Путін боїться торпедувати мирний план, але все одно це робить, - Фейгін

Кілька годин Путін проповідував свою євангелію брехні, облуди, фальші і агресії. Але там було кілька дуже симптоматичних маркерів.

Насамперед про війну в Україні. Це для нас є першочерговим, адже триває дискусія щодо того, на що готовий Путін, і Росія в його особі, в контексті припинення вогню чи навіть перемир’я. Дехто припускає, що позиції м’якіші й що Путін готовий поступатися. Він сам оманливо декларує готовність до компромісів, проте його позиція досить ясно артикульована і не залишає інших інтерпретацій. Він заявляє, що вони готові до переговорів без попередніх умов, але на базі Стамбульських угод і ситуації, що склалася на землі. Це означає не лише попередні умови, а навіть гірший варіант умов, що пропонують Україні через посередника в особі Трампа для закінчення війни.

Оскільки Стамбульські угоди — це значно ширші попередні умови, це не угоди, їх ніхто ніколи не парафував, як стверджує Путін, не підписував. Ми бачили перший варіант документа, який був опублікований американською пресою й широко розповсюджений, - де армія мала бути обмежена до 50 000 військових. Увесь цей набір вимог не має сенсу повторювати. Там і демілітаризація, і денацифікація тощо — це те, що Москва односторонньо висловила як вимоги до учасників переговорів з боку України. Це, по суті, навіть гірший варіант, ніж попередні умови, які Путін озвучив перед Бюргенштоком наприкінці червня на конференції щодо формули миру.

Тоді він назвав три ключові вимоги:

1. Позаблоковий статус України, тобто заборона на вступ до Північноатлантичного альянсу і все, що з цього випливає, включно із взаємними договорами про гарантії безпеки.
2. Скасування всіх санкцій.
3. Звільнення до адміністративних кордонів чотирьох областей — Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської, включаючи неокуповані частини цих регіонів.

Ці вимоги органічно вплітаються в те, що називається Стамбульською угодою. І "ситуація на землі" - під цим, імовірно, він має на увазі якийсь рух фронту, локальні успіхи, які складаються в динаміці наступу Москви на Україну, окупацію нових територій. Тобто врахування цих «реалій на землі», очевидно, є відсиланням до територіальних втрат, які Україна, на думку Москви, повинна визнати.

Тобто, по суті, фактично припиняти вогонь - про що всі говорили, що мало стати прологом до переговорів, коли всі сідають за стіл і починають обговорювати, - вони не збираються. 

Це повторюється в різних формулюваннях. Сам Путін цього прямо не сказав на великій пресконференції, але інші, зокрема Пєсков, заявляли, що ніхто припиняти вогонь не збирається - їм потрібен "всеосяжний мир, великий, остаточний". Тобто передбачається, що Україна, погодившись на певний ряд умов, сідає за стіл переговорів. Але війна не припиняється, вона триває, і під цим важелем тиску Україна продовжує поступатися знову і знову. І ці поступки не матимуть кінця.

Жодної згоди з боку Москви - тепер уже Путін публічно це озвучив - на пропозицію про припинення вогню і, відповідно, початку переговорів немає.

Чому Путін такими манівцями, оминаючи різні кути, намагається зобразити, що вони нібито готові і до компромісів дипломатичних і до всього іншого? Але ж ці застереження фактично зводять нанівець це бажання і цю готовність. 

Адже Путін боїться виглядати публічно як людина, як сторона, яка торпедує мирну угоду, мирний процес. Оскільки, як стверджував Трамп під час своєї передвиборчої кампанії, той, хто стане порушником цього мирного плану чи руху до миру, той і постраждає.

 Відповідно, якщо Україна буде блокувати цей процес, вона недоотримає зброю. Якщо це зробить Москва, то Україна отримає не просто всю зброю, яку мала б отримати, а ще й додаткову. Це дасть змогу військовим шляхом змінити ситуацію й змінити позицію Москви.

Цього Путін не хоче. Тобто постачання "томагавків" Києву він не бажає. І саме тому запускають Орбана. Зверніть увагу: Орбан їде до Мар-а-Лаго, Трамп нічого не говорить про пропозицію різдвяного перемир’я. І що таке різдвяне перемир’я - один день усього? Я правильно розумію обмін полоненими і різдвяне перемир’я? Але Трамп нічого про це не говорить. Тобто це не його ініціатива, це якийсь боковий тренд, якийсь перпендикуляр. Очевидно, що все це узгоджено з Москвою, адже Орбан спочатку телефонує в Москву. Про це навіть є офіційне протокольне повідомлення, у якому йдеться про те, що вони обговорили певні питання. Путін вкотре заявляє, що саме Київ не бажає мирних переговорів і припинення вогню. І після цього висувається майже як ультиматум Києву пропозиція погодитися на різдвяне перемир’я.

Чому ця пропозиція не для Москви? Чому Москва не йде на різдвяне перемир’я? Незрозуміло, чому в першу чергу це має зробити Київ. Адже Київ ні на кого не нападав. У цьому випадку сторона Київ — це жертва, яка захищається від агресії Москви. Було б логічно, щоб саме Москва першою відреагувала.

До того ж, щодо мирного плану Трампа та всього іншого, то сам Трамп, перебуваючи в Нотр-Дамі після завершення переговорів із Макроном і Зеленським (та інших заходів, де вони також розмовляли, вечеря, наприклад), написав пост, у якому зазначив, що Україна готова до переговорів. "Володимире, слово за тобою", - це пряма цитата Трампа.

Ми не можемо інакше інтерпретувати слова Путіна, як відповідь на пропозицію Трампа. Жодного припинення вогню, жодного перемир’я без умов Стамбульського процесу та "реалій на землі" не буде. Тобто Москва сама торпедує цей процес.

Яким би міг бути зрозумілий і чіткий план? Це негайне припинення вогню, сторони сідають за стіл перемовин і в межах якогось обумовленого терміну - це напевне Москва таку умову поставить - за місяць, за два, за три за посередництва США, можливо, якихось іще інших посередників, виробляють контур такого плану і погоджуються, хоча б навіть поетапно, адже це може бути і поетапний процес, щодо обміну полоненими, обміну допомоги вивезеним з окупованої території людям, дати їм можливість повернутися в Україну. Це теж проблема.

Було таке відчуття, що Путін веде невербальну розмову ще з окремо взятим Трампом. Путін не бачить перспектив діалогу, наприклад, з іншими столицями - ще ж є Брюссель, Париж, Пекін, Київ? Тобто він хоче спілкуватися з Трампом і хоче промалювати свою концепцію того, що він колись формулював як пост’ялтинський світ. Розуміємо, що це Путіну потрібно. Цього радше всього не буде, тому що Трамп ізолюється і буде, радше всього, виходити з безпекової конструкції на європейському континенті, переформатовувати її. Принаймні французи, поляки, литовці до цього готуються.

Зрозуміло, на що буде давити Путін. Але яка буде позиція Трампа? Трампівська позиція недостатньо переконлива, тому що її як такої і нема. Дуже хотілося б побачити ті червоні лінії, чи ті прапорці смугасті американські, за які Путіну не дозволили б вийти. Але те, що він ізригав, - це є свідченням того, що йому ніхто і не позначив отих ліній, за які не можна виходити. Тому й "Орешник".

Сам Трамп - я повторюю, не Келлог, не Венс, а сам Трамп свого власного плану не озвучив. Більше того, буквально нещодавно відбулося його спілкування з пресою. На запитання про те, як просувається мирний процес, як ідуть переговори щодо України, він відповів: "Ідуть, і є невеликий прогрес". Саме так він висловився.

Трамп не уточнив, що це за прогрес, з приводу чого ці домовленості. Келлога ми до уваги не беремо, оскільки він заявляв, що збирається їхати в Україну та Європу як спецпосланник Трампа з питань України та Росії - так називається його майбутня посада. Проте сам Трамп, ще раз наголошую, жодного плану не позначав.

Що ми чули? Ми чули, що Трамп хоче, і це його передвиборча обіцянка, припинити війну - за будь-яких умов, це для нього головне: припинити війну. Так, визнати факт окупації - де-факто, але не де-юре - територій, які Москва зараз утримує на даний момент або на момент, коли ці домовленості будуть досягнуті. Їх деокупувати зараз неможливо. Друге — це мораторій на 20 років на вступ України до НАТО. Але третій пункт — демілітаризована зона, це прозвучало. Це план Келлога, так? До речі, дуже розумний план у цьому сенсі з точки зору саме демілітаризованої зони.

Адже як запобігти відновленню війни? Яка цінність підписаних папірців, якщо їх порушать уже наступного ранку? Демілітаризована зона має складатися з європейських контингентів. Не американських, а саме європейських армійських контингентів. Кажуть, що там має бути до 100 000 військових, які охоплять усю 1300-кілометрову лінію фронту, створивши демілітаризовану зону. І мені здається, Трампу це подобається. Це прозвучало в тому сенсі, що лише без американців, а демілітаризована зона — це добре. Але це камінь спотикання. 

Путін ні за яких умов ніколи не погодиться на присутність військ НАТО, це фактично європейські армії, які прийдуть у цю демілітаризовану зону, та ще й у кількості десятків тисяч, і очевидно залишаться там назавжди. Вони вже ніколи не підуть, і Путін це чудово розуміє. 

А значить, не дозволять йому відновити війну, коли йому заманеться. Коли він досягне одних цілей, закріпить їх, перепідготується і знову нападе.

Чого хоче Трамп у кінцевому підсумку? Він справді хоче передати Європі проблеми та питання безпеки, щоб вона самостійно займалася своєю безпекою. З одного боку, це виглядає як своєрідний поштовх, корисний для Європи, яка занадто розслабилася, скоротила військове виробництво, скоротила армію та відійшла від загального призову. У певний момент це, можливо, було об’єктивним рішенням — перейти на контрактну армію. Але це сильно скоротило чисельність військових контингентів і так далі.

З іншого боку, одна справа — стимулювати бажання Європи більше платити, збільшити до 2%, навіть до 3% витрати на оборону та безпеку, підвищити ефективність залучення європейських армій до забезпечення оборони й безпеки на кордонах із Росією. І зовсім інша справа — повністю самоусунутися. Трамп займає позицію десь посередині.

З одного боку, цей стимул корисний. З іншого боку, він хоче скоротити контингенти американських військ у Європі, щоб менше витрачати грошей. Відповідно, частину питань, наприклад, ядерної безпеки, перекласти на Францію чи частково на Велику Британію як ядерні держави на континенті, замість того щоб це робили самі Сполучені Штати. Це елементи ізоляціоністської позиції, відомої "острівної" позиції з доктриною Монро: ми тут на острові, до нас ніхто не допливе.

Таке вже було, ми це проходили. Трамп у цьому сенсі не оригінальний. Це проходили і Вільсон, і Рузвельт, і різні інші американські лідери, які згодом усе одно змушені були залучатися до війни, бо іншого виходу не було. І здається, що він рухається цим шляхом, поки ще сподіваючись переконати американців обіцянками миру - мовляв, вони нікуди не підуть, не лізтимуть у війни, не зазнаватимуть витрат через участь у війні. Це, очевидно, найбільш привабливий його передвиборчий тезис, який має забезпечити йому підтримку і в інших питаннях: "Я не воюю".

Але це дуже хибна передумова. Трамп поки що перебуває в цій ілюзії. Хоча, наприклад, стосовно війни з Іраном, у журналі Time наприкінці листопада він цю можливість не виключив. На запитання він відповів: "Усе можливо". Тобто з Іраном він може воювати. А от у Європі захищати її безпеку він не може. Ну, зрозуміло, - Іран у цьому сенсі менш небезпечний. Це не ядерна держава, а порогова. Тут усе зрозуміло: Близький Схід - це дуже далеко, а не Європа.

Але чого уникає Трамп – він не бажає втягуватися у війну, ні фінансово, ні безпосередньо. Це його стратегія – уникати війн. Як то добре – усім уникати війн, от тільки проблема в іншому - що існують агресивні країни, агресія яких зростає пропорційно. І, на жаль, іноді виключати для себе війну для забезпечення безпеки своїх союзників неможливо.

Чому ще? Тому що неможливо сепарувати інтереси Європи від Сполучених Штатів як лідера Західного світу. 

Так ніколи не відбувалося. Щойно погано стає в Європі – це позначається на Сполучених Штатах. Тоді прилетіли літаки і розбомбили Перл-Гарбор. Зараз, якщо Європа буде під ордою варварів, туди можуть прийти корейські ракети. Я умовно кажу.

Ante bellum (стан до війни) досягнути неможливо, тому що світ змінився. І зрозуміло, хто став ініціатором руйнації крихкої, але стабільності світової безпеки. З’явилися доволі дивні, хоча і симптоматичні заяви Бойка, народного депутата України, були ще заяви Арестовича та інших. І дуже конкретну характеристику психоемоційного і інтелектуального стану Путіна озвучив президент України Зеленський, - людина не надто високих інтелектуальних здібностей, м'яко кажучи (Володимир Олександрович це сформулював трошки простіше). 

Розуміємо, що не буде розмови між Путіним і Зеленським. Але у Путіна є свій внутрішньоукраїнський сценарій. Путін розраховує так, що українські внутрішні проблеми примушуватимуть і американців, і європейців впливати на Україну для того, щоб відбувся певний електоральний цикл і електоральна зміна. Можливо, я помиляюсь, і всі Путіну скажуть: ні, цього не буде. Але в нас, в Україні, самі бачите, до виборів усі готуються дуже-дуже наполегливо. І всі кажуть, що виборів бути не може, посилаючись на Конституцію - дивний теж дисонанс.

Це дуже симптоматично. Знову ж таки, що стосується Бойка, він називає Путіна злочинцем і перебуває в Україні, там дає відповідні характеристики війні. Але, поза тим, потрібно прямо сказати, що всі перелічені особи — це певна «партія миру», яка має замінити «партію війни». Це стара така дихотомія в Україні, яка щоразу перевертається то в один, то в інший бік у надії на зміну політики держави. Іноді, часто, це відбувається саме з ініціативи Москви, не безпосередньої, а іноді й опосередкованої. Іноді й за допомогою різного роду інструментів, які має Москва. Ми їх спостерігаємо в Грузії, ми їх спостерігали в Молдові та Румунії. І зараз будемо це спостерігати по всій Європі - зачекайте, ще скоро президентські вибори у Франції через пару років. Тобто все це є продовженням гібридного впливу на політичну думку, політичну ситуацію в країнах, які становлять безпосередній інтерес для Москви. А такі в Європі майже всі країни, тією чи іншою мірою.

Що робиться? Путін заявляє, що в нас немає легітимної влади. Він вважає, що президент Зеленський нелегітимний, бо його не вибирали, вибори відбулися, термін його повноважень закінчився у травні, ну і, відповідно, він готовий вести переговори зі Стефанчуком, головою Верховної Ради України.

Отже, він заявляє, що Верховна Рада України є повноважним представником українського народу, що, звісно, не відповідає дійсності. Є Конституція України, є відкладені вибори у зв’язку з війною, це конституційне положення. Жодного порушення тут немає. Можна нарікати політично: ну от, погано, що немає виборів. А як їх провести? Це вже окреме питання: в умовах війни як їх провести - під ракетами? Так, щоб усі виборці загинули на дільницях? А на окупованих територіях? А за кордоном як їх провести, там проживають 9 мільйонів - як вони голосуватимуть?

Адже звинуватять у тому, що все сфальсифіковано, бо немає контролю безпосередньо в самій Україні за ходом голосування. Який би результат не був отриманий. Якщо Зеленський залишився б президентом, його звинуватили б у фальсифікаціях. Насамперед це зробила б Москва, яка заявила б, що все сфальсифіковано, усі дільниці сфальсифіковані.

І спроби уникнути цього полягають у тому, що Україна відкладає вибори до того моменту, коли це буде можливо провести по-людськи, під контролем, зокрема міжнародним, оскільки величезна частина - чверть населення перебуває за межами своєї країни. Це величезна проблема. Але Путін спеціально педалює цю проблему. Для чого? Для того щоб викликати цю потребу в електоральному визначенні України.

Тобто нумо надамо повноваження в ході виборів новому президенту чи, якщо буде переобраний, старому президенту. Сама по собі ця ситуація має викликати хаос в українському політичному середовищі, вона має породити розбрат. На жаль, частиною політичного процесу в Україні є цей розбрат - справжній, палкий, що спопеляє самих себе, між політичними силами, включно з абсолютно патріотичними. Ніхто ж не ставить під сумнів, що ці сили патріотичні і всі вони хочуть суверенітету та захисту інтересів України. Але от уміють українські політики, на жаль, настільки «виривати одне в одного волосся», що роблять це з «корінням» - так, що після цього не залишається навіть інтересів України на цьому згарищі. Таке буває, ми це спостерігали.

Але факт залишається фактом: Путін хоче провернути сценарій з приходом до влади або відверто маріонеткових сил, або неважливо, чи вони будуть маріонетковими, та це будуть інші сили. Вони діють за принципом: ось, усі кажуть, що він хоче гібридним сценарієм добитися "партії миру", так? Він розуміє конфігурацію цієї партії миру, але, по суті, йому потрібна будь-яка зміна. До речі, з Порошенком було те саме: будь-яка зміна, тільки не Порошенко. Зараз він, мабуть, згадує Порошенка як кращий варіант порівняно з Зеленським. Але так завжди відбувається з кожним новим президентом: хай хто завгодно, тільки не ось цей. Не Зеленський, хай буде хто завгодно.

Неважливо, хто прийде, він працюватиме з ним на інших умовах, з іншим набором інструментів. Звісно, в такій ситуації йому було б дуже вигідно, і він би сам стимулював Кремль, щоб в Україні посилювався наратив, мовляв, «досить, ми вже не можемо воювати, ми вже втомилися від війни, ось скоро буде три роки, то виберімо когось, хто все-таки піде на поступки Москві, закриє очі на обмеження суверенітету. І ми це чуємо в промовах названих людей.

Фінляндизація? Це не фінляндизація - це зовсім інший процес. Це УРСР. Не треба плутати процес фінляндизації, коли країна зберігає суверенітет і гарантом її суверенітету виступає не тільки Москва, як це було з Фінляндією, але й західні країни, які також були гарантами суверенітету й ненападу на Фінляндію. А тут пропонується УРСР.

 Відмовлятися від будь-яких гарантій, які може забезпечити Захід для України, - це УРСР. І, звісно, Путін буде цьому сценарію всіляко сприяти, він уже це задекларував.

Що ж до їхньої ефективності — вони бувають ефективними. Хоча не завжди, але є, наприклад, Грузія. Або спроба в Молдові - там на межі змогли цьому протистояти, перевага Санду була значно більшою, вони ж просто навкидали - навезли голосувальників. Гагаузія, Придністров’я, по всіх колишніх республіках СРСР, де є молдовани, були організовані фальсифікації Москвою — від Азербайджану до інших країн. Я це знаю достеменно: там давали гроші або голосували за цих людей на користь Стояногло й проти інтеграційного рішення на референдумі. Вони діяли дуже ефективно, їм зовсім трохи не вистачило для досягнення мети. До речі, Москва не визнала ці вибори, їхні результати. Ні перемогу Санду, ні підсумки референдуму щодо євроінтеграції вони не визнали. Тому що не вдалося, не дотягнули, не змогли.

Те саме вони хочуть зробити в Україні. І важливо зрозуміти: зовсім необов’язково змінювати думку українців щодо Москви. Путін глибоко переконаний, що йому байдуже, як народи себе позиціонують, що вони вирішують, як вони ненавидять Москву під час війни - це неважливо. Головне — домовитися з елітами, хто прийде до влади. А це обмежене коло осіб. Це не з усім українським народом треба домовлятися, а з певним колом людей. Десь грошима – зазвичай так, десь погрозами, шантажем, десь компроматом, десь обіцянками чогось неймовірного, десь реально обіцянками припинення війни – "ми ж домовимося".

Для будь-якого політика, який приходить до влади в Україні, дуже спокусливо стати миротворцем, врятувати власний народ і отримати ці лаври.

Путін може заходити якраз через Трампа чи через людей, які виконують човникові місії між Кремлем і Вашингтоном. Тоді може бути дестабілізація - фінансова чи економічна. Європейський Союз перекриває значну частину коштів нашого бюджету в теперішній фазі. Але, якщо почнуться дискусії в Штатах, це також може викликати зміну. Та все одно це не відбувається одразу, як хотів би Путін. І він теж потребує часу, тому що російська економіка не в найкращому вигляді. Ще тримаються, але вони за економіку переживають навіть більше, ніж за ситуацію на полі бою.

Москва буде робити те, що вона робить, незалежно від внутрішніх витрат. Воюватиме, незалежно від стану її економіки та можливостей, які постійно скорочуються — це правда. Економіка не в блискучому стані. Москва впливатиме на вибори в Україні, вкладаючи в це і гроші, і сили, і енергію — попри те, що є більш пріоритетні завдання всередині самої Росії. Вона намагатиметься домовлятися з Трампом, вирішувати питання про те, щоб викликати більше доброзичливості з боку нової адміністрації. Це стосується санкцій, мирних угод, зміни влади в Україні. Ці проблеми, безумовно, існують.

Різниця між впливом американців і Москви полягає в тому, що Москва безпосередньо втручається у вибори, тоді як американці створюють певний клімат, і не більше того. Я жодного разу не бачив, щоб американці скуповували голоси українців чи будь-яких інших націй, які вибирають собі політичних лідерів. Ніколи не бачив, щоб працювала якась мережа, яка просто роздавала гроші. Вони можуть висловлювати свою думку, вони можуть десь орієнтувати певні сили в країні на підтримку тих чи інших кандидатів. Але я ніколи не бачив, щоб вони діяли проти реального закону. І так було майже всюди: хоч у Грузії під час "кольорових революцій", коли Саакашвілі вперше приходив до влади, хоч деінде, американці жодних мереж не створювали, нікого не скуповували. Так, діяли через фонди, організації, які підтримував, наприклад, Сорос і які навчали, стимулювали, але це ніколи не було прямим втручанням у вибори.

Якби Москва займалася лише цим, то, по-перше, жодних виборів вона б не виграла, а по-друге, витратила б мільярди даремно. Ні, Москва діє з передбачуваним результатом. Якщо вона вкладає гроші, то коли не досягає успіху, то це вже як у Молдові: трохи не вийшло, не докрутили, або ж якісь сили з іншого боку змогли цьому протидіяти. Безумовно, Москва це робитиме й далі.

Щодо російської економіки, то є об’єктивні показники: вона падає. Боротьба за ставку, яка піднімається все вище, роблячи неможливим кредитування економіки ЦБ, - це вимушені кроки. Але цей процес триває безперервно, і це показує стан російської економіки. Є багато ознак, інфляція зростає. Сам Путін на цій великій пресконференції каже: «Так, це вже загрозливе питання». Тобто вони це визнають і не заперечують.

Але тоталітарна система і такі тоталітарні диктатори, як Путін, не вважають ці проблеми первинними. Якщо буде потрібно, вони перейдуть на карткову систему, на регульовані ціни. Вони зроблять свій народ біднішим у рази, але продовжуватимуть свою політику.

 Ми часто розмірковуємо: ой, як дорого коштує ракета, яку вони запустили, а вона збивається. Або про марно витрачені гроші на якусь частину військової кампанії на певних ділянках фронту. Але вони не думають у цифрах, не думають у цій арифметиці. Їм нема перед ким звітувати за витрачені мільярди доларів. Вони затвердили 6,5% річних витрат на військову сферу. Витрати набагато більші, це не 6,5% від бюджету, як зазначено. Це прямі й непрямі витрати: місцеві бюджети, суб’єкти Федерації.  Ця сума набагато більша, що витрачається економікою. І це ж не виробничі витрати, це ж не ефективні витрати. Ти зробив постріл — і цих грошей більше немає.

Крім того, розганяється дуже серйозна інфляція через гроші, які йдуть на контрактників, на військовослужбовців. Доходи цих людей - підвищені порівняно із середньою зарплатою по країні - у вигляді заробітної плати вливаються в економіку, що недостатньо забезпечена товарами. Ціни починають зростати і зростають для всіх - і для тих, хто отримує ці 200 000 рублів на місяць, військовослужбовців і їхніх сімей, і для тих, хто отримує 10, 20 чи 30 тисяч. Зараз подекуди 30 тисяч - межа.

Це означає, що проблеми в економіці наростають. Але для того, щоб вони вплинули на політику і війну, потрібно, щоб це зростання мало більш енергійну динаміку, було неминучим і мало колапсуючий ефект. Ми бачили, як у Сирії інфляція призводила до того, що 20 кілограмів сирійських фунтів обмінювали на 1 долар.

Потрібно, щоб усе це стало галопуючим процесом — із інфляцією, перебоями в постачанні продуктів, нестачею певних товарів у різних регіонах. Росія — велика країна, вона некомпактна, дуже розріджена. Багато факторів ще мають статися. Чи впливають на це санкції? Так, але недостатньо. Ми ж говоримо, що недостатньо,-  було б ввести повноцінне ембарго на вуглеводні, без будь-яких застережень і всього іншого. Заходу, кажуть, це невигідно. Але ж ефекту тоді можна досягти швидше. Захід швидше досягне ефекту, якщо введе найжорсткіші санкції, обмежувальні заходи, які призведуть до цього колапсуючого ефекту.

Але якщо цього не робити, а діяти поступово, то, як у приказці, жаба, яку повільно варять, може ще дуже довго протриматися. І з цієї точки зору, ще раз повторюю, не потрібно намагатися впливати на Путіна і на його рішення через санкції, через спроби економічного погіршення ситуації в самій Росії.

Впливати потрібно на російську економіку, яка має зазнати колапсу, незалежно від рішень Путіна. Повторюю: він продовжить відправляти людей на війну, навіть якщо людям уже взагалі нічого буде їсти. Впливати потрібно саме на людей, на громадськість і на ефективність економіки. Її потрібно знищувати, і тоді все інше відбуватиметься незалежно від волі Путіна.