явищем і в колишньому Радянському Союзі, і в тогочасному світі.

Першим гостем, кого ми запросили, говорячи і згадуючи цей рух, є Олесь Шевченко. Пане Олесю, дякую Вам за те, що до нас прийшли.

Дякую за запрошення.

Дуже мало ми говоримо про людей Вашого покоління, про Ваших колег, про правозахисників, про українців, які боролися за українську мову в ті часи, коли, здавалося, це було безперспективно. Чи втрачає суспільство від того, що ми не досліджуємо явище українського протесту 60-70-80 років?

Безперечно, втрата є від цього, тому що на голому місці чи на піску побудувати надійний дім не можна.  Треба враховувати і вчитися на власній історії і не повторювати історичних помилок, а кожна епоха мала і свої здобутки, і свої недоліки, і свої помилки, зумовлені саме тими обставинами, які тоді були.

Коли ми говоримо про українське дисидентство, то в першу чергу треба пам’ятати про українське шістдесятництво. Це покоління, яке виросло, як казав Микола Грановський, «ми виросли із худеньких матерів». Це люди, які відчули, що вони в післявоєнний час, після закінчення Другої світової війни одержували суцільну брехню у школі.

І раптом наприкінці 50-х років виявилося, що існує ще й правда, і правда, зокрема, про українську історію. Це сталося тоді, коли Микита Хрущов на 20-му, а потім на 22-му з’їзді вчинив повалення культу особи Сталіна, був поширений його лист, закритий так званий лист до всіх партійних організацій, який, звичайно, став відкритим, бо такі речі не бувають закриті, не для того вони і створювалися.

І ось у цей період зародилося українське шістдесятництво, яке собі прийняло за провідний принцип говорити правду і тільки правду.

Що це було – шістдесятництво? Це була ілюзія? Це була наївність? Це були люди, які хотіли щось змінити і знали, як, чи вони просто відчули цю свободу, що можна хоча б щось сказати?

Це була просто чесність. Чесність перед собою і чесність перед людьми, перед своїми матерями і батьками. Люди мали мужність говорити правду, і підставою для цього вони мали, коли найвище керівництво цієї держави говорить, що то все була брехня, то був обман, були жорстокі репресії. І з національних мотивів…

А хіба Хрущов говорив про те, що репресії були з національних мотивів? Він, мені здається, все-таки більше виступав проти культу особи однієї людини. І говорив, що потрібно ввести певні зміни, але національна політика Радянського Союзу не дуже тоді змінювалася.

Хрущов відкрив можливість діставати цю правду із різних джерел. І шістдесятництво стало вже користуватися тими джерелами, які були заборонені. Це - заборонені книжки, та весь Михайло Грушевський був заборонений! Усі його історичні твори.

Тобто виходить, що навіть маленька шпаринка в те, що відкрив Хрущов, усе ж таки порівнюючи з тією кількістю інформації, яку ми маємо зараз, це шпаринка, от маленька шпаринка вже здатна була розхитати цю велику радянську систему і пробудити в людях те, що стримувалося такими сильними репресивними механізмами.

Так, і цей процес уже зупинити було не в силах навіть комуністичній системі, тому що і перша хвиля арештів українських дисидентів – це 1964-1965 рік, тільки ще збільшила ту кількість прихильників тих людей, які виступили за правду.

І друга хвиля – це ще більша хвиля репресивна, 1972-й рік, коли десятки представників української інтелігенції були арештовані й запроторені в тюрми і концтабори. Вони не зупинили дисидентський рух, рух молоді, інтелігенції, спрямований на захист нашої національної ідеї, на захист правди.

Як це було у Вас особисто? Ви - з Київщини, вчилися на факультеті журналістики Київського університету. А що відбулося потім?

Не потім. Моє дисидентство, мабуть, почалося з  9-го класу. Ми, школярі,  влітку своєю безплатною працею заробили на те, що нам виділили камінь для будівництва ще одного корпусу школи. Це було у селі Бровки на Житомирщині.

І ось 1 вересня, нарада у районі, на нараді присутній директор нашої школи, Димерський, між іншим, чоловік, який дістав тяжке поранення під час Другої світової війни. І на цій нараді районне начальство каже, що, мовляв, ми для будівництва в районі візьмемо камінь в селі Бровки, який зберігається на території шкільного подвір’я. А наш директор Димерський сказав: «На якій підставі ви заберете камінь?». Йому відповідають: «Ось у нас є бумажка – дозвільна бумажка». А він на це досить грубо прореагував, що б він зробив з тією бумажкою.

Районне начальство відразу дало розпорядження міліції його арештувати, йому дали 15 діб, дали мітлу і він мусив на території районного відділку міліції підмітати міліцейське подвір’я – це директор школи. Ми тоді організували лист в ЦК КПРС від школярів, організаторів у нас було кілька, і я – в тому числі.

Надіслали лист на захист нашого директора. Начальство приїхало в район, розібралося, і реакція була така: з нами ніхто не розмовляв, а нашого директора зняли звідси з роботи і поставили директором уже не десятирічки, а семирічки, далеко в глухому селі на Житомирщині.

Це тоді ще був такий протест, швидше, за справедливість, а не був якимось національним протестом.

Таке ж прагнення переїхало разом зі мною до Києва, в наш Київський університет, факультет журналістики, рідний для Вас і для мене. І чомусь предмети викладаються – майже всі – російською мовою, а не рідною. Я, звичайно, виявляв протест щодо цього.

Наприклад, викладачка логіки зробила вступне слово, каже, може, в кого є якесь запитання. Я кажу: «У мене є. Поясніть з точки зору Вашого предмету – логіки. Наскільки це логічно, що я в Київському університеті, який носить ім’я Тараса Шевченка і мені Бог дав носити таке прізвище, і це головний навчальний заклад в Україні на даний час. Чому я не можу тут отримувати знання з Вашого предмету рідною мовою?».

Вона була дуже заскочена таким запитанням і, заїкаючись, перейшла на українську мову, але від несподіванки їй було це дуже важко. Вона ледве домучилася до перерви, а під час перерви секретарка деканату мене викликає і каже: зайдіть до Суярка – це секретар парторганізації факультету журналістики.

Я заходжу до нього, довгий кабінет, там - дубовий стіл, широкий, і стоїть Суярко, руками спершись, і тільки я зайшов у двері: «Ви що собі дозволяєте в університеті?!». Він вийшов із себе.

Але українською він говорив?

Українською. Він не контролював уже, що він говорить, настільки він був знервований. «Ви що собі дозволяєте?! Української мови захотіли? В Канаду геть! Там вам буде українська мова!».

Були й інші випадки. Ремізов викладав у нас предмет зарубіжної літератури. Українською – перейшов на українську мову. Шекспіра розповідає, і каже: «Оце місце я процитую російською мовою, тому що російською це звучить краще: "Здесь могут низко с нами поступить. Унизить нас не могут».

Я піднімаю руку, він: «Ви хотіли щось запитати?»  Кажу: «Так: "Тут можуть низько щодо нас вчинить. Принизити ж - не можуть». І голосно відкриваю парту, складаю свої речі й мовчки виходжу з аудиторії.

Такі речі. А виклики за те, що покладеш квіти 22 травня до Тараса Шевченка, - це ж не могло безслідно проходити.

Для багатьох така боротьба може здатися певною мірою донкіхотством. Це ж був Радянський Союз. Як Ви тоді взагалі бачили існування України?

Ви вважали, що просто має бути захищена українська мова, чи Ви думали, що це має бути окрема держава? Тоді, в молоді роки. Чи просто Вам видавалося несправедливим те, що від рідної мови  треба відмовлятися, переходити на якусь іншу? А якби це було, то було б усе нормально?

У шкільні роки  вірилося, що це комуністичний апарат на місцях спотворює ленінську політику. У хрущовський період уже погляди наші помінялися.

Ми вже побачили, що комунізм – це обман,  і апелювати до ленінської національної політики можна було тільки з метою обґрунтувати свою позицію так, щоб тебе не вигнали з роботи чи з навчання.

А Вам здавалося, що комунізм – це обман у національному питанні, чи в соціальному також?

І в соціальному, і в національному. Комунізм – це було тільки прикриття. Російська імперія якою була, такою і залишилася. Мінялися тільки прапори в Російській імперії. А мета усіх правителів тієї московської імперії була та сама – зберегти свої імперськи кордони, по можливості їх розширювати і підкорювати народи.

Це Ви зараз розумієте. А тоді, в молоді роки, Ви це теж так само розуміли?

У 60-х уже розуміли. В 60-х уже запрацював на повну силу Самвидав, ми поширювали і самі читали, давали іншим читати часто тільки на одну ніч…

А що саме з Самвидаву, до того як перший раз вас затримали, Ви читали і давали читати іншим?

До того як вперше затримали? Це перерахувати все неможливо, але це твори Мороза…

Валентина?

Валентина Мороза, це книжка В’ячеслава Чорновола «Біографія 20 злочинців, або Лихо з розуму», це твір начебто анонімний, але насправді його написав Сверстюк, про процес Погружальського, над Погружальським за підпал бібліотеки. Це твори Сахарова, Амальріка,  Петра Григоренка, Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», таких творів багато було на той час.

Як сталося так, що Вас затримали, заарештували? Як це відбувалося і за що? Що Вам інкримінували? У якому це було році?

Це був березень 1980 року, перед цим я вже працював десять років керівником редакції наукового журналу «Український біохімічний журнал» Академії наук. З початку 70-х років, це вже можна назвати період сімдесятництва, уже частина дисидентів побачила після арештів 1972 року, що треба переходити від відкритої легальної роботи в плані опору до підпільної роботи.

І робили це в основному ми через створення і поширення Самвидаву, потім – в 1973-1975 роках я займався в групі випуску нелегального журналу «Український вісник».

Після арешту Чорновола комусь треба було продовжувати цю справу, по-перше, для того, щоб показати, що всіх не пересадите, все одно «Український вісник» виходив і буде виходити, а по –друге, щоб відвести удар від В’ячеслава Чорновола, показати, що ні, це зовсім не Чорновіл, виходить же ж «Український вісник».

Потім, десь у 76-му вони вже вийшли на слід через те, що знайшлися люди, які передали примірники цього журналу своїм знайомим, а ті знайомі передали в КГБ. І ми були змушені зупинити свою роботу. Але в кінці 1976-го на пропозицію Оксани Мешко я став неоголошеним членом Української Гельсінської групи.

Члени УГГ ґрунтувалися  на підписаному тридцятьма трьома країнами Європи, Сполученими Штатами і Канадою Гельсінського заключного акту 1 серпня 1975 року. Йшлося про захист прав людини, про порушення прав людини,  і Українська Гельсінська група збирала такі дані й переправляла вимушено нелегальним способом за кордон для того, щоб показувати світу, що Радянський Союз не дотримується своїх зобов’язань у галузі прав людини.

Це було в той час, коли Ви редагували науковий журнал?

Так.

Ви розуміли, цим це може завершитися? У Вас було таке усвідомлення, чи Ви думали, що воно якось минеться?

Я розумів, чим це може завершитися. І готувався до цього. В мене було побоювання, що це може закінчитися не тільки тюрмою, а може закінчитися психіатричкою, тому що ми знали про цілий ряд людей, це, зокрема, Микола Плахотнюк, Павло Скочок, це Іван Сокульський, це Плющ, яких катували уколами у психіатричках.

Для того, щоб підготуватися і не потрапити у цю психіатричку, я в бібліотеці Інституту біохімії взяв товстелезну книжку «Судебная психиатрия». І я її уважно перечитав для того, щоб побачити, як можна уникнути діагнозу «шизофренія». 

Тобто каральної психіатрії боялися більше, ніж звичайного ув’язнення? Ми зараз бачимо подібне в Росії. Зокрема, одного з кримськотатарських лідерів також запроторили до психіатричної лікарні. Фактично ця каральна психіатрія там продовжує використовуватися..

Так. Поки що його запроторили для обстеження, але все одно треба боротися за його визволення.

То перечитавши ту книжку, я переконався, що за цією теорією звинуватити у тій чи іншій формі шизофренії можна будь-яку людину. Тож треба було шукати інші форми захисту, і я став читати твори про самонавіювання.

Я читав статті Володимира Леві, які тоді друкувалися в молодіжному журналі «Смєна». Це були практично уроки самонавіювання. Завдяки їм, наприклад, я міг серед білого дня заснути на 10 хвилин і за цей час добре відпочити. Це дуже пригодилося, коли мене заарештували і в КГБ на Володимирській виводили з камери у підвалі і вели до слідчого, а по дорозі раптом заштовхували у такий собі кам’яний мішок без вікон і там у темряві зачиняли. Це був психологічний тиск.

Вони хотіли від вас про щось дізнатися, чи просто зламати психологічно?

Зламати, звісно. Вони хотіли каяття, прохання помилувати, видати всіх – хто, що, коли казав, з ким зустрічався, від кого одержував літературу, кому передавав. Видати десятки людей і такою ціною щось полегшити для себе.

Так, як це наприклад сталося з поетом Миколою Холодним. Це був геніальний поет, але його зламали і він у 1972 році, після хвилі арештів, таки пішов на співпрацю, дав свідчення.

Мабуть, зараз вже не варто засуджувати таких людей.

Я не засуджую, просто принагідно згадав свого однокурсника по факультету журналістики, який пішов працювати в КГБ. Як він мені приніс газету «Літературна Україна» зі статтею Холодного, про зміст якої і згадувати не хочеться, і запропонував, щоб і я до них йшов працювати, в Комітет: мовляв, все у тебе буде: і машина, і добробут… а ми(!) дамо матеріали про дитинство Юрія Коцюбинського і ти напишеш про нього книжку – і через рік ти член Спілки письменників, і все у тебе буде як треба, зелена вулиця.

Тобто вони навіть планували, які книжки треба писати? А багато людей приймали такі пропозиції, ну хоча б з тих, хто з вами вчився?

Небагато, але вербували як агентів вони дуже багато. А я тому приятелю, знаючи, що він нашу розмову записує, відповів: що я тобі скажу – знаєш, Вітю, добре, що ти туди пішов працювати, нам потрібні наші люди в КГБ. А він як зарепетує: та ти шо, Олесю, я з тобою говорив тільки з партійних позицій! Оце його репетування мені й показало, що це таки робиться під запис.

Він злякався, що ви його скомпрометуєте.

Так. І що ж він буде показувать.

А ваша дружина не боялася, не намагалася вас відмовити? Адже ж ви мали сім’ї, близьких людей, і займалися такою справою, яка реально могла все життя зламати. Чи дружини були готові на це?

Я свою дружину зустрів у селі, коли вона приїхала з Латвії до матері на канікули, а постійно вона жила у своєї тітки в Ризі, закінчувала там технікум. Коли вона його закінчила, я забрав її в Київ, і тут ми одружилися.

А коли народилася наша перша дочка – Мечислава, - то я дружині сказав: от таке у нас свято, то давай обміняємося подарунками – я назавжди кидаю курити, а ти назавжди переходиш на рідну мову. От з того часу вже у нас і була справжня українська сім’я.

Це було до арешту?

Так.

Українська сім’я – це добре, але ж ви дуже ризикували. Не пробувала вона вас відмовити?

У нас такої теми не було. Вона мене підтримувала. І діти підтримували. Коли в 1982 році мене з концтабору привезли в Київ на «ідеологічну обробку», то прийшов полковник КГБ і каже: я вам мушу сказати, що ваша дружина зараз в лікарні, і лікарі сказали, що вона вже не вийде, але ми пропонуємо вам… ви ж розумієте, що держава ваших дітей не покине, візьме на догляд, але ви можете самі їх виховувати – напишіть заяву, що ви розкаюєтеся, просите вибачити, помилувати і зняти решту вашої відсидки…

А я кажу: добре, сьогодні п’ятниця, я до понеділка буду думати. Звісно, ці кілька днів я тяжко над цим думав, до Бога звертався, щоб він допоміг… І в понеділок я відповів, що відхиляю цю пропозицію. А перед тим, як мене відправити назад у табір, вони привели дітей, матір мою стареньку.

Мати теж просила, щоб я покаявся, бо ж їй важко буде з малими дітьми. А я тоді у дітей спитав: ви хочете мати тата, чи ганчірку, об яку вони (та на офіцера присутнього показав) хочуть витерти ноги? І Мечислава – вона тоді в шостому класі була – каже: тата! Ото й була остаточна відповідь. Оце до вашого запитання.

А не шкодували Ви про це рішення?

Так інакше ж неможна було. Там же ж сидять мої побратими, там сиділи кращі люди України. Тут рідко можна було когось одного такого зустріти – а там багато їх зібрано було! У кожному політичному концтаборі більше 50 відсотків були українці, а решта вже ділилися – росіяни, євреї, вірмени, грузини…

Вже після звільнення Ви створили в університеті Український культурологічний клуб, здається, це на початку перебудовчих часів була перша така організація.

Я уточню. Це було 1987 року, коли політв’язні вже повернулися. Нас повипускали не тому, що змінилися наші погляди, а тому, що змінилися погляди гєнєрального секретаря ЦК КПСС Михайла Горбачова.

Навіть не погляди змінилися, а він був змушений загравати із Заходом, щоб якось врятувати економіку і одержати сприяння від Заходу.

Йому Захід ставив умови: дотримання прав людини, звільнення політв’язнів. То він першим, у грудні 86-го, випустив із заслання в Горькому академіка Сахарова, а з початку 87-го почав випускати українців.

Я повернувся до Києва у травні і застав тут мертве місто. Тут «на всіх язиках все мовчить»: з 1971-го по 1988-й рік, 17 років квіти до пам’ятника Шевченку не клали навіть члени Спілки письменників, тому що сам факт покладання квітів вже був підставою потрапити у список КГБ.

Почали квіти покладати у 1988-му. У парку було повно міліції. Я тоді був студентом, то до мене підійшов декан і сварився, що у мене був синьо-жовтий значок.

Так, 9 березня 1988-го, ми, члени Українського культурологічного клубу (УКК) поклали початок цій традиції. Клуб був першим незалежним від влади громадським об’єднанням. Влада, преса, КГБ намагалися всіляко УКК компрометувати, залякували людей.

Мені здається, що там був і Вячеслав Піховшек, а потім визнавав, що виконував певні завдання.

У нас там було кілька таких людей, про яких я розумів, що немає серед нас ідеальної ідеологічної чистоти членства. Я був одним з лідерів і організаторів УКК, а вони поширювали таку дезінформацію, що буцімто УКК планує організовувати єврейські погроми в Києві.

Коли люди цьому не повірили, то вони перейшли до протилежного: у статті, надрукованій у «Вечірньому Києві», – «Театр тіней, або Хто стоїть за лаштунками так званого УКК» – згадали всіх членів УКК на ім’я та прізвище і лише одного по батькові: Леонід Ізраїлевич Мілявський. Мовляв, от хто в УКК, а вони кажуть, що вони українці.

Автором статті, написаної на замовлення КГБ, був Олександр Швець, нинішній шеф-редактор газети «Факти», в ній була інформація, надати яку могло тільки КГБ.

УКК, можна так сказати, став дріжджами майбутньої революції – вже через рік, 88-го, утворилася Українська Гельсінська спілка (УГС), яка, будучи громадською організацією, була вже прообразом політичної партії, мала програму, яка називалася «Декларація принципів УГС».

Основні її положення були втілені в «Декларації про державний суверенітет», яку новообрана Верховна Рада України ухвалила 16 липня 1990 року.

В чому, на Ваш погляд, причина того, що ми за оці 25 років, здобувши незалежність, все ж таки не можемо сказати, що стали успішною країною? Що заважало, і що зараз заважає найбільше?

Ну, по-перше, не можна перекреслити ці 25 років. Дуже рідко буває в історії, щоб якась нація за 25 років зробила три національно-визвольні революції. А український народ це зміг зробити: революція кінця 80-х – початку 90-х, Помаранчева революція і Революція Гідності.

Але ж така кількість цих революцій свідчить, що український народ не побудував таке суспільство, в якому був би щасливий.

Головний здобуток першої революції – проголошення нашої Незалежності, яку визнав весь цивілізований світ.

Друга революція дала нам свободу слова і інструмент захисту своїх національних інтересів – вперше ми зрозуміли, що є такий інструмент, і що він у наших руках.

Третя революція зробила ще більше – вона повністю обрубала отруйні жала московської імперії в Україні. Закінчився той період брехливої «дружби народів» і «братерства».

І, слава Богу, сьогодні не тільки дисидентство, а весь український народ зрозумів і сприйняв, що головна загроза – була, є і залишиться, може, на все 21-ше століття – це Росія, головний ворог на планеті Земля. Але вже діти тих, хто віддав свою кров, своє життя за свою Батьківщину, діти цих героїв вже ніколи не стануть жертвами чужої пропаганди.

Дякую за розмову, пане Олесю, і сподіватимемося, що надалі зможемо таки без революцій вже будувати нормальне життя.

Я б тільки хотів додати кілька слів, щоб повніше відповісти на ваше останнє запитання. Не буду вже говорити про всі три революції, але чому не все досягнуто після останньої…

Буде неправдиво говорити, що ми нічого не одержали в результаті Революції Гідності, що у нас немає реформ, що у нас абсолютно погана влада.

Ні! Все-таки реформи у нас розпочаті, треба тільки їх наполегливо продовжувати – і судову, і в медицині, і в поліції. От зараз запрацювало електронне декларування – це теж здобуток. Є досягнення, і в тому заслуга і парламенту, і президента. Не можна вимагати все й відразу.

Ми маємо ту владу, яку обрали відповідно до історичного моменту. Майдан не мав іншого вибору, щоб дати інших людей. Ці люди – група лібералів – були обрані Майданом як інструмент для перехоплення влади у злочинної групи Януковича.

Вони виконали роль інструмента, і тепер доля владної верхівки залежить від того, наскільки вона зможе трансформуватися, щоб продовжувати втілення вимог Майдану. Якщо їм це не вдасться, ця група людей буде неодмінно замінена. І цей процес уже триває.

Але перспектива у нас, безперечно, є, і процес нашого руху в цивілізоване європейське суспільство незворотний. Свобода, свобода і тільки свобода – назавжди.