Олександр Красовицький: повинно бути повне ембарго на ввезення книжок з Росії

Олександре, ви мене запросили – я вам за це дякую – разом з вами брати участь у презентації книжок, які розповідали про Розстріляне відродження. Упорядником був Юрій Винничук, львівський письменник. Здавалося б, усе з цієї серії видано, про все розказано і люди, про яких нам заборонялося згадувати в часи радянського союзу, все ж таки вже відкриті для українського читача в 1990-х, 2000-х. Ваша серія Розстріляного відродження показала якісь нові імена, нові твори?

Давайте почнемо з того, що українська література, яку ми знаємо, - це не та література, яка була. Нас стільки років привчали, що українська література це або якась шароварщина, або радянська і дуже радянська література з якимись виключеннями. Ми представляли не тільки Розстріляне відродження, а ще український модерн, який існував і який майже не існує зараз у публічному просторі. Ці тексти Юрій Винничук знайшов по архівах, по газетних публікаціях, як російських, так і австро-угорських, польських. Й окрему книжку, що присвячена людям, які загинули в Сандармозі в Карелії в 1930-х роках, коли більш ніж 200 українських діячів культур, здебільшого письменників, були заарештовані в Україні і розстріляні в Карелії. Взагалі це ще більший проект, далі буде й український романтизм, і література, яка писалася українцями за кордоном України, тобто українська діаспора. Фактично, ця література ще не увійшла в сучасний контекст.

У мене теж є книжка з серії "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів". Що це за серія?

Петро Кралюк написав уже нам 4 книжки і про козацький міф, і історію Богдана Хмельницького. Ця книжка стоїть окремо і вона розпочинає окремий проект – це історія про стосунки українців з їхніми сусідами. Наступна книжка буде про історію українців і поляків, потім українців з угорцями, українців з румунами. Ця серія вже показала, що історія українців з тюркськими народами абсолютно не така, як нас привчили в школі. Наприклад, ми можемо сказати, що з мусульнами українців пов’язувало багато чого, кожен четвертий з козаків був мусульманином.

Юрій Винничук розповідав, що в цьому великому обозі Хмельницького крім мусульман було дуже багато євреїв, і всі міфи про якісь міжнаціональні сутички, все ж таки зовсім інакше мають трактуватися, коли ми говоримо про національний склад тих військ.

Ми мали історію, яку нам показували як ксенофобську, а вона не була такою, тому що навіть поняття нації тоді було абсолютно іншим, аніж ми маємо зараз. У цій серії , мабуть, найбільш продавана книжка – Мирослава Поповича "Кровавый век", історія 20 сторіччя. На жаль, його вже немає з нами, але минулого року він уклав великі вибране своїх робіт різних часів, - це культурологія, історія, філософія - і ця фактично нова книжка концептуальна, абсолютно цілісна, буде нами презентована в цій серії на Львівському форумі, під назвою "Философия свободы".

Крім цієї серії, ви представили ще багато інших книжок. Ось я бачу тут книжку Геннадія Афанасьєва "Подняться после падения". Непроста доля в Геннадія Афанасьєва - він був незаконно заарештований росіянами, зазнав катувань, вимушений був дати неправдиві свідчення під катуваннями, від яких згодом відмовився на суді, був обміняним, в Україні став відомим правозахисником. Ця книжка про що?

Він описав абсолютно детально, буквально по годинах, всю історію його в російських тюрмах: він розповів, як його катували там, вибиваючи показання, і як він вирішив і як зміг на суді, розуміючи, що потім знов будуть побої й катування, все-таки дати правдиві свідчення, що він не знайомий з Сенцовим, що вся справа зшита з різних людей, які розповіли під катуваннями, що вони повинні створити справу Сенцова. Тому ця історія зараз абсолютно важлива для кожного читача, який хоче розібратися, чому Росія каже, що Сенцов щось порушував.

Геннадію Афанасьєву всього 25 років, людина, яка не мала абсолютно ніякого знайомства з Сенцовим. Тобто вони не знайшли навіть тих людей, які хоч якось могли бути близькими до нього. І зараз, я маю надію, що все-таки питання з Сенцовим буде вирішено в цьому році і він опиниться в Україні. А поки можу сказати, що ми видавали його роман, і це справжній письменник. Пен-клуб у всьому світі підтримує його, тому що в світі розуміють, що він письменник. І є ще його п’єса, абсолютно бекетовського типу, яка називається "Номери". Я думаю, що вона вийде теж до Львівського форуму.

Цю книжку Афанасьєв як написав - він це сам хотів чи ви його переконали видати? Яка історія появи цієї книжки?

Він написав цю книжку сам. Він її писав одразу після повернення в Україну, коли його обміняли. А далі я переконав його, щоб він видавав її саме у "Фоліо", тому що в нас, мабуть, найбільша серія свідчень про сучасні події - і військові щоденники, й аналітика, і ця книжка виглядає нормально в цьому ряду.

Курков "Серые пчелы" - відомий український автор, письменник, це новий його  роман?

Так, і він зараз вийшов російською, український переклад вийде до Львівського форуму.

Буде там презентувати його?

Так, це абсолютно нестандартна книжка для нашої літератури. У нас уже з’явилися перші художні книжки про війну, але це не про війну книжка, а про життя біля війни. Герой цієї книжки діє в умовах, коли він живе в сірій зоні між українськими військами й сепаратистами. А потім він їде зі своїми вуликами й бджолами до Криму й там дуже жорстко піднімається і татарська тема, і тема ФСБ. Тобто розуміючи, що всі книжки Андрія Куркова перекладаються більшістю мов, то це така абсолютно відверта історія про те, що відбувається на окупованих територіях і біля них.

Цікаво, що  у вас у оформленні і цієї книжки є карта Півдня України. Я бачу, карти полюбляєте у вашому видавництві?

Так. Виявилося, що карти є й на історичних книжках. Я вважаю, що візуальний ряд для читача, особливо зараз, коли інтернет відбиває читача від книжок, дуже важливий. Що стосується книжок Андрія Валентинова, які тут є. Ми фактично мали масові жанри, які нам завозили з Росії і приходять досі, а українська масова література тільки створюється. Фантастика – це виключення, коли значна частина того найкращого, що видавалося серед виданого в Росії – це українські фантасти. Видавалися книжки Яна Валетова в Росії, який перестав підписувати угоди з російськими видавцями в 2014 році. Те ж саме зробив і Андрій Валентинов, - харків’янин, історик, який пише альтернативну історію, - у якого вийшло в Москві більш ніж 20 книжок. Він влітку 2014-го року виступив із жорсткою заявою в адресу російських письменників, які створюють політичні фейки про Україну, які фактично стали пропагандистами, а не письменниками, і закінчив кар’єру, пов’язану з Росією.

А це серія романів, яка називається "Аргентина". Там Аргентини немає, там є Європа 1930-х років. І це історія, яка могла б бути. Кожен роман – це історія, не пов’язана одна з одною, але на тлі того, що відбувається, коли історія повернула по-іншому і війна почалася не з розділу Польщі, а з розділу Швейцарії. Далі він виклав фактично всю історію, яка відбулася потім, під іншим кутом, але зрозуміло, ким був Радянський Союз тоді.

Це колись був такий автор Кожелянко, пам’ятаєте, теж такі різні книжки видавав антиутопічні. Щойно ви сказали таку фразу "Поки інтернет не вб’є книжку". А інтернет може вбити книжку?

Ні, не може. Світові тенденції не такі, як українські. Це пов’язано з тим, що електронна книжка -  це теж книжка. І якщо Україна – піратська країна, де піратська книжка електронна перевершує паперову, то в Європі абсолютно інші тенденції. Там ще 5 років тому частка електронних книжок дійшла до 10%. Потім все повернулося на круги своя і зараз в середньому частка електронних книжок у Континентальній Європі 3% і паперовий ринок щодень трохи зростає. Стосовно Америки, то це інша історія, вона пов’язана з наявністю там великих гравців електронного ринку – Гугл, Еппл, Амазон – і вони дійсно зробили так, що частка електронних книжок десь 40%, але ця частка стабілізувалася і паперова книжка займає своє місце.

А у Великобританії не так?

Великобританія стоїть, як завжди, між Європою і Америкою. Там кількість виданих на душу населення паперових книжок більша, ніж у будь-якій країні Європи, мабуть, після Естонії тільки. Але в Естонії мільйон населення. Але там дуже розвинений електронний ринок, який займає 20% від паперового. Але Британія це такий потужний центр книговидання і це така розгалужена система бібліотек і авторського права, що, я думаю, найближчим часом британське паперове книговидання й надалі буде зростати.

Що з українським книговиданням відбувається? Яка в нас частка електронних книжок?

Ніхто цього не знає. Ми знаємо тільки, що за даними провайдерів, серед скачаних текстів книжкових більш ніж 99% - піратська продукція. Тільки 1% - це те, що купується. Що стосується співвідношення, то є тільки оцінки самих видавців, які розуміють, що десь сім десятих сучасних книжок скачується з інтернету. А серед складних дорогих книжок ця цифра сягає, може, 20-30%, коли люди хочуть мати книжку в бібліотеці більше, ніж читати.

А є українські легальні гравці на ринку електронної книги?

Так, безумовно. Є електронний магазин Yakaboo, є електронний магазин Букленд, трохи продає електронних книжок Київстар. Великі гравці видавничого ринку мають свої сайти, скажімо "Фоліо", де є можливість купувати законно електронні книжки.

Тобто всі ці книжки, які я зараз показував, вони є в електронному вигляді на вашому сайті?

Не всі. Західні гравці розуміють, що Україна – піратська країна. І дуже часто, купуючи права на якусь книжку, ми не можемо купити електронні права, нам відповідають: "Ми вам їх надамо, коли Україна почне своїх піратів переслідувати".

Але якщо це український переклад, то з таким же успіхом російські пірати можуть її вкрасти.

В Росії вже частка піратів десь 60%, порівняно з нашими 99%. Це дуже серйозна різниця. Вони, як і будь-яка тоталітарна держава, мають важелі боротьби, якщо вони хочуть боротися.

Ну ці наші 99% - це в основному російські пірати, я так розумію? Це ж скачують з російських сайтів чи з українських теж?

Це здебільшого скачують з сайтів зареєстрованих за межами колишнього Радянського союзу. Десь 70%  - це російські люди, яких започаткували. Але є й українські. На жаль, є люди, які під патріотичними гаслами, що українці – бідні люди, і їм не потрібно платити за книжки, тому нехай вони качають.

Що відбувається з українським книговидавництвом? Останні роки після Майдану ми дуже захопилися кіно, і розуміємо, наскільки виріс кіноринок, скільки фільмів знімалося до цього, і скільки знімається зараз. Що з книжками відбувається?

В цьому році ми маємо десь 25% падіння видання книжок в Україні. Такого падіння немає в роздрібній торгівлі, тому ми розуміємо, що це збільшення частки російських книжок на українському ринку. Я  говорю про наклади, за статистикою книжкової палати в порівнянні з минулим роком. Стосовно назв - падіння 2-3%.

Це за останній рік?

Це 5 місяців до 5 місяців минулого року. До кінця року буде зростання, тому що в цьому році більше підручників, ніж у минулому, замовляє Міністерство освіти.

Чи не знаєте ви такої статистики, без підручників?

Знаю. Зараз вона ще без підручників, тому що вони ще не надруковані фактично. А ці 25% - це правда, це дійсна ситуація, яку ми всі побачили на Арсеналі. З одного боку, туди з кожним роком приходить дедалі більше людей, вони ходять, зокрема, на заходи – і це дуже добре, тому що Україна таким чином стає справжньою книжковою країною, коли письменник для людини з міста – це цікава людина, до якої вони приходять. Це позитивна тенденція. Але середня кількість куплених книжок покупцями – менше. Чому? Три причини. Перша: українські видавці переоцінили роль держави в книжковому ринку. Нам здавалося, що інститут книги та інші інституції почнуть підтримувати українську книгу як таку і бібліотеки як окрему ланку.

Це теж трохи неправильне розуміння, тому що основна мета створення Інституту книги полягала у пропаганді української літератури, українського слова на Заході і в підтримці тенденції до розвитку читання, до створення унікальних бібліотечних комплексів, які стали б прикладом для наслідування. Так, Інститут книги досі ефективно не запрацював. Я думаю, тут проблема в менеджменті Міністерства культури, який повинен був її запустити. Є чіткі наміри запустити ефективно й повністю Інститут книги з цього року. Тож я сподіваюся, що це відбудеться. Але Інститут книги це не панацея і не вплив на ринок. Це підтримка авторів, моди в нас, за кордоном. Це швидше такий орган, який підтримує прецеденти і приклади, а не весь ринок.

Але це пропагування читання, яким повинен займатися зокрема інститут.

Українські видавці за останні три роки зайняли головні ніші, в яких була російська книга. Почали займати. Видавництво "Наш формат" створило фактично український нон-фікшн.

Це правда. Це є така пропозиція шалена, про яку раніше можна було лише мріяти. Коли на кожну заправку приїжджаєш і бачиш українські книжки, які ще недавно шукав англійською або російською, це, я думаю, великий успіх.

Але що відбувається? Якоїсь підтримки ця тенденція від держави не набула. Парламент прийняв закон про регулювання ввезення книжок в Україну, за яким держтелерадіо надає чи не надає дозволи на ввезення книжок. І перша половина 2017 року була майже вільна від ввезення книжок з Росії в Україну. Це дало позитивний поштовх всьому ринку. Покупці зрозуміли, що можна купувати українські переклади і вони часто якісніші, ніж російські. Всі зрозуміли, що українська книжка десь на 30%-40% дешевша.

Але вже у кінці минулого року було видано більш ніж 10000, а на сьогодні вже близько 15000 дозволів на ввезення книжок. Тобто 15000 назв, які поступили на український ринок з РФ, повернули його в стан 2013-го року, коли середня книгарня має на полицях 6000 книжок, значна частина книгарень провінції вирішує це питання так: "Є великий російський постачальник – мені вистачить". Маленькі й середні видавці зараз здебільшого відсунуті від полиць книгарні.

Давайте говорити щиро і зрозуміло. Той закон, який був прийнятий, обмежував антиукраїнську російську літературу. Лише антиукраїнську. Якийсь час, поки не було підзаконних актів, обмежили взагалі все, мотивуючи це тим, що готуються підзаконні акти, а не тому, що закон обмежив усе. Коли їх приготували, обмежили антиукраїнську літературу – іншу пускають.

Виявилося, що більша частина ринку -  це інша література, не антиукраїнська.

 Ніхто в цьому не сумнівається, але є інше питання. Є питання регуляції копірайтів: як нашим видавцям отримати копірайт на ту чи іншу книжку, якщо російський видавець, який вже має набагато більші ринки, більш загартований, очевидно, матиме перевагу, якщо буде брати книжки в Україну. Як взагалі підняти українського видавця порівняно з колоніальний російським видавництвом. Те, що почалася війна, це великий шанс нам зрозуміти, що ми інша країна, розвинути власне видавництво, захищаючи себе від продукції агресора. Було дуже багато застережень, що наші видавництва не в стані будуть покрити той дефіцит інтелектуального продукту і книжки, який ми отримуємо з Росії. Але приклад показує, що така змога є. Може, якось би зробити круглий стіл, продумати, наскільки це болюче чи не болюче буде для споживача і все ж таки ініціювати проект так, як ми це ініціювали в кінематографі, - про повну заборону російської книжки принаймні після початку війни?

Я почну з того, що вам розповім про історію книговидання в Хорватії. Коли розпалася колишня Югославія, то відбулося так, як з Радянським союзом, коли більша частина видавництв були в митрополії. 90% книжок друкувалося в Белграді, тобто в Сербії. Почалася війна між Хорватією й Сербією, й питання мати власне книговидавництво було поставлене керівництвом країни в політичній площині.

Ну треба ще нашим читачам сказати, що сербська й хорватська мова взагалі практично одна мова, вона так і називалася сербо-хорватською. Там є певні відмінності, але вони набагато ближчі, ніж російська й українська.

Саме так. Було прийнято рішення про те, що держава підтримує створення видавництв через бібліотеки. Кожна книжка, крім наукової, навчальної, еротичної та рекламної, закуповувалася в бібліотеки в кількості 500 штук, по якійсь спеціальній ціні. Все було ринково зроблено. З’явилися видавництва, які почали заповнювати цю нішу. Після цих видавництв при кожному видавництві створилися книгарні або декілька книгарень, які обмінювалися книжками. Це перейшло в національну книжкову мережу, а книговидавництва за 2 роки фактично запрацювало, заповнило ринок і в тому числі забезпечило після закінчення війни потрапляння книжок з Хорватії на сербський ринок. З нуля було створена ця історія.

Є інші приклади, коли люди в країнах з близькими мовами, у нас мови насправді не такі близькі, але оскільки всі вивчали в школі колись російську і жили в білінгвічному суспільстві, очевидно, російська для всіх зрозуміла. Так-от, існує приклад не лише Хорватії, який для нас дуже актуальний, а Канади і США, і Великобританії, які є всі англомовними, але всі мають своє видавництво, захищають на власних територіях власні копірайти або авторські права на видавництво свого твору на своїй території... Знаєте ще, чому складно? Бо психологічно голосувати за заборону книжки, навіть з країни агресора, не кожному легко. Бо ми ж були всі виховані, що ідеологічні якісь вандали палять книжки. Тому заборона книжки не підтримається багатьма людьми, з такої, я думаю, навіть ментально підсвідомої причини.

І це ще тому, що не вирішено мовне питання в книговиданні. Фактично на ринку є і книжка російськомовна, й україномовна. Якби було рішення з копірайтом, про яке ви кажете, так, як зроблено з англомовним світом: коли окремо зона Америка і Канаді, окремо Великобританія, окремо Австралія та Новозеландія тощо, - 7 зон англійських є. Зараз це неможливо, тому що це ринок, фактично, так склався. І якби могли бути перемовини між українськими й російськими видавництвами, це могло би бути. Але ми розуміємо, що навіть російська мова в Україні – це не російська мова в Москві. І я бачу рішення в тому, щоб про це сказати свідомо, - що ми маємо свою історію, свою українську і маємо свою мову, яка відрізняється від московської російської, чи  її називати слобожанською чи не називати, але це інша мова, з іншими багатьма словами.

Тут багато людей буде з вами сперечатися. Тому що є українська мова, є російська мова, в кожній мові є свої діалекти й в українській теж.

Так, ми почали видавати книжки, на яких в якості копірайту написано "слобожанська мова". І, я думаю, цей процес буде ринковим способом доказаний, але це багато років. Важливо інше. Книговидання існує там, де існує масова література.

Все ж таки я у вас запитаю, чим слобожанська від донецької мови відрізняється?

Я думаю, що вона відрізняється, але я сказав умовно слобожанська, тому що фактично російська мова в Україні, я б її назвав або слобожанською, або українсько-російською, як є американська англійська і англійська англійська.У всіх словниках та інтернеті, ви побачите, якщо ви завантажуєте англійську мову, вас питають, вам потрібна американська англійська чи англійська.

Так ось, книговидання існує там, де існує масова література. В Україні, фактично, масова література не створювалася або створювалася для російського ринку, тому що потужний російський ринок фактично задавив малий український ринок. Українська література як масова, україномовна, фактично, займає ринок десь середини 2000-х років. Російська масова створюється тільки зараз і майже не створюється.

Якщо взяти масову літературу, з того, що купують українці: яке співвідношення російської до української масової літератури?

Я думаю, що зараз все ще по художній літературі ситуація 7:3.

Але 3 це вже українська масова література?

Так.

А українська масова література – це хто? Які це автори, які найбільше купуються?

Безумовно,  це Юрій Винничук, Сергій Жадан.

А їх можна назвати масовою літературою?

Так, по накладах. Давайте розуміти, що масова – це не завжди детектив. Те, що називається literature в американській літературі – це теж масова література.

Ми звикли, що масова література – це Донцови, Робски.

Це теж масова література, але це проста масова література. Але якщо ми знаємо, що наклади книжок Юрія Винничука 10000 за рік – нової книжки.

Цікаво а Жадан?

Я думаю, що за перший рік так само. Це Шкляр, книжки якого абсолютно є бестселерами. Головне – це молоді автори, скажімо, Макс Кідрук – це теж масова продукція, я думаю, що там тиражі такого ж рівня.

Чомусь ви Кокотюху не назвали?

Кокотюха  - це окрема фабрика. Я перейду до Кокотюхи в окремій темі. Ми маємо ситуацію, коли український читач, який читає російською мовою, не хоче переходити на українську, він повинен отримати свою книжку російською мовою, яку він хоче читати про Україну. І це явище останніх трьох років, коли ринок потребує і не має такої книжки, майже немає. Коли вона з’являється, і якщо це якісна література у своїй ніші, то одразу наклади стають великими. У "Фоліо" найбільше продається книжок з усіх авторів, які ми видаємо, якщо по сумі примірників взяти різних назв. Це Ірина Лобусова з Одеси, яка пише для нас ретро-романи. Ми створили фактично цей жанр, починаючи якраз з Андрія Кокотюхи, який написав Львівський цикл ретро-романів. І ці книжки вже 4 роки на ринку і вони весь час бестселери, я думаю, він продовжить цей цикл. Фактично, Андрій Кокотюха є єдиним справжнім технологічним автором бестселерів в українській літературі. От ми створили російськомовну Ірину Лобусову.

Цікаво, які наклади Лобусової?

Перший наклад – 5000, одразу на ринку знаходиться 7 книжок, які продаються фактично паралельно від 1 до 7, вони одна після іншої виходять. Але читачі мають окремі романи. Це Одеса початку 20 ст., коли це був модний період. Але її купують по всій Україні, зокрема дуже добре купують у Львові.

А Кокотюху краще купують?

Кокотюху купують десь так само, кожну книжку. Але враховуючи, що у нього вже десь 70 книжок,  деякі з них втратили актуальність, але деякі перевидаються  й перевидаються, - ми маємо український приклад, коли на поганому ринку був створений бренд такий, як для Америки, скажімо, Грішем, коли кожен американець знає, що це масова американська література.

Цікаво, якщо говорити про цю заборону російської книжки. Всі знають, що ви за це агітуєте, виступаєте прихильником такої позиції, хоч зараз ви обережно говорите, але насправді ви прихильник заборони російської книжки.

Я кажу про повне ембарго.

Люди, які вас критикують, які з цим не погоджуються, вважають, що ви навмисне це лобіюєте, щоб в Україні видавати російські книжки і що це гальмуватиме розвиток української книжки. Тому що коли це завозиться з Росії, то українська книжка тут видається і може з цим конкурувати. А коли в Україні це буде так само видаватися, промотуватися, то це взагалі україномовну книжку затисне. І це не служитиме українській справі, а навпаки. Чули ви таку критику?

Так, безумовно. Ті, хто критикують, здебільшого критикують в обличчя, тому з ними можна вести діалог. По-перше, я дійсно є прихильником позиції, коли повинно бути повне ембарго на ввезення книжок з Росії, і з точки зору ринку – у Європі книжкові ринки майже всі монопольні, виключенням є Швейцарія, Австрія, Німеччина, де видавці самі домовилися про систему функціонування ринку.

По-друге, я вважаю, що ввозити інтелектуальний продукт з країни, з якою, фактично, йде війна, неможливо, тому що "дьявол кроется в деталях". Відома історія з перекладом книжки Бівора про Сталінград, де у порівнянні з першим виданням, яке було в Росії, в другому виданні з’явилися невідомі бандерівці й українські націоналісти тощо замість поліцаїв, скажімо. Ми не знаємо, що в якій книжці закладено, а там, де працює велика пропагандистська машина, це можливо.

По-третє, вважаю, що якщо Україна буде жорстко чинити з російськомовним читачем, який звик читати російською мовою й не хоче перевчитися, то ми фактично втратимо ментально цих людей і вони будуть орієнтуватися на те, щоб знаходити або паперову книжку, або електронну книжку, або піратську російську замість тої, яка буде створена в Україні і де український видавець відповідає за те, що її контент справжній, а не фейковий.

Таким чином потрібно зрозуміти, що книжкова торгівля, яка так отримає ситуацію, коли немає російськомовної книжки, вона просто загине. Тому що якщо покупець звик купувати і російську, і українську, а він отримає ситуацію, коли він не буде мати відповідника свого, він не підтримає своїми грошима торгівлю, але він піде до піратів.

І останнє в цьому. Книжковий арсенал показав: перше, ніхто з покупців всерйоз не відчув відсутності російських видавців. Цей рік був перший, коли жодного стенду з російськими книжками не було на Арсеналі і це ніяк не вплинуло на ринкову ситуацію виставки. Друге, і це дуже важливо, у нас є книжкові серії, де в одній серії є книжки і російською, і українською мовами. Якщо покупець купує три книжки, - 2 українські й 1 російську, - йому кажеш "ви подивіться, там різні мови", а він здебільшого каже "ну і що, мені потрібна книжка, а не мова". Київський книголюб він є абсолютно двомовним на 99%, ми не мали з цим проблем. У країні інша ситуація. Одна ситуація у Львові, інша – в Одесі. Але тенденція в бік української мови. Потрібно мати розуміння, що частка української мови в бібліотеках повинна бути близька до 100%, а на ринку – ринок сам скаже, як повинно бути.

Дякую вам за цю розмову. Не з усім, що ви сказали, я думаю, погодяться наші читачі, наша розмова з вами полемічна, тому ми й запрошуємо вас до дискусії, може, ми з вами організуємо таку дискусію, тому що, безумовно, держава має зробити все, щоб своїх видавців підтримати.