Півжиття після Чорнобиля

24 квітня 1986 року я захистив диплом інженера теплоенергетика-атомника в Москві, оскільки в Україні цієї спеціальності не існувало. Зате в Україні існували Чорнобильська, Рівненська, Хмельницька, Південно-Українська й мали будуватися Кримська та Чигиринська АЕС. Очевидно, таким чином совдепія готувала на українські АЕС своїх спеціалістів, щоб саме вони й керували нашою атомною енергетикою. Вони й керували.

Всі головні спеціалісти на ЧАЕС були не українцями. І не лише на ЧАЕС. Точно так само й на всіх інших наших атомних станціях. Не дивно, що й на 27-му році нашої незалежності й на 5-му році війни з Росією, робочою мовою в атомній енергетиці залишається російська.

Тоді я, щоправда, про це не думав. Я думав про те, що нам з моїми двома друзями-однокашниками терміново необхідно повертатися в Прип’ять! Моя переконаність у цій необхідності була настільки затятою, що й друзі погодилися відмовитись від "обмивання" "поплавків", і ми, навіть не отримавши дипломів, виїхали додому. Потяг привіз нас на добре відому нам станцію Янів, але вже не в рідне місто, а в зовсім чужий світ. В світ "після Чорнобиля". А в цьому світі домінантними стали для нас геть не звичні для більшості людей слова "радіація", "евакуація", "ліквідація", "чисто", "грязно", "зона"…

Мій "атомний" стаж становить 11,5 років, з яких півтора роки я керував групою ліквідації на четвертому блоці ЧАЕС. Ще 4 роки довелось займатися вирішенням чорнобильських проблем на парламентському рівні, будучи головою підкомісії з 30-кілометрової зони та секретарем Чорнобильської Комісії Верховної Ради України. Був одним з основних авторів усього Чорнобильського законодавства.

З 1990 до 2003 року мене 4 рази обирали президентом спочатку Всесоюзної, а потім Міжнародної організації "Союз Чорнобиль", яку я зробив офіційним консультантом Організації Об’єднаних Націй. А ще десяток років я був головою Координаційної Ради МО "Союз Чорнобиль". Знаю, що лише одиниці людей в Україні більш утаємничені в проблеми Чорнобиля.

Мені довелося до часток секунд досліджувати розвиток аварії на рівні фізичних процесів в активній зоні реактора, працюючи над фундаментальною книгою про катастрофу, її причини, наслідки й перспективи "Я бачив". Її у мене розкупили за один день на 30-ту річницю аварії.

Я можу твердо сказати, що первопричиною аварії однозначно була конструкція реактора РВПК-1000, а малоймовірний збіг обставин, помилки персоналу, рік тигра й розташування зірок – все це фактори супутні.

Мені довелося бути заступником голови парламентської комісії з розслідування дій посадових осіб після аварії. Я можу однозначно сказати, що будь Україна незалежною, таких масштабів катастрофа не набула б. Тодішня влада в Україні була маріонеткою Москви, отож, діяла за її вказівками.

Нагадаю хроніку після аварійного періоду, якої нам тоді категорично знати не давали.

О 1-й годині 24 хвилини в ніч з 25-го на 26-е квітня 1986 року на 4-му блоці ЧАЕС стався вибух з розплавленням активної зони реактора.

27.04.86 – початкова радіоактивна хмара досягла Швеції та Фінляндії. З 14-00 почалася організована евакуація населення Прип’яті. Евакуйовано 45,000 мешканців із загальної кількості 55,000.

29.04.86 – радіоактивні викиди поширюються разом зі зміною повітряних потоків на країни Східної та Центральної Європи.

30.04.86 – радіоактивні викиди 4-го блоку досягли Італії та Швейцарії.

01.05.86 – радіоактивно забруднені повітряні маси поширилися на Францію, Бельгію, Нідерланди. В Києві відбувається велелюдна демонстрація – трудящі солідаризуються з братами по класу.

02.05.86 – прихід забруднених повітряних мас до Великої Британії та на Південь, до Греції. У Ліоні – фінал Кубку Володарів Кубків. «Динамо» виграє 3:0. Блохін знову забиває. Українці раді і активні.

03.05.86 – радіоактивні викиди з ЧАЕС досягли Туреччини, Ізраїлю, Кувейту, Японії.

04.05.86 – радіація вже в Китаї.

05.05.86 – радіонукліди з 4-го блоку ЧАЕС досягли Індії, Канади, США.

22.05.86 – прийнято рішення про введення в експлуатацію енергоблоків № 1 і 2 в жовтні 1986 року.

За роки роботи на ЧАЕС у місті Прип’яті нічого не відбувалося без моєї активної участі ані в спорті, ані в культурному житті, - на станції мене 4 рази на рік обирали кращим за професією. Там народилося двоє моїх синів, а дві мої доньки пішли до школи. Там 16 липня 1986 року, в приміщенні 001, по пояс у радіоактивній воді, виконуючи особливо важливе завдання, я зустрів своє 30-ти річчя.

За півжиття після Чорнобиля мені довелося навчатися в Літературному інституті; перепоховувати в Україну з пермських таборів Стуса, Тихого й Литвина; писати Декларацію про Незалежність і Конституцію України й чорнобильські закони; голосувати за відродження Української Держави; рятувати від хвороб чорнобильських дітей та ліквідаторів; організовувати акції "Україна без Кучми" й "Повстань, Україно!"; бути довіреною особою майбутнього президента Ющенка й організатором та активним учасником обох Майданів; захистити дисертацію доктора філософії; очолювати національно-патріотичне виховання в найбільшому недержавному ВНЗ; написати понад два десятки книг поезії й прози; три сценарії знятих фільмів та три магніто-альбоми пісень; щоденно боротися за Українську Україну. Нарешті – найтяжче: проводжати на війну власного сина, боятися нічних дзвінків і пишатися ним.

Я чимало віддав Чорнобилю, взявши від нього одне – віру в себе. Це допомогло обрати мету – служіння Україні. Бо, за всієї своєї вражаючої масштабності й трагедійності, Чорнобильська катастрофа – лише частка мого життя й життя України.

Володимир Шовкошитний,

Перший Президент МО «Союз Чорнобиль»,

Народний депутат України І-го скликання,

Письменник.