live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Як це бути українським активістом у прифронтовому Торецьку

Історія Володимира Єльця - волонтера та активіста, якому неодноразово погрожували, били і навіть спалили волонтерський бус просто під домом

"Ми були повністю в оточенні, разом з нашими військовими – попереду росіяни, позаду в місті сєпари, на чолі з нашим мером Слєпцовим. Це ж 2015 рік, вони справді чекали повернення "ДНР". 

Від Торецька (колишній Дзержинськ) до лінії фронту кілька кілометрів. Впродовж травня місцеві жителі відчули сповна, що війна від них далеко не відійшла. Через чутки і паніку серед проросійських бойовиків, ніби Збройні сили України планують наступ на окуповану Горлівку, снаряди артилерії летять по навколишнім українським містам і селам. В таких умовах виживають і працюють українські місцеві волонтери в містах на Донбасі.

Володимир Єлець – відома особистість в Торецьку. Він голова громадської організації "Твоє нове місто", волонтер, якого знають і бійці ЗСУ, і інші волонтери з усієї країни та за її межами. Його бусик - з великими жовтими літерами ззаду "Тихесенько, я свій" - об’їздив майже всю передову. Машину палили вороги, але Єлець все одно знаходив сили і впертість продовжувати свою справу.

Декілька разів кидав для себе поняття Україна і декілька разів повертався

Уродженець Донбасу, син шахтаря, етнічний поляк, Володимир Єлець ніколи в житті не змінював Дзержинську прописку, хоча і багато років працював на заробітках в Європі і Росії. Він навіть не повірив би кілька років тому, якби йому сказали, що з гордістю говорив би про свою причетність до України і Донбасу.

"Перший переворот в мені стався в 2011 році, коли я відвідав Угорщину. Я провернувся дуже засмучений і тоді в сім’ї прозвучала фраза, що мої онуки житимуть в Європі. Тоді говорив, що ми ніколи не наздоженемо Європу лише тому, що ми йдемо в інший бік. Наздогнати можна хіба, коли рухаєтеся в одному напрямку, але коли вони йдуть вперед, а ти назад – нічого не вийде. Тоді я посприяв тому, щоб син поїхав в Польщу, після закінчення Макіївського університету. А в дружини така доля – чекати мене в місті з заробітків.

Сестра з початком війни також переїхала до Польщі. Коли працював у Швеції, мені пропонували отримати їхнє громадянство. Вони за законодавством могли дати мені посвідку на проживання, тому що я прописаний у прифронтовій зоні, як біженцю. Тому, що в моєму місті йдуть бойові дії.

У нас в бригаді було багато українців - з Харківщини, Тернопільщини, але їм нічого такого не пропонували, бо далеко від війни. Всю сім’ю міг забрати. І зарплата в мене була 110 євро в день, а зараз заробляю 60 євро в місяць".

Володимир все життя провів на заробітках. В 1996 році був в Чечні, потім в Москві сім років, в Харкові чотири роки, півроку в Швеції, перед війною працював у Донецькій області. Додому приїжджав лише переночувати. Випав з життя міста, не знав, хто чим займається, як взагалі жив тодішній Дзержинськ.

"Коли відбулася перша революція, я повернувся, просто повірив, що можуть бути зміни. Я не був активним, але вирішив, що все буде нормально. Був непублічним і неактивним місцевим жителем. Коли повернувся в місто, не знав жодного активіста. Декілька разів кидав для себе поняття Україна і декілька разів повертався. Працював в Пітері, але коли побачив, що почалась війна, повернувся і намагався знайти волонтерів, почав шукати як допомогти фронту.

Але тут була партизанщина, люди відкрито боялися допомагати, ми не могли знайти один одного.

В місті було небезпечно навіть говорити, що ми підтримуємо Україну. Як, зрештою, і зараз. Нас б’ють і палять машини. Навіть якщо повісити зараз український прапор, ніхто не здивується, якщо розіб’ють вікно.

Якось, під час Майдану, я почав шукати проукраїнську політичну силу в Донецькій області. З Гриценком зв’язувався, вони зраділи, казали присилати документи, але там все заглохло. Потім в Донецьк мав приїхати Кличко. Ми зраділи, що хоч хтось з великої України до нас їде. З сином поїхали на зустріч з ним і потрапили в епіцентр багатотисячного проросійського маршу, вся вулиця Артема – це була суцільна колона. Тоді Донецьк був повний російських прапорів, білгородських, ростовських номерів машин. Вони знали, що Кличко має приїхати і зібрали цей натовп. Жодного українського прапору. Тоді Кличко так і не приїхав".

Через чотири роки розумію – нам пощастило, що Дзержинськ звільнили

Володимир Єлець повернувся до рідного Дзержинська за два тижні до його звільнення. На "ДНРівському" блокпосту його просто проґавили, бо він вже був налаштований, що його зупинять і як там було б далі – невідомо.

"Думаючі люди, звичайно, чекали на звільнення міста. Тоді ж швидко звільнили Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку, Костянтинівку і зупинилися. Пауза була два тижня. Ми думали, наші передихнуть і далі нас звільнять. Бій був дуже сильний – 8-9 годин. Я живу за балкою і ми дивилися у бік центру. За нашими відчуттями, центру вже не було – вісім годин гуркіт, потім виконком почав горіти. Дезінформації було багато, писали, що технікуму вже немає, третьої школи немає, Палацу культури немає, ніби все розбили. Ми всі між собою на телефонах були, але ще не знали, що вибухає. Дим, стрількотня і гуркіт. Але в нас лише згорів виконком, універмаг постраждав, банк. І то, лише фасади, сильних руйнувань в місті не було. 21 липня 2014 року наше місто теж звільнили, але зараз, через чотири роки, я розумію, що нам просто пощастило".

Протягом року після звільнення міста Володимир шукав однодумців, шукав тих, хто підтримує українську армію і допомагає військовим. Складність полягала у тому, що місцева влада зовсім не сприяла таким людям. Всі, хто вважав себе українцем, діяли підпільно.

"Єдиний волонтер, якого я знайшов – це Лідочка Ельф з Костянтинівки. Я почав з нею їздити на фронт регулярно. По два-три виїзди в тиждень: Піски, Водяне, Опитне, Тоненьке. В 93 бригаду. Коли завозив її додому, вертався в Дзержинськ, завжди проїжджав наш блокпост і намагався щось залишити хлопцям. Але вони відмовлялися брати, тоді всі пам’ятали випадок з банкою меду. В мене друг з Харкова, допомагав медикаментами. І я виставив якось їм на дорозі коробку з найнеобхіднішим – не хочете брати, як хочете, і поїхав. Там видно було, що нічого небезпечного немає – таблетки.

Це було напередодні Дня вишиванки. А на саме свято поставив на машину великий прапор, вдягнув вишиванку і поїхав в центр міста. Там зустрівся з людьми, які так само приїхали. І мені розказали історію, що до хлопців на блокпост приїжджає чоловік на чорному бусі і намагається щось віддати. Але ніхто його не знає, і машину не знає. А я на цій машині по місту не їздив. Ну і місцеві волонтери сказали хлопцям на блокпосту брати цей чорний бус, бо він не місцевий, і водій, певно, сєпар якийсь. А коли все вияснилося, при мені дзвонили і давали відбій. Саме тоді ми домовилися, що варто збиратися і координувати дії і допомогу. В когось, наприклад, було багато картоплі, а в когось речей, і це варто було перемішувати, щоб хлопці рівномірно отримували допомогу".

Так, в липні 2015 року в Дзержинську виникла громадська організація "Твоє нове місто". Зараз вона налічує 45 людей – це члени спілки, але найактивніших людей шість-вісім. Назва обрана не випадково. Активістів тиснуло те, що в місті потрібно щось змінювати. Спочатку ГО реєстрували під назвою "Наше місто" - щоб всі розуміли, що місто "наше" і треба самим його розвивати. Чотири місяці вставлялися палки в колеса, говорили, що вже існує організація з такою назвою. Тоді назву змінили на "Твоє нове місто" - щоб до кожного дійшло, що це "твоє" місто, "нове" місто. Назва говорила про те, що це не воєнізована організація, а волонтерська, громадська, звичайних містян".

"Ми були повністю в оточенні, разом з нашими військовими – попереду росіяни, позаду в місті сєпари, на чолі з нашим мером. Це ж 2015 рік, вони справді чекали повернення "ДНР". А нам на перший рік звільнення міста було принципово подати хліб-сіль солдатам. Хай через рік, але місцеві мали подати, бо місто, керівництво міста їх так і не прийняли. Ми організували День звільнення міста, були величезні скандали, мер нас накривав матом, мовляв, хто ми такі. На день проведення свята, вони нам не дали світла, сцени, але свято вийшло шикарним.

В 2015 році мене викликали в поліцію у зв’язку з проведенням свята до Дня Незалежності у звільненому місті. Наш мер подав на мене скаргу про незаконність проведення свята і наша "доблесна" поліція допитувала мене.

А місцева влада дарувала військовим теплі ковдри в літню спеку, і то, взяті з гуманітарної допомоги.

Коли ми святкували Новий рік – всі патріоти були не вдома, а на площі. І як тільки пробило північ, у всьому місті вирубили світло, а ми направили фари від машин на центр, ввімкнули музику і дві години танцювали".

Нам дякують за відпочинок для дітей навіть батьки, які підтримували "ДНР"

Якось стрімко бажання допомагати українським військовим і рідному місту переросло в активну громадську діяльність. Володимир разом із купкою однодумців влаштовував різні акції, мітинги, концерти, культурні заходи. Він налагоджував дружбу з волонтерами  і активістами з інших міст і навіть країн. Він привозив "українських дух" на Донеччину з різних міст.

"Близько 14 міст ми об’їздили з "Трембітами Торецька", розповідали про наше місто. А ще, в кожному з цих 14 міст ми давали чоловікам подути в ці трембіти – задували дух України. Ми їхали з Донеччини на Західну Україну з метою заявити, що Донбас – це Україна".

Трембіти для активістів виготовив майстер з Верховини. Окрім тих міст, які об’їздили, Володимира не полишає задум – зіграти на трембітах на передовій. Мовляв, такий сигнал точно проб’є на окуповані території. Єдине, що насправді зупиняє активіста – це страх за хлопців на передовій. Бо як зазвучать трембіти з териконів, росіяни точно стрілятимуть у відповідь.

Але таки знаходять, чим "дратувати" ворога.

"Курбан байрам проводили – З Україною в серці. Як знак того, що мусульмани нас підтримують. Ми завезли кримсько-татарський  і український прапори на передову, повісили на териконі, щоб Горлівка бачила.

Ще у військових попросили привезти БТР і дозволили дітям розмалювати його. Комбат потім сказав не мити бронетранспортер. Це для того, щоб діти не боялися військової техніки, щоб вони відчували, що українська армія не страшна. Дітям же важливо доторкнуться. В інших містах діти не бояться такої техніки, сміливо лазять на танках і БТРах, а наші - бояться".

Сьогодні Володимир зізнається, що вже припинили робити публічні речі. Зараз організація займається більше паперовою роботою і продовжує возити дітей на Західну Україну.

"Ми місцевих дітей відправляємо в Івано-Франківськ, Мукачеве. Перший раз 20 дітей забирали у сім’ї на Різдво. Вони там наколядували по 8 тисяч гривень. В нас батьки всією родиною такі зарплати не отримують. Ну, я розумію, що там люди бачили, що це діти з Донбасу і більше грошей давали, ніж своїм. Я так думаю. Але вони все одно повернулися з розумінням, що там все добре, багато, люди хороші. Це наші добрі друзі таке роблять, які допомагали будувати бліндажі військовим.

Ми принципово набирали дітей, навіть тих, чиї родичі захоплювали місто з "ДНР".

Приходимо в школи і кажемо куди їдемо і скільки дітей можемо завезти. Навмисно беремо дітей сєпарів. Я спостерігаю за цими дітьми. Діти – це глина. За одним хлопчиком спостерігав, його дядько сєпар, який в 2014 році захоплював місто з терористами. Малий в Києві спочатку ручку купив з написом "Я люблю Україну", потім зайшли в сувенірний магазин в Мукачеві, він довго вибирав. А грошей же в цих дітей небагато. Цікаво, на що витратять. І він купив карти гральні. Я так засмутився, а він підходить і показує – "32 визначні пам’ятки України". А ці карти дорогі, 50 гривень, якщо не помиляюся, він міг купу всього накупити. А він загітував ще кількох хлопців. Їм сподобалося, що ніби і карти, але розглядатимуть і знатимуть. 90% жителів Донбасу не виїжджало за межі області, ось і результат – "ДНР", а зараз дітей ми вивозимо, вони дивляться, пам’ятають, вбирають в себе.

Для мене було неочікувано, коли перші півгодини в поїзді діти бігають дивитися, як працює туалет, бо вони не бачили такого, коли 13-15 літні починають плакати в метро, бо бояться. Але вони вже здобули цей досвід, побачили інший світ, розуміють, що це їхня країна.

Про місцевих в Мукачевому я питаю в дітей, мені важливо перші кілька слів. І всі говорять "вони добрі".

Батьки дякують. Навіть сєпари. Я знаю їхні сторінки в соцмережах, приходять і дякують. По-троху це працює. Але в них ще є: "Ну це ж там, у нас тут інакше".

Володимир запевняє, - зараз вже відбувся момент, коли місцеві зрозуміли, що "ДНР" у Торецьк не повернеться. В Горлівці всі розуміють, і в Торецьку так само, – їм просто не пощастило, їх не звільнили.

Проте, активіст зізнається – складно жити в місті, де влада проти тебе, проти твоєї країни.

"Україна нас звільнила, але не зайнялась нашим містом. В місті не зроблено жодного проекту. Я був упевнений, що місто розквітне, бо треба показувати результати, але нас звільнили і кинули, навіть сепаратистів не прибрали. Забрали лише озброєних, а всіх організаторів "ДНР" залишили".

 

Автор Дар'я Бура

новини партнерів

18 грудня, 2018 вівторок

18 грудня, 2018 вівторок

Відео

Введіть слово, щоб почати