Олексій Мочанов відверто про волонтерство, поїздку до терориста Захарченка та діалог з Донбасом

Треба прийняти закон, який дозволить волонтерам 10% прийнятих коштів витрачати на забезпечення своєї роботи.

Отже, яке твоє амплуа? Ти хто - гонщик, міліціонер, волонтер, співак? Що з цього всього тобі самому найближче?

Пам'ятаю, коли ми захищали свободу слова від нападок влади - тієї, злочинної, один з каналів, на якому ти працював, мене оголошував на всю площу «громадський діяч, волонтер, співак Олексій Мочанов». Я взагалі не розумію, що писати на візитці.

Чесно кажучи, дуже не люблю волонтерство, це - велика і відповідальна робота. Ми волонтерили по-справжньому, коли було Євро-2012, і я на безоплатній основі, бажаючи, щоб чемпіонат пройшов бездоганно, з такими ж волонтерами, як я, готував водіїв для обслуговування матчів чемпіонату під час ігор в Києві, сам сідав за кермо мікроавтобуса ігор, і до цього було жеребкування. Тоді я волонтерив. Я не думаю, що хто б то не був з тих, хто зараз займається волонтерством, до кінця усвідомлює сенс того, чим він займається.

А ти чим зараз займаєшся?

Я займаюся роботою і частину свого вільного часу - спочатку знаходжу цей вільний час - витрачаю на тилові поставки на передову необхідних речей. У мене досить велика телефонна книга, де я знаю хлопців, які знаходяться на тих чи інших ділянках, я приблизно розумію їхні потреби і буваю в тих місцях, щоб розуміти, коли просять, що з цього найбільш необхідно.

Ми дуже чітко до 2014 року розуміли, що коли просять який-небудь планшет із закеченими іграми - людям особливо нічого робити. Таких, правда, було небагато. А коли прикордонники в районі Красноталівки, Юганівки просили скоби для скріплення колод, для бліндажів, бо щовечора як за розкладом починався обстріл із суміжної російської території наших позицій, ми розуміли, що нам треба терміново щось везти.

А на державному рівні це справді неможливо забезпечити, чи це просто додаткова допомога до державної?

Чесно, я цього не розумію досі. Я чув цифри нашого бюджету - вони дуже різні. І прекрасно розумію, що таке 1 млн гривень. На сьогоднішній день це - якщо округлити -  40 тисяч доларів, і розумію прекрасно, що з тих мільярдів, які заявлені на підтримання, - це тільки Міністерства оборони, це без Міністерства внутрішніх справ, це без СБУ, без Міністерства з надзвичайних ситуацій.

Дайте мені 1 млрд, який є, і я забезпечу вам нехай не на 100 відсотків, але максимально якісно людей на передовій. Тому що перша помилка, яка гуляє в соцмережах і в людей, які відправили своїх рідних і близьких на фронт, що у всіх потреби однакові.

Зрозумійте правильно: блокпост, який стоїть з ФСБшниками в Ізюмі, - це теж зона АТО. Але потреби в Ізюмі, в Зайцевому, в Костянтинівці, в Курахово, в Мар'їнці та в Мар'їнці на нулі - абсолютно різні. Те, що потрібно одним, абсолютно не потрібно іншим.

Коли ми в жовтні 2014 року їхали в термінал Донецького аеропорту - спасибі хлопцям, що забезпечили мені туди доставку, надали мені можливість подивитися, що є насправді і повернутися, мені пропонували взяти з собою сухі борщі. Це було нестерпно боляче пояснювати людям, що там за ті два тижні ротації з борщами ніяких справ не буде.

А що ти туди віз?

На ура йшли стікери, в яких є суміш кави, вершків і цукру. Були сухпаї. Зараз в мережі розганяється історія, в тому числі вашою колегою по партії Тетяною Чорновол, з приводу конфлікту між старими і новими сухпайками. А насправді - між виробниками старого гидкого і жахливого сухпайка, який не можна було виколупати жодною пластмасовою ложкою, іноді й алюмінієві гнулися, і тим, що зараз центр при Міністерстві оборони - Діма Марченко намагається забезпечити на сьогоднішній день.

На такому сухпайку можна зніматися з котлового харчування і спокійно протягом двох-трьох тижнів будуть різноманітні меню, включаючи, до речі, ті ж борщі, які зараз в упаковці - за прикладом американської. Її можна розігріти. Там є перше, друге і компот, як було в знаменитому кіно. І зрозуміло, що 20 відсотків жирності - це не стакан олії на літр води.

Тому якщо з цієї точки зору дивитися на волонтерство, то мені здається, що ті люди, які до сих пір щільно займаються волонтерством і нічим більше, не можуть показати, розповісти про свої доходи поза волонтерством, їм треба чесно прийняти закон, який дозволить 10 відсотків прийнятих коштів витрачати на забезпечення своєї роботи, тому що все це треба зібрати, доставити, додзвонитися, привезти.

Я займаюся цим з сином, нам дуже допомагає "Нова пошта" та це не реклама. У момент, коли вона почала возити все, куди завгодно, ми готові були - будь-хто, хто займається доставкою - знятися для них в рекламному ролику, сказати їм величезне спасибі, тому що сьогодні вранці бійці попросили генератор кудись на промзону авдіївську. Ми купили, відправили "Новою поштою", завтра ввечері він вже торохтить на "промці".

Але ти перед цим говорив, що є частина людей, яка нічим іншим не займається, яка, по суті, з цього живе. Тобто вони допомагають фронту, частину залишають для себе, і це в них такий певною мірою своєрідний бізнес на благодійності. Невеликий, може, і корисний, тому що нешкідливий, але все ж таки люди звикли так робити.

Я розумію, як функціонує структура і що неможливо довгий час без грошей. Ти ж навіть не напросишся коштів на цю роботу. У будь-якому випадку ти мусиш показати якийсь результат, на який звернуть увагу бізнесмени або якась, можливо, політична сила, у якої є свій батальйон,  чи родичі, знайомі.

Тому що люди в основному дбають не про армію в цілому, а про армію, тому що в армію призвали, наприклад, Миколу Княжицького, і хочеться всім селом або всім "Народним фронтом", або всієї студією Еспрессо.ТV - допоможемо, одягнемо. Як це було раніше: їхав чоловік, йому скидалися на тактичні окуляри, каску, наколінники, особливо навіть не розуміли, що з цього пріоритетніше.

На такі речі вже не потрібно скидатися?

Виникає іноді у людей питання. Наприклад, у нас стоять десантники в однієї з бригад, під Зайцевим, потрібно 13 комплектів форми. Я кажу: я не вірю, що в 2016 році у когось немає форми, враховуючи ту кількість, яка лежить на складах.

Це означає, що або люди намагаються тебе обдурити, і кудись продати ті комплекти форми, або самі в ній походити. Попросили б , може, ми б і допомогли. Або командир - бовдур, який просто не може написати папір і отримати цю форму. Це займає навіть не дві копійки грошей і не дві хвилини часу. Така ж історія з харчуванням - коли кухар пару раз отримає запотиличник, якщо приготує несмачно. І вистачає зараз, з точки зору першої і другої страв - все добре.

То что ви зараз передаєте?

З огляду на, що ми щільно займаємося тією ж Авдіївською промзоною, це обладнання вогневих позицій. Це бензопили, це генератори, тому що світло і електрика - це зв'язок, батарейки. Іноді, як і раніше, потрібні тепловізори або просто звичайні, не тепловізійні засоби спостереження.

Нас знають, слава Богу, й іноді те, що коштує 120 тисяч гривень, нам віддають за 60-70, те, що коштує 40 тисяч гривень, нам віддають за 25. В одному інтернет-магазині я запитав, чи буде знижка на 5-кіловатний генератор, представився, дізналися, що Мочанов, виявилося - передплатники по "Фейсбуку", і сказали: якщо везете особисто ви і це треба особисто вам, то при вартості 23 тисячі гривень за один генератор ми вам за 30 тисяч гривень дамо два.

Тому соцмережі, "Фейсбук" дуже допомагають, з одного боку, умовно кажучи, формувати навколо себе простір, з іншого боку - це величезна відповідальність, тому що при 165 тисячах передплатників і 5 тисячах друзів - 170 тисяч осіб у тебе живе на сторінці.

Люди про це знають, здогадуються, хтось дуже серйозно намагається влізти, маніпулювати, якось користуватися твоєю територією. Я тому, на відміну від минулого року, де я ще дозволяв собі емоційні висловлювання, зараз я розумію відповідальність за кожне слово. Розумію, що тебе можуть десь підкрутити, влізти, як це, на жаль, не раз бувало, закинути тобі зернятко, воно прокльовується, люди знають психологію. Я людина дуже лінійна. У мене що на умі, те й кажу. Для мене немає петель. Я, скоріше, десантник, ніж СБУшник.

Знаючи, що і як сталося, я би все одно вийшов на Майдан ще раз. Тільки ми б себе вели інакше.

Хочу повернутися до ситуацїї на Майдані, де я тебе неодноразово бачив. Поставлю тобі запитання, але після твого кліпу на пісню "Зима 2014". Ти ще залишився співаком і музикантом?

Я дуже хочу, щоб це було єдине, ким я залишуся. Я теж хочу, до речі, поставити питання, яке Лубківському не раз ставив. Євро - двадцять дванадцять, зима - двадцять чотирнадцять. Двадцять чотирнадцять року - це чотирнадцять хвилин на дев'яту. Мені здається, все-таки дві тисячі чотирнадцятого.

Можна сказати так, можна розділити - як зручніше.

Ми її називали «Пісня про Майдан», але думали, коли вона почала розходитися сама по собі, як буде далі, адже в суспільстві все-таки тоді знайшли, що нас роз'єднує. Ми намагалися це якось пояснити людям і зробили кліп з цимилюдьми, кимось знятими на Майдані. Це були звичайні прості люди, які не пожирали печивка від Нуланд і не розпихали їх по кишенях.

Ми зробили цю пісню про цю зиму, тому що для нас це була дуже знакова подія і, передбачаючи ці питання, я скажу, що якби мене запитали: "Знаючи, що і як сталося, вийшли б ви на Майдан ще раз?" , я б вийшов. Тільки ми б себе вели інакше, і такого, як зараз, уже б не було.

А чому ти тоді вийшов?

Я як, напевно, Брюс Вілліс в "Останньому бойскауті": нікуди не хотів потрапити і всюди опинився. Я вийшов на річницю Помаранчевої революції просто подивитися, хто прийшов, навіщо прийшов, як змінилися люди.

Тому що в 2004 році, коли був помаранчевий Майдан, мені пропонували тоді гроші від Януковича, вести там якісь тури по Україні з автомобільною технікою. Я відмовився. Я пам'ятаю дзвінок і питання людини, яка мені дзвонила і пропонувала цю роботу: «Ви ж розумієте, що з вами буде, коли Віктор Федорович прийде до влади?». А ми тоді вже вели телевізійну програму, я розумів, що якщо ти не в честі, тебе всіляко витісняють з ефіру.

Я тоді цього козла поправив, сказав: ніколи «якщо», по-перше, я ніколи не буду займатися рекламою або просуванням того продукту або товару, яким не користуюся сам і в якості якого не впевнений. І тоді, мені здається, в української влади востаннє були дійсно необмежені можливості по кредиту довіри так часто згадуваної зараз легітимності.

У 2005 році навіть ті, хто був проти помаранчевого Майдану, сказали: ну добре, пробуйте. На жаль, всі пересварилися, ви пам'ятаєте ці події, прес-конференції.

Останній Майдан. Чого ти від нього чекав? Я розумію, що перший раз, як і я, виходив на річницю Помаранчевої революції, був заклик Андрія Парубія, було непідписання угоди про асоціацію, але потім ти там залишався і в дуже важкі моменти.

Можу запропонувати вам, користуючись тим, що ефір прямий і ви нічого не уріжете, знайти мій 20-хвилинний коментар виданню «Айпрес», який був 8 або 9 листопада, за два тижні до Майдану, де у лідерів громадської думки запитували ставлення до Євроінтеграції, Євроасоціації.

У двох словах я відповів там дуже просто: Ті, хто говорить про Євроасоціацію, не особливо розуміють, що таке Європа. Тому що Норвегія - це Європа, і Греція - це Європа. Іспанія - це Європа і Польща - це Європа. Португалія - ​​це Європа і Угорщина - це Європа. Але це дуже різні історії, і куди ми йдемо, поки не дуже зрозуміло.

Але жодна з них не є Росією з її диктаторським режимом.

Цілком вірно. Я тому говорив: Що допоможе нам Митний союз? Тайговий - ми його ще називали. Я за менталітетом не росіянин, не мешканець величезної імперії, в який треба, щоб всі тебе боялися, і мені на думку не спаде 9 травня, перебуваючи в Берліні, співати «День перемоги» і кричати німцям, типу ви нам ще за Севастополь відповісте. Я вважаю, що це дикість. Тому що німці вже за що могли вибачилися, заплатили, стали на коліна.

Ти йшов чому?

Повторюся, я прийшов подивитися, хто прийшов на Майдан. Коли перший раз на Європейській площі була конфліктна ситуація з СБУ, прослушки, я вже зрозумів, що добром все це не закінчиться і треба бути в потрібному місці в потрібний час.

Я там був підслідним разом з Тетяною Чорновол у цій справі...

Я не сумніваюся. Я в цей час стояв біля готелю "Дніпро" і спостерігав. І газ йшов в наш бік. І я розумів, що влада просто так це все не залишить. Було питання тільки, до якої міри дійдуть. Ми власне всі зібралися разом - в ніч з 29-го на 30-те число.

Ми - це хто?

Я зі своїми друзями з телефонної книги. А 29 числа ввечері, це була п'ятниця, мене попросили зіграти перед студентами під стелою, до мене приїхали знайомі, і я попросив - збирайте Олега Сабчука і "С.К.А.Й", а я - в суботу. Ми там самі чергу передавали, і Олег мало не відгріб. Тому що вони пограли пізно 29-го, його захопило студентське середовище, він походив-полазив і дуже незадовго до того, як почалися події о 4-й годині ранку 30 листопада, Олег поїхав, а студенти отримали по голові.

Коли я подивився відео - зараз же нічого не можна зробити таємно - як людей наздоганяли в пасажі і добивали берцями, ногами лежачих на землі, як були по голові палицями, а я - колишній співробітник загону особливого призначення і знаю, що є зони, по яких у жодному разі не можна завдавати ударів.

А де ти був співробітником цього загону?

Я був в першому взводі першої роти ОМОН міста Києва, коли підполковник Куликов тільки отримав підполковника, нас було 300 осіб і пішов я через місяць після того, як в 1992 році 16 січня утворився «Беркут». І функції роботи з відділу по боротьбі з організованою злочинністю та карного розшуку від нас практично всі забрали, більше почали залучати на «Геть Масола й Кравчука», і чого там тільки не було.

І я перший раз Олеся Донія бачив, коли він від мене не отримав палицею по голові. Ми просто тихесенько всіх відтісняли, це був молодий дрищ-студент. Я теж був дрищ, але ми двічі на день тренувалися, я був дуже жилавий, дужий, але легкий.

Я працював тоді і прекрасно розумів, що зараз влада і менти настільки опухли, охреніли, грубо кажучи, що вони взагалі вже втратили землю під ногами. І я не особливо вірив, що там була пряма команда Януковича. Мені здається, що він такий боягузливий дядько, може більше дати по голові, хто менше його за розміром, а оточення навколо користується тим, що робить все іменем тарабарського короля. Тарабарський король не проти.

Все, що творилося на площі 30 числа зранку, грамотно тренований підрозділ загону особливого призначення цих студентів скинув би в Дніпро, не маючи при собі жодної палиці, тільки щит і "черемуху".

Що це тоді було з твоєї точки зору?

Найстрашніше, коли людина, яка сиділа, отримує можливість керувати ментами. Це приклад не тільки Януковича, приклад того, що, на превеликий жаль, захищаючи країну, ми видавали зброю спочатку всім, і навіть міліцейське посвідчення.

Зараз ми маємо ряд проблем з частиною колишніх засуджених, які відчули себе людьми з ксивами і поводяться відповідним чином. Мова зараз йде не тільки про батальйони, а й про тих, хто залишився зараз на місцях і дуже себе комфортно почуває, тому що знайшов собі годівницю.

Ми розуміли чудово, що далі буде тільки гірше, 1 грудня показало це біля Адміністрації президента, коли мусора, по-іншому їх назвати неможливо, на бігу по разу штовхнули лежачу людину. Це зняли все на відео, він отримав 80 разів ногою.

Раніше були хоч якісь були принципи, а інтереси були вторинними. Тепер принципи відклали в сторону, залишилися тільки інтереси.

А от я коли починав свою журналістську кар’єру, коли ще тільки створювався ОМОН, він дійсно боровся з організованою злочинністю (Кур Валерій Степанович у Києві цим займався), я був тоді першим журналістом, який їздив на перші затримання в 1989-90-х роках, коли це все відбувалося. Ти служив у такій частині.

До речі, ми тоді могли бачитися, тому що я тоді служив у Роми Борисенка, Дмитра Дудника, Володі Дремлюги.  

Словом, я їздив на всі ці затримання дуже часто і багато, але про інше хочу запитати. От ти ж був таким самим, як вони. Ти теж міг бігти перед Адміністрацією президента і когось лупити дубинкою чи ногами… Ви і ваше середовище міліції – це тоді було можливо? Щось змінилося, чи нічого не змінилося? І якщо змінилося – то чому?

Слухай, ми живемо в зовсім іншій системі координат. Якщо ти згадаєш, ми зараз повністю минуле своє відторгаємо, вважаємо, що все було погано ... Але ж Володимир Васильович Щербицький жив в 135-метровій квартирі, а його дружина працювала викладачкою в школі. І вистачало їм всього. Так, була дача, була чорна «Волга», але було інше ставлення.

Я ходив в школу по вулиці Кривоноса, де жив Згурський, глава Києва. Під його будинком завжди стояв якийсь міліціонер, але була зовсім інша система координат. І коли, якщо пам'ятаєте, приїжджали перші кримські татари і ставили наметові містечка біля Маріїнського парку, ми виїжджали на полігон в Петрівці і тренували звільнення парку від наметів (ну, відповідно, не від татар, а від незаконних забудов і малих архітектурних форм), потім приїжджали, у нас була трофейна команда, яка повинна була ці намети підібрати, зібрати, і далі вже не знаю, куди їх везли, але навряд чи хтось забирав їх собі на полювання.

Наше завдання було - звільнити Маріїнський парк. Потім татари погуляли-погуляли і розійшлися. Чогось вони домоглися, чогось вони не домоглися, але ми працювали без кийків. Ми працювали абсолютно чітко: у нас був щит, «черемха». У нас не було провокаторів, який з кишені пшикає «черемхою» (як зараз), щоб всі задихнулися, посіяти паніку, а потім хтось набіг, хтось побив.

Не було стільки зброї у населення, принаймні здавалося, що її не було. Тоді, коли ще був цей перехідний період від Радянського Союзу до України незалежної, будь-який нахилений український прапор з тризубом міг розпороти живіт, і у нас Вовика Ледея практично наскрізь проткнули таким прапором.

Бронежилет? Ми носили «кору» - це така тоненька штука, з хорошим махом можна людину як на вила посадити. І тоді ми знімали там на Кабміні (будівлі, - ред.) - сидів оператор з великою камерою і знімав ось цих людей.

До речі, там провокаторів було більше серед людей, які організовували захід. Вони йшли і за собою тягли величезну кількість мирного цивільного населення. Був перший контакт з шеренгою міліцейською, після чого провокатори розходилися в сторони, і на конфліктній точці залишався той народ, який взагалі не дуже розумів, чому він сюди прийшов.

Ні, дуже сильно змінилися якісь стандарти. Мені здається, що раніше були хоч якісь (можна оцінювати їх як завгодно), але були принципи, інтереси були вторинними. За час Кравчука і, в меншій мірі, потім Кучми, Ющенка, і, особливо, Януковича, це все розцвіло буйним цвітом. Принципи відклали в сторону, залишилися тільки інтереси. І найстрашніше, що ці інтереси, більше за все, стосуються внутрішньої політики.

У будь-якій країні, які я вивчав, демократії різних країн, у внутрішній політиці - принципи, у зовнішній - інтереси. У нас все з точністю до навпаки: ось ми собі вперлися лобом в Європу - а якщо нам через рік або через місяць вигідніше буде працювати з Китаєм? Ну раптом, хоча я не економіст, і я туди не лізу. Чому не потиснути Європі руку, не вибачитися, не заплатити неустойку, і не повернутися до Китаю і заробити там стільки грошей, щоб покрити неустойку і все на світі, але залишитися всередині хоч з якимись принципами?

Ну є інше питання. Європа зараз є певною гарантією того, що ці гроші просто не будуть вкрадені.

Якось ця гарантія поки не дуже працює. Тому що скільки в нас не вкладають, а нам як тому лосю з анекдоту: п'ю-п'ю, а мені все гірше і гірше.

При зустрічі я вибачусь перед Яценюком за "перший мільярд", і потисну йому руку.

До речі, про вкрадене. Ви мільярд Яценюка знайшли? Бо ж цей мільярд Яценюка – це була твоя заява. Ти тоді сказав, що була якась велика п’янка, на якій Яценюк святкував заробіток першого мільярда.

Якщо ти пам'ятаєш, я ніколи нічого про це не писав. Давай, щоб хвіст не махав собакою, ситуацію коротко розберемо і підемо далі. Не варто це виїденого яйця. Я не писав, я говорив це на одному з інтерв'ю в телекомпанії «Чорноморка». Я не назвав Арсенія Петровича. Я сказав, що був недавно день народження, на якому один відомий всім Арсеній відзначив, крім свята, ще й перший мільярд.

Змушений сказати, що у мене, звичайно, як і у багатьох з тих, хто був на Майдані, залишилися питання і претензії до лідерів Майдану, в числі яких був Арсеній Петрович, Віталій Володимирович і Олег, от не знаю, як Тягнибока по батькові, але там у побратимів по батькові не гуляє і не ходить. Були ряд речей, які мене дійсно дуже злили, і я це все зв'язав не стільки з Яценюком і його Кабміном, скільки з ситуацією, коли люди не змогли знайти спільну мову, домовитися і «затягнути паски» разом з народом, щоб щось будувати .

Можливо, ряд цих претензій у мене і залишився, але ми вже говорили з вами, що, коли стаєш людиною публічною, треба виважено ставитися до будь-якого сказаного тобою слова. І я прекрасно розумію, хто і навіщо, розуміючи прекрасно, в якому я перебуваю зараз стані, коли війна, ти весь час на межі і є тільки біле і чорне, немає напівтонів.

Плюс ще безглузда абсолютно була реакція прикордонної служби, коли, якщо ви пам'ятаєте, я в травні місяці, на День прикордонника, зустрів хлопця в погранцях, на «Вітерці» (це майже 30 км від Донецька), який ну один до одного - Арсеній Петрович , суто зовні ... Я тоді сфотографувався з ним і в коментарях спробував це видати за першоквітневий жарт, і хтось навіть дуже смішно прокоментував, що є питання до батька Арсенія Петровича - звідки взявся такий схожий хлопець.

І я пам'ятаю, що була реакція дивна: приїхала якась служба і лаяли пацана. За що? За те, що він схожий на Яценюка? Так він же робив пластичну операцію... І я вважав, що на той момент, навпаки, мав би смикнути цього прапорщика прикордонної служби, сфоткати з ним, потиснути руки, подарувати там годинник або бінокль і залишитися в близьких друзях.

Загалом, вкупу все це навалилося, і мені дуже вчасно люди, яким важливо «качати ситуацію» недовіри - до прем'єра, президента, голови кожної служби, до кожного нардепа - підкинули інформацію. Причому люди дуже близькі до Арсенія Петровича. І я не першоджерело - я просто опинився рупором, динаміком, який це все озвучив. Динаміком досить гучним, тому що велика кількість передплатників, авторитет серед людей.

Я видав це в ефір, і мені ... Але я вирішу свої питання з Яценюком при особистій зустрічі, потисну руку, вибачусь, де треба. Тому що я сам не раз потрапляв в ситуацію, коли тебе обмовили, оббрехали і обплюсвали. Але шукати користь йому треба не серед моїх знайомих, а серед свого найближчого оточення, яке цю нісенітницю вивалює на мене.

Я реально ніяково себе почуваю через те, що я все це озвучив, особливо коли це підхопили якісь закордонні ЗМІ - американці, росіяни. В основному, звичайно, росіяни, за що мені втричі прикро, коли за моїми словами, з цитатами моїми оперують російські ворожі ЗМІ. Тому що європейці, звичайно, оцінюють стан Арсенія Петровича не по постах в ФБ і не по інтерв'ю.

Мені треба бути уважніше до сказаних слів, тому я з тих пір значно менше, образно кажучи, став кукурікати і якщо вже кукурікаю, то намагаюся один раз каркнути, щоб потім луна не розліталося, як кола по воді.

Захарченко сказав: "Мочанов цікавиться Рахманом? Нехай приїде і поговорить. Я ні з ким іншим розмовляти не буду".

Хочу запитати про іншу історію – про вашу поїздку в Донецьк. Тебе теж після цього дуже багато критикували. Як ти сприйняв саму цю поїздку, і які уроки ти для себе виніс після цього?

Я скажу так: ті, хто хоче якось оцінити цю поїздку, хай подивляться фільм геніального Спілберга «Міст шпигунів», де грає Том Хенкс. Тільки там в кінці голлівудський хепі енд, коли країна прийняла те, що відбувалося, переосмислила, сказала людині два слова: вибач і спасибі. А у нас цього так і не відбувається, і мені, чесно кажучи, не дуже цікаві оцінки тих, хто в принципі не рубає тему і не розуміє, що таке, коли потрапив в полон солдат.

І не просто боєць - ми ж з Рахманом були в Донецькому аеропорту ще коли він був у 74-му розвідбаті. Потім організувалася 81-ша бригада (декілька днів тому у них була річниця військової частини) і Андрій перейшов туди розвідником. І, якщо ви пам'ятаєте, президент країни назвав Рахмана кіборгом номер один.

А глава бойовиків Олександр Захарченко дуже спокійно при першій зустрічі мені сказав: «Слухай, ми воюємо з українською армією. Найкрутіші в українській армії - десантники. Найкрутіші десантники - кіборги. А найкрутіший кіборг - Рахман. Так ти хочеш у нас забрати найкрутішого українського воїна? Спасибі, що приїхав». У нас був дуже важкий довга розмова.

Але була історія, коли в січні 2015-го, коли обвалився термінал, коли було зовсім все погано, і ми знімали там якісь програми і брали інтерв'ю очевидців, був такий маленький непомітний момент війни, коли Андрій Гречанов прийшов з усього цього пекла на базу в Водяне (вдалося пробитися, тому що був туман, погана погода). Так там в цей час перебували заступник командуючого ВДВ Юрій Алімович Галушкін і командир 81-ї бригади полковник Мойсюк. Андрій туди прийшов і отримав команду взяти МТЛБ (це така броньовані машинка слабоозброєна) і повернутися назад за пацанами, тому що він знає дорогу.

Людина, який щойно вийшла з пекла, мала повне право сказати «ні», але Андрюха тільки запитав: «А без мене ніяк?» На що Юрій Алімович Галушкін відповів: «Ні, Андрію, без тебе ніяк, тільки ти знаєш дорогу» . Він видихнув, сів на МТЛБ і поїхав назад. Тоді він в полон не потрапив, тоді вдалося врятувати дуже багатьох хлопців.

І коли він потрапив 30 липня 2015 року в полон (а я про це дізнався вже 31-го), я чекав до 8 серпня, як поведе себе влада, які заходи будуть прийняті. І коли я зрозумів, що не дивлячись на вжиті заходи, Андрій вже закритий в СБУ Донецька, я подзвонив Рубану, як останній паличці-виручалочці. Рубан в цей час перебував у Захарченка. А про Андрія знали всі, тому що 29 квітня була програма «Кіборги незламні» в «Хоробрих серцях», в якій все починалося з Андрія і Андрієм все закінчувалося, і він висів на кожному плакаті мобілізаційному по всій Україні, був дуже відомою людиною.

І Захарченко сказав: «Мочанов цікавиться Рахманом? Нехай приїде і поговорить. Я ні з ким іншим розмовляти не буду. Він же був на Майдані, в терміналі - так хай не очкане і приїде». Тобто все по-пацанськи, тебе беруть на слабо. А мене, на жаль, до сих пір можна взяти, хоча мені, якщо доживу, в січні буде 48.

І Рубан мені сказав, що для того, щоб ти не переживав за свою безпеку, давай я поїду з сином, і ти поїдеш з сином. Ну це буде на зразок гарантії. А мій син в червні 2014 року потрапив на блок-посту на виїзді з Донецька в бік Маріуполя в полон, його тричі виводили на розстріл. І мені найважче в цій ситуації було умовити сина поїхати зі мною.

Він воював?

Ні, він просто їхав забирати товариша собаку. Товариш зараз десь, мало не в Сомалі, снайпером. Ну вони там всі снайпери і розвідники. Тобто історія була безглузда: київські номери, знайшли українську стрічку...

Скільки сину років?

24. І завжди виникає питання, а чому він не в АТО. Мій син зі мною у всіх поїздках, крім Аеропорта. І я свого часу, коли Михайло Володимирович Коваль ще був міністром оборони (в.о., - ред.), А син стрибає, парашутист, дуже хотів потрапити в десантні війська, так ось Коваль сказав: «Мені син Мочанова в військах потрібен». Пояснив, що мене не влаштує, якщо син буде де-небудь в Яворові, а його не влаштує, якщо син буде на передку, а я що-небудь де-небудь можу сказати не подумавши.

Ти поїхав з сином?

Я поїхав з сином, і Рубан поїхав з сином. Ми говорили із Захарченком, почався нормальний діалог. Моя задача була - витягнути Андрія. І мені абсолютно все одно, як до цього ставляться всі ці соцмережі, люди на зупинках, народ, який чекає метро. Тому що запитайте у Андрія, що він думає про ті чотири місця, які він провів у підвалах Донецького СБУ.

Ми могли забрати його 21 серпня. З різних причин були сили тут, які не захотіли, щоб Мочанов зробив такий подарунок до Дня Незалежності. В результаті його забрали через чотири місяці, 30 листопада. А ми 9 вересня були побиті в Дружківці, нам показали, хто в домі господар.

Я знайшов уже практично всіх виконавців, сам, але мене вони абсолютно не цікавлять - мене цікавлять замовники. Я в принципі знаю хто, але зараз вже ляпати не буду. Ось коли будуть докази - тоді їх отримають Матіос і начальник Генштабу Віктор Миколайович Муженко.

Ми поїхали, ми спілкувалися, і мене дуже здивувало, що ні за одну з чотирьох поїздок, в трьох з яких ми зустрічалися з Захарченком, Кононовим і Тимофєєвим, мене не опитали фахівці тієї ж СБУ: хто це, що це, написати психологічний портрет. Нікого нічого не цікавить. Я можу сказати, що нам, в будь-якому випадку, доведеться шукати якусь спільну мову, тому що треба буде закінчити війну.

Ми повинні йти не радянським, а американським шляхом: заходячи на чужу територію, американці не намагаються все відразу переробити, а намагаються прищепити свої цінності.

Ну, мабуть, це не Захарченко вирішуватиме закінчення війни.

Цілком ймовірно. Але в даній ситуації мені здається, що ми повинні навчитися зараз хоч якось слухати чужу точку зору і зіставляти факти, тому що в Донецьку ще до червня висіли прапори, які свого часу так любив Гелетей. Він думав, що повісить, і на цьому ми Слов'янськ забрали. Ні.

Ви пам'ятаєте, як Радянський Союз заїхав на танках в Прагу, повісив там червоний прапор, а як тільки у танкістів закінчилося настрій, а у танків паливо - відразу цих прапорів не стало. Я вважаю, що ми повинні йти не  радянським, а американським шляхом: коли, заходячи на чужу територію, американці не намагаються все відразу переробити, а намагаються прищепити свої цінності.

Тут все дуже суперечливо.

Я висловлюю свою точку зору. Я знаю, що жоден червоний прапор, повішений Радянським Союзом, довго не провисів. У тому числі і в самому Радянському Союзі. Тому що силою ти нікого не переможеш, не візьмеш. І давним-давно, мені здається, було б здорово, якби люди, які залишалися заручниками на території так званих ЛНР/ДНР, подзвонили б своїм знайомим, які стали біженцями і запитали: «Ну як у вас?» Ось якби у відповідь прозвучало: «Та ви дурні, що хотіли в Росію - тут все цвіте і пахне, тут будують, тут все розвивається».

Ми як і раніше, ось уже три роки, не можемо знайти спільної мови. Причому, добре, ми не можемо знайти спільну мову з тими, кого вважаємо ворогами. Але і ті, кого ми вважали союзниками, опинилися ситуативними союзниками. І ми як і раніше, навіть ті люди, які були на Майдані, повинні визначитися, до якого берега вони причалили, до якої сили, який светр одягли, в який колір пофарбувалися.

Замість того, щоб бути однією великою Україною. Так, ні з Захарченком, ні з Кононовим нам не шукати спільну мову, тому що ними керують з Кремля. Тому що будь-яка війна - це логістика та бюджет.

І ми, безумовно, воюємо на донецькій території з російським бюджетом, з російською логістикою, з російськими фахівцями. Але дуже точно розставленими в тих місцях, де потрібно. І я повторював на кожному ефірі щодо наявності або відсутності російської армії на Донбасі: Донбас - це дуже невелика територія, тому росіяни не ставлять там наметових містечок з російськими прапорами, з криками «ми тут!» І назвами дивізій.

Вони отримують завдання, заходять на нашу територію, вирішують питання і йдуть назад, базуються у себе. Як в мультику про восьминіжок - всі стали смугастими, ні в чому не винними. Раніше на артилерійський розрахунок треба було три фахівці: командир, людина на планшеті і стволі й коригувальник, всі інші - носії. І безумовно на позиції фахівців росіяни відправляють своїх людей, але поступово навчають сепаратистів.