Пам'яті Левка

Левко Лук'яненко. Людина, чиє ім'я стало символом незламності Українського Духу, вірності своїй меті й відданості Україні. Відійшла у вічність легенда національно-визвольного руху, чиє життя є прикладом самопожертви заради загального блага, заради власного народу.

Саме такі люди - пасіонарії, світочі, провідники є виправданням існування своїх народів. Двадцять сім з половиною років таборів і тюрем, кілька місяців у камері смертників заради своєї мрії про Незалежну Україну. А 24 серпня 1991 року Верховна Рада України приймає Акт проголошення Незалежності, написаний Левком Лук'яненком. І це - в День його народження! Ось вам, Мрія, Жертва на її вівтар і Подарунок Долі!

фото: Олександр Клименко, фотокореспондент газети "Голос України"

Дні народження Левка Лук'яненка і Української Держави відтоді й довіку поєдналися воєдино. І в цьому мені вбачається вища справедливість, адже мало хто зі славного ордену Мечоносців Української Державності – дисидентів і правозахисників може порівнятися з його жертовністю, з його офірою на вівтар цієї боротьби. А за внеском у здобуття Незалежності – жоден.

Якби в біографії Левка Лук’яненка не було жодної іншої події, окрім написання Акту проголошення Незалежності, то й тоді його ім’я мало б писатися в нашій історії золотими літерами. Але в житті Великої людини великі звершення – це лише епізоди, лише віхи на його шляху.

Шлях Левка Лук’яненка не просто поєднався зі шляхом України – його особистий шлях визначив шлях великого європейського народу, трансформувавши його в модерну націю-державу.

Величезна його заслуга полягає в тому, що він був одним з найперших, хто підхопив знамено боротьби УПА після припинення нею організованого збройного опору, адже почав свою підпільну діяльність ще 1958 року. Створена ним разом з побратимами Іваном Кандибою, Степаном Віруном, Василем Луцьківим, Олександром Лібовичем, Іваном Кіпишем, Йосипом Боровницьким УРСС (Українська Робітничо-Селянська Спілка) встигла лише написати проект своєї програми, який мала затвердити на День Злуки, 22 січня 1961 року. Та напередодні підпільників було заарештовано. В травні того ж року Львівський обласний суд засудив Левка Лук’яненка до страти, а його побратимів до термінів від 10 до 15 років.

Сам Левко Григорович розповідав мені, що будучи юристом після юридичного факультету Московського державного університету, писав Програму УРСС, опираючись на Головний Закон тієї імперії – Конституцію СССР, на її статті 17 та 125, що гарантували право республік на самовизначення й свободу слова для громадян. Тому коли зачитали вирок, за словами Лук’яненка, земля попливла йому з-під ніг.

А потім були місяці в камері смертників, де кожної ночі перед самим світанням, коли сон сковує найміцніше, гримали засови замків, відчинялися двері камери і приреченого довго вели коридорами. Він знав, що розстрілюють під час таких "прогулянок" пострілом в потилицю, отож, думка кожного разу була одна, розповідав він мені, чи встигнеш відчути, що куля ввійшла в потилицю, доки вона вилетить через лоба. "Глупство якесь, – сміявся пан Левко, – але таке думалось!"

Та його заводили щораз до якоїсь іншої камери, клали перед ним аркуш паперу з написаним на ньому текстом зречення засудженого до страти Лук’яненка Л.Г., в якому від його імені засуджувалися українські буржуазні націоналісти й сам націоналізм, висловлювалося щире каяття і, як водиться, звучав заклик будувати щасливе життя в братній сім’ї радянських республік, так би мовити, в сім’ї вольній новій. Бо хіба ж не до цього закликав Великий Кобзар?!

Підписуй, приречений! І найгуманніша в світі радянська влада помилує тебе за всі ті гріхи, яких ти ніколи й не чинив і навіть пробачить тобі первородний гріх народження Українцем. Або ж - не підписуй, і тоді все залишається, як є, але вже без тебе. Такий ось вибір. Він за тобою, він, цей вибір – єдине право, дароване нам Богом. І смертник робив свій вибір. Він брав ручку і в лівому верхньому кутику писав як резолюцію: "Та я ж вам не Галілео Галілей! Я знаю: вона крутиться! Україна буде Самостійною. Левко Лук’яненко".

Через 72 доби смертний вирок замінили на 15 років. Боялися власноруч породжувати мучнів, героїв для наступних борців за Незалежність. Отож, сонячна Мордовія з сонячною мордвою в погонах і без них, Владимирська тюрма, знову Мордовія. Але його полку прибуло: з 1966 року зарясніла по всьому ГУЛАГу (як би він не називався) нова українська поросль – шістдесятники. Лук’яненко в гущі їхньої боротьби за права ув’язнених, за права людини, за право бути Українцем і мати свою державу. Адже для всіх бездержавних народів формула Національної Ідеї одна й найкраще виражена вона в словах Тараса: "В своїй хаті своя правда і сила, і воля". Тепер було з ким оголошувати голодовки, висловлювати протести – боротися. Левко відмовляється від радянського громадянства

Ті, хто ще на свободі, після прийняття Гельсінського Акту з Прав Людини, створюють УГГ – Українську Гельсінську Групу. Левко Лук’яненко вступає в неї й підписує всі документи. А заодне й черговий вирок собі. І в цьому він був не одиноким – Василь Стус, його побратим по Кучинській катівні, вчинив так само, чим, власне, й підписав собі вирок на другий (смертний) термін. До речі саме про Левка Василь Стус говорив своєму останньому співкамернику в Кучинській тюрмі для особливо небезпечних державних злочинців-рецидивістів московському монархісту Леоніду Бородіну: "Це – наш майбутній Президент!"

Після чергового арешту Левко Лук’яненко відмовляється від радянського громадянства, але термін отриманий, покарання неминуче. І так до 1988 року.

Мені випало познайомитися з ним на початку 1989 року, разом боротися за прийняття Декларації та Акту проголошення Незалежності України у Верховній Раді 1-го скликання, були в керівництві однієї партії. Двічі ми цілу ніч їхали в моїй машині, повертаючись до Києва з Франківська та з Закарпаття. Він розповідав мені про свої відчуття в камері смертників, про Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Анатолія Лупиноса, Михайла Гориня, Івана Кандибу, про десятки побратимів-дисидентів. Разом з ним, різною мірою, але ми були причетні до перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого в Україну.

Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл

Ми були однодумцями. Ми дискутували. Ми сперечалися. Ми навіть сварилися. Але мирилися і йшли далі разом. Адже нас об’єднувала мета - Українська Україна.

Для мене смерть Левка Лук'яненка – особиста втрата. Для української влади його смерть – привід зазирнути собі в серце й пошукати там щось Українського. Для України його смерть – привід згадати Людину, якою вона має повне право пишатися. Вічна слава великому сину України! І вічна пам'ять!

Володимир Шовкошитний, письменник, народний депутат України Першого скликання.