Андрій Кокотюха: Пробудження українського кіно почалося після заборони російських фільмів

Андрій Кокотюха – український письменник і сценарист. Мріяв стати бібліотекарем, закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка. Має досвід роботи різноробочим і муляром на виробництві.

1993 року був серед засновників творчої асоціації «500», метою якої було привернути увагу до літературного покоління 90-х. Андрій Кокотюха - один із найбільш тиражних письменників України. Фактично заробляє на життя письменництвом. Каже, що може і пише по 40 тис. знаків на день. Видав 60 книжок. 2012 року Андрій Кокотюха отримав відзнаку «Золотий письменник України».

Також Андрій Кокотюха – сценарист. Останніми з-під його сценарного пера вийшли фільми «Століття Якова», за мотивами роману Володимира Лиса, чотирисерійна драма на поему Шевченка «Катерина», очікується «Залишенець» за романом Василя Шкляра та фільм за романом самого Кокотюхи «Червоний». Крім фільмів і серіалів Андрій Кокотюха писав сценарії для кількох продакшенів та проектів формату реаліті-шоу.

Андрій Кокотюха неодноразово підкреслював, що в Україні бракує професійних сценаристів, орієнтованих на тутешню аудиторію. Більшість тих, хто може писати тексти для екранізацій уже заточені під російського глядача. Активно виступає за заборону російського кіно. А противників обмеження російського контенту порівнює з противниками декомунізації.

Андрій Кокотюха вважає, що в Україні не варто забороняти російську друковану продукцію. Натомість із ринку треба прибрати твори російських авторів і розібратися з українофобами всередині країни.

Ось 2016 рік – є таке враження, ніби відбувається відродження української масової культури. Вийшли нові серіали, більш якісні ніж звичайні ситкоми. Більше книжок, мені здається, стало. Якщо раніше я могла прочитати всі книжки, які випускалися українськими авторами, то зараз я не можу так зробити. Мова йде про випуск повнометражних стрічок. Уже вийшло кілька таких. Чи є у тебе враження, що справді є таке відродження. І головне – чи буде воно наступного року?

У мене немає враження такого повного відродження. Я це назвав би пробудженням. Коли бачу, що пишуть у соцмережах  - «о, знову починається українське кіно» - знаєте, я був одним із авторів підручника медіаграмотності для підлітків, яке зробили за сприяння «Детектор медіа», і я там писав розділ про кіно. Спеціально поцікавився такою елементарною інформацією, якою мало хто цікавиться насправді. І ви знаєте, що є спочатку кіно - відомий сеанс «На бульварі Капуцинів» у Парижі, далі, як ви думаєте, що було?

У Києві? В Одесі?

Неправда. Індія, Боллівуд. Потім нинішній Дніпро, а тоді Катеринослав. Там втретє у світі була створена потужна кінофабрика. Там знімали, як зараз називають, блокбастери на козацьку тему. Фільм під навою  «Запорізька Січ». 40 людей тоді було – ого яка масовка. Й одночасно того самого року на межі 1912-13 років виникали кінофрабрики в Одесі, в Москві, і почав розбудовуватись Голівуд. Тобто українському кіно більше 100 років. І про як таке відродження було би дуже сміливо говорити.

Справді є певне пробудження, але воно, мені здається, недостатнє. І це далеко не завжди залежить від учасників процесу. І далеко не все залежить від законодавців, які роблять усе можливе. І хочу наголосити, що сталося сьогодні - те, про що ми говоримо, пробудження почалося 3 липня 2015 року. Коли було ухвалено закон, який відомий як закон Денисенка - Княжицького про заборону російських фільмів і серіалів. Не будемо довго говорити, як це відбувається в реалі. Не все з цим дуже добре. Але вже через тиждень у мене було 9 проектів – як у людини, яка 18 років цим займається.

Тому я хотів би вкотре, користуючись нагодою, виправити певну помилку. Я взагалі не письменник.

Ти вже не письменник?

Я ним ніколи не був. Якби почали знімати кіно 1991 року, коли я почав писати книжки, я відразу почав би працювати для кіно. Тому що був прецедент. У мене перша книга вийшла 1996 року, 20 років тому. У 90-ті було надруковано три автори. Ні, брешу, п’ять. Але лаяли одного – це мене. Хвалили двох - Андруховича і Забужко. Інші були – покійний Юрко Покальчук, Леонід Кононович і Андрій Курков. Я кажу про прозу. Шість ми нарахували. Все інше – була поезія.

Але художньої прози в 90-ті роки – працювали фактично 5-6 авторів, з них україномовну масову культуру репрезентував ваш покірний слуга. І ось 1996 року коли вийшла «Шлюбні ігрища жаб», яку полаяли всі, кому не ліньки. Від чого отримав не 15 хвилин слави, я досі цю славу отримую, слава Богу. Вже тоді подзвонили з Одеської кіностудії й хотіли знімати по ній фільм. Звісно, нічого не відбулося, бо з 1997 року почало руйнуватися все. Мережі книгорозповсюдження почали руйнуватися, менше стали знімати кіно. Мало хто знає, що в середині 90-х до другої половини, в Україні попри те, що розрахунки були в купонах, попри загальну кризу, знімали багато кіно.

Зараз схожа ситуація. У нас також економіка зараз падає, як не дивно, а кіно знімають.

Його почали знімати. Звідки я це знаю, бо вже підготував 2 книги: одна – підсумки України за 20 років, називалась вона «Україна. Нова епоха», друга – вийшла цього року – назва трохи пафосна «Покоління сміливих», але там Україна за 25 років описана.

Це документальна книга?

Не те, щоб документальна. Я бачу, що до 97-го року, коли почали знімати «Роксолану» з Сумською і всією її родиною, об цей телесеріал витерли ноги всі, кому не ліньки, і досі витирають. Я дивився, скільки було написано, тоді ж інтернету не було, а це все згадував, читаючи друковану пресу.

Ти думаєш, це була свідома політика? Чи це самоїдство внутрішнє?

Це несвідома політика. Так само зараз дістається першим українським телевізійним фільмам, про які ми зараз згадали, «Століття Якова» і «Катерина», до яких я мав честь бути причетним. Чому? Тому що в українців, як правило, завищені очікування.

Ну так, мали зняти шедеври. Не меншого ґатунки, ніж «Гра престолів».

Представляючи зараз мене, я почув таку фразу, більш якісні ніж ситкоми. Але ви розумієте, у ситкомів якість одна, в авторського кіно якість інша, у багатосерійних (60-100 серій) якість третя, у нашого з вами цікавого шоу якість четверта. Але все одно півтора землекопа, які дивляться «Шоу Опри Вінфрі» порівняють на користь «Опри Вінфрі» й напишуть про це в соцмережах.

Чому така інформація, яка йде в засоби масової інформації, черпається з соцмереж? Тому що сьогодні той самий Фейсбук, відчуваю свою тотальну непричетність до процесів, що відбуваються.

А як його тоді долучити, щоб це було не деструктивне бажання все облаяти, а все ж таки щось робити в цьому напрямку?

Пояснити. Те, про що я говорю. Ті, хто 20 років лаяв «Роксолану», вони дивилися на одному диханні «Просто Марію», «Рабиню Ізауру», «Династію». Фільми зняті за тими самим технологіями, тільки іноземні. А свого такої самої якості, за тими самими технологіями.

Показали багатосерійний фільм, який мало чим відрізняється від аналогічного телевізійного шоу за кордоном – у Бразилії, Мексиці, Америці. У нас просто не звикли щодня бачити своє, а особливо зараз, коли пауза була з 2004 року більше як на 10 років, а перед цим що показували по телевізору? Давайте згадаємо – «День народження Буржуя», а далі «Украдене щастя» 2004 року, чотирисерійку за Франком. І все. Потім на довгих 12 років усе зникло взагалі. Наші в Україні не звикли дивитися щодня і багато свого інтелектуального, культурного продукту різної якості. І не навчилися розрізняти цей продукт. Не навчилися розрізняти детектив від інтелектуального роману.

Знаєш, пересічний глядач і не повинен цього робити. Це ти вже робиш як критик, ти ж не тільки сам пишеш, ще й займаєшся критикою.

Але мешканці соціальних мереж вважають себе не пересічними глядачами, вважають себе розумнішими за всіх.

Соціальні мережі взагалі змінили і політику, і до певної міри економіку, тому що це втручання людей, які раніше не були допущені до втручання. Тому це трохи інша історія.

Зараз вони теж недопущені. Хочу згадати один із скандалів цього року, який незабаром  закінчиться, - це з будинком театру на Подолі. Є різні думки з цього приводу. Але мені дуже сподобалася одна хороша невеличка стаття мистецтвознавця, прізвище я забув, але його можна знайти. 

Там напасано чітко – мешканці соціальних мереж, кияни, обурені, що їх не спитали. Що до кожного не підійшли і не запитали – шановний, а ви хочете тут саме таку будівлю? І знаєте, що було би? А було би, як у байці Сергія Міхалкова про слона живописця, який на картині, у пейзажі, врахував побажання абсолютно всіх своїх друзів – і Ніл там намалював, і сад, і все, що завгодно. Скільки разів повторювалося, коли ми говоримо про декомунізацію – не враховувати побажання громади. Ви бачите, що робиться досі з Горішними Плавнями?

Є якісь логічні речі, а є коли людина може просто сказати – красиво чи не красиво. Тут навіть річ не в тому, спитали чи не спитали. Коли ти бачиш щось, що не дуже красиво, ти можеш це сказати – мені не подобається. Зараз хочу до іншої теми перейти. Ти маєш свій погляд і щодо обмеження російського контенту і як це може вплинути взагалі на розвиток українського. Зараз хочу одну цитату, а далі продовжимо цю тему.

Ура, ура! Мене засудив канал «новоросссия» на Ютубі. За стійке переконання в тому, що все написане російськими авторами в Росії – антиукраїнське за змістом. І треба російських авторів (не тих, котрі пишуть російською в Україні) заблокувати до нашої перемоги. А ще їх обурила моя постійна вимога зачистити Бузину з кіосків на вокзалі в Києві. Там кажуть: «Киев недостоен Бузины», а отже, всякий, хто поділяє цю думку, підтримує канал «новороссия» на Ютубі. Ось тобі, Фейсбуче, тест.

Ти справді вважаєш, що всі російські письменники антиукраїнські зараз? Чхартишвілі та інші.

Хочу завершити свою попередню думку: я маю свою позицію, але на відміну від 99% мешканців Фейсбуку не вимагаю агресивності й ексклюзивності і не  вимагаю її впровадження. Я її висловлюю, але не кричу – негайно треба зробити так.

Тим не менше, про обмеження російської книжки. Це вже пропозиції, які обговорюються.

Так, це пропозиції, які обговорюються. Але я не впевнений, що вони будуть враховані. Давайте почнемо з того, що Чхартишвілі, він же Акунін, уже не живе в Росії. Борис Акунін почав публікуватися одночасно з приходом Путіна до влади, 16 років тому. Він зіграв на російській ностальгії про Росію, яку вони втратили. Але він ставився до цього всього критично. Акунін грав.

Але з цього погляду він і є людиною, яка створила цей імперський тренд.

Я уточню. Теоретично так. Але Акунін грався. Він тривалий час працював у журналі «Иностранная литература», перекладав із японської. Він поліглот, читав західну літературу в оригіналі. Він західник на 200%. І він намагався західні лекала адаптувати до російських реалій. І подумаймо. У нього є роман «Статский советник», екранізований Нікітою Михалковим.

І вийшла абсолютно імперська річ.

А ви читали роман?

Очевидно.

Я його довго не хотів читати. У романі Фандорін не хоче служити режиму, він звільняється. А у фільмі він передумує і повертається.

Тобто ти вважаєш, що російська книжка може бути загальносвітова. І масові формати, як кіно, вже ні. Чи значить це, що обмеження кінопродукції має бути більш жорстким, ніж обмеження друкованого слова?

Повторюся. Насправді Акунін – один із небагатьох справді західників. А більшість російських авторів, навіть ті, кого ми вважаємо прогресивними, або абсолютно невидними, це люди проросійської орієнтації. Вони мають на це право, бо є громадянами Росії. Було би дивно, якби ми з вами, живучи  в Україні, займалися антиукраїнською пропагандою.

Це нормально, коли в Росії живуть проросійкиорієнтовані люди, а в Україні – проукраїнськи. Інші річ, що наша з вами проукраїнська орієнтація за всю історію світової цивілізації не стала причиною для агресії на сусідні країни. Натомість проросійська орієнтація, оспіваний Пушкіними русский дух і пропагований Путіним русский мир закладені у фундамент усієї російської словесності, він спричинив те, що сьогодні в Європі є друзі Путіна, які заплющують очі і пробачають йому багато чого, бо існує вєлікая русская культура.

Згадаймо далі. Ми плюс – мінус народилися в Радянському Союзі. В СРСР і книгарнями все було в порядку, школи нібито всюди працювали, бібліотеки. Я у себе в Ніжині заходжу в українську школу і бачу портрети Леніна і Пушкіна. У всіх кабінетах висіли портрети Пушкін, Тургенєв, Некрасова. А чому поряд із Некрасовим не повісити того самого Дюма? Або поряд із Тургенєвим не повісити Еміля Золя?

Тобто занадто російськоцентрична, ти вважаєш, українська культура?

Та не просто занадто. Вона 70 років була повністю  російськоцентрична. А тих, хто був геть від Москви, їх розстріляли.

Але є багато російськомовних українських письменників. Чи можна однозначно сказати, що вони російськоцентричні?

Я розділяв би російську мову і русских дух. Ті письменники українські, які пишуть російською мовою, той самий Андрій Курков, Володя Рафеєнко, Олексій Нікітін, прозаїки, зрештою та сама Лада Лузіна, пише російською і що хто про неї не думав би, вона орієнтована на Київ. Хай трохи не той Київ, який ми звикли собі уявляти, але вона український автор, яка мислить не російськоцентричними категоріями.

Хочу повернутися до твоєї творчості. Ти багато пишеш. У мене таке суб’єктивне враження, що ти намагаєшся працювати у всіх нішах, які з’являються. Тебе критикують насправді у зв’язку з тим, що дуже багато й ніби не завжди якісно. Хочу навести цитату з критикою.

Ну, напевно, як то кажуть, - і такої книжки комусь треба. Гірше не буде. Але я чекаю серйозно пропрацьованого  Кокотюхиного роману. Хай детективного – я ж не про це – але виписаного з міцною інтригою, виразним, непласким героєм. І одразу кажу – не наступного року, ладна чекати роками.

Це Ольга Герасим’юк написала стосовно одного з твоїх останніх романів, де дії відбуваються у Львові. Те ж саме тебе скритикував Володимир Лис стосовно сценарію до його книги «Століття Якова», де його претензія стосувалася того, що не до кінця прописано. У чому річ? Ти не встигаєш чи це надумані претензії? Що треба, щоб ти встигав більше прописувати?

У мене немає коментаря до враження Ольги Герасим’юк, тому що будь-який мій коментар буде звучати як виправдання. А це від самого початку неправда. Вона говорить про п’яту книгу серії – ще буде 7 книжок. Вона говорить про історичну літературу, у якої є великий пласт документальної, наукової літератури, і я прочитую по 5-6 книг і маю 5 консультантів-істориків. Не можна сказати, що непідготований текст.

І я чудово розумію, що їй дали книгу, яка просто не лягає їй на душу і в цьому нічого поганого немає. Прекрасно. Мені на душу не лягає «Віднесені вітром» – я вважаю цю книгу шкідливою, поганою передусім для жінок, які не зрозуміли, хто вони в цьому житті, й для жінок, які шукають себе. Може це трохи нахабно прозвучить, але я вважаю «Віднесені вітром» своєрідним «Майн Кампфом» для феміністок. Я маю право так вважати, так само як шанована Ольга має право висловити будь-яку свою думку про не свою книжку, яку вона прочитала.

Я думаю, вона чекає від тебе твору в нелегкому жанрі. Можливо, так. Чи хотів би ти написати щось ґрунтовне?

Найважче пишуться саме легкі жанри, книжки, які прочитуються за один вечір. Найлегше писати потік свідомості і ні про що не думати. Стосовно оцінки пана Володимира Лиса я скажу так. Коли ти як сценарист починаєш адаптувати чужий твір, будь від початку готовий до того, що ти не вгодиш автору. Люблю цей приклад. Наведу його з вашого дозволу ще раз. Кен Кізі згаданий тут був незадоволений адаптацією роману «Політ над гніздом зозулі».

Бо там адаптація не про те, про що книжка.

У результаті маємо культову книжку й маємо двічі оскароносний фільм Мілаша Формана. Стівен Кінг посварився зі Стенлі Кубриком, який адаптував його роман «Сяйво». Фільм вийшов знаковий, роман не менш знаковий. Подібних ситуацій можу навести дуже багато, бо я цим цікавлюся. Я абсолютно нормально до цього ставлюся. Якби я нормально до цього не ставився, я би спився, повісився б, набрав би собі багато комплексів. Мені це не властиво. Я звик тримати удар. І я взагалі не вважаю це ударами.

І наприкінці – яке твоє враження, що чекає кіноіндустрію, книжкову індустрію наступного року. Що ми можемо побачити на екранах? Бо врешті-решт питання в одному – чи піде читач, глядач це читати дивитися. Чи буде йому цікаво і як йому зробити цю цікавість?

Питання не в тому, чи піде. А в тому – куди піти. Якщо є книжковий магазин у тебе під боком, то ти в нього підеш. Якщо є кінотеатр у тебе під боком, ти в нього підеш. А якщо тобі простіше піратську продукцію використовувати, ти робитимеш це. А друге - я дуже коротко скажу і то не своїми словами. Оскільки я Скорпіон за гороскопам, чим пишаюся, а вони мають властивість усе передбачати. Як скажуть Скорпіони так і буде. І я не скажу, я процитую: «все буде добре для кожного з нас».