Віталій Портников: Захід хворий на "мюнхенський синдром"

Британські міністри змагаються у жорстких заявах після отруєння колишнього офіцера російської розвідки Сергія Скрипаля та його дочки у Солсбері. У Лондоні обіцяють відповідні дії і притягнення винних до відповідальності. Але у Москві ці слова британських політиків можуть викликати хіба що сміх.

Після вбивства іншого колишнього російського розвідника Олександра Литвиненка ніяких жорстких дій у відповідь, які могли б налякати Кремль, так і не було. Безпосередній вбивця Литвиненка Андрій Луговий зробив блискучу політичну кар'єру, став депутатом Державної Думи Росії, був нагороджений новими орденами.

Чому той, хто вчинив новий напад в Лондоні, не повинен бути натхненним цим прикладом? Чому російський президент Володимир Путін не повинен вважати, що і новий злочин зійде йому з рук?

Кожного разу коли Росія переходить чергову "червону лінію" у своїх відносинах із Заходом - в Україні, Сирії або в прямо в центрі британської столиці - завжди знаходяться ті, хто нагадує, що не можна загострювати відносини з Москвою, не можна злити Путіна, не можна ухвалювати рішення, які б'ють по інтересах західних економік або по кишені пересічних росіян, не можна забувати, що Росія - ядерна держава, не можна те, не можна це ...

І тому - навіть коли скоюється злочин в Англії і його жертвами виявляються десятки випадкових свідків, жителів Великої Британіі, ми не бачимо ніякої політичної волі до дій. А бачимо волю до заяв і очевидну надію, що розслідування буде довгим і до його закінчення всі забудуть, коли і чому воно починалося. Ну приблизно як в історії з Литвиненком.

Щось схоже відбувається і в ситуації з Україною. Коли черговий західний політик починає говорити, що наша країна повинна проводити ефективні реформи, бо ризикує втратити підтримку, мені він здається шизофреніком.

У демократії, у реформах, у боротьбі з корупцією повинні бути зацікавлені самі українці. А Захід повинен бути зацікавлений в підтримці країни, кордони якої порушені агресором.

Тому що якщо цю країну не підтримати і її територіальну цілісність не відновити - завтра безпосередня небезпека загрожуватиме вже самому Заходу. І напад в Солсбері - гарне підтвердження цьому твердженню.

Тому не потрібно виправдовувати небажання ефективно підтримувати Україну і можливість згорнути таку підтримку повільними темпами українських реформ. Це просто боягузтво, жадібність і дурість - якими б благородними словами не прикривалися ті, хто пов'язує протистояння Росії і "втому" від України.

Хочу нагадати кілька простих фактів. Польща, за яку в 1939 році заступилися демократичні Великобританія і Франція, демократичною країною тоді не була. Латвія, Литва та Естонія, незалежність яких багато країн Заходу визнавали і після окупації Радянським Союзом в 1940 році, демократичними країнами не були. Ефіопія, окупація якої привела до виключення Італії з Ліги Націй, демократичною державою не була ані до, ані після окупації. Кувейт, який був окупований Іраком, був далекий від демократії.

Але цивілізований світ захищав в першу чергу право і власну безпеку. До 1939 року він перехворів "мюнхенським синдромом", ганебною і наївною вірою в те, що можна запобігти війні компромісами з агресором.

А зараз, схоже, захворів знову.