Роман Григорів: актуальне мистецтво не дає відповіді, воно ставить запитання

Нова опера чи нове мистецтво. Зрозуміло, що з глядачами краще говорити тоді, коли вони побачать хоча б якийсь фрагмент того, що ви робите, але все ж таки, що це для вас? Наскільки мистецтво і оперне мистецтво повинне змінюватися з часом, чи повинне берегти  ті традиції, які зберігають класичні старі оперні театри?

Ну от класичні, як ви сказали, старі оперні театри і зберігають ці традиції. А що стосується нового контексту, слід враховувати століття, в якому ми живемо, і рухатися якось плюс-мінус в рамках того, що ти бачиш та чуєш. Я думаю, що опера безумовно має змінюватися і вона насправді змінюється. Хоч в Україні такі маленькі кроки в цьому напрямі, але вони є, і вони дуже суттєві й основоположні. Мені здається, що після революції почалася така тектонічна зміна в мистецтві загалом. На перший план вийшли якісь більш альтернативні театри, виникли різні нові формації. Я думаю, що  в цілому тенденція дуже позитивна.

Я бачив вашу оперу "Йов" в історичному місці в Крилосі, біля фундаменту старого собору Галицько-волинських князів. Звичайно, все це справляє велике враження, хоча це опера й не нова, ви вже її ставили в багатьох інших місцях. Чому ви звернулися саме до такого формату - до старих заповітів, до Біблійних історій - поєднавши це із сучасним вирішенням?

Насправді ця історія має свій початок у 2015 р., коли фестиваль Гогольfest, зокрема Влад Троїцький, який є режисером цієї опери, замовив поставити "Енеїду". Це довга історія, як ми її писали, але в результаті вийшов "Йов". Троїцький проявив дуже серйозну мистецьку мудрість і сказав: "Ок, получається у вас у цьому напрямку, - рухайтеся, візьміть якийсь текст із Біблії.

А як це так сталося, як це змінилося з "Енеїди" до "Йова"?

Ми спочатку прийшли з "Енеїдою" Котляревського: ми взяли на ватмані всі сторінки, повністю весь текст роздрукували і прийшли із запитаннями, яка буде драматургія, як ми будемо рухатися в цьому плані? Влад сказав: "Спробуйте щось зробити". От ми і спробували. У нас виник спочатку такий фрагмент tuba mirum, це латинський текст. І, зрештою, той перший сет, який ми йому показали, він був таким дегустаційним, і на Влада він справив неабияке враження і Влад сказав: "Це трошки не хуліганська опера і трошки не "Енеїда". І от тоді, коли він побачив, що це рухається трошки в іншому напрямі, він дозволив це. Більше того, він сказав - візьміть текст із Біблії, це може бути Апокаліпсис, пісні - будь-що на ваш вибір. І ми зупинилися на "Йові". Слід зазначити, що два тижні, коли ми писали "Йова", був період затишшя на лінії фронту, взагалі ніхто не стріляв. Ми думали, що це якась наша умовна причетність до цієї тиші.

Я так розумію, ви швидко пишете?

Нас просто двоє.

Розкажіть про вашого співавтора.

Ми з 2007 року разом прожили, їли з однієї тарілки, спали в одній кімнаті гуртожитку, фактично формувалися вдвох в одного викладача - Анни Олексіївни Гаврилець, і дуже дякуємо їй за те, що вона давала нам творчу свободу. Але якось так на якомусь етапі було незрозуміло, де його музика, де моя, все змішалося. Екзаменом було для нас - це Ілля сідає і я йому граю свої твори і навпаки. Завжди ми підтримували один одного  і були таким, напевно, критерієм найголовнішого - що скаже Ілля, що скаже Роман про той чи інший твір. 

А Ілля теж з Івано-Франківська?

Ні, він із Запоріжжя. Але я його закохав у Івано-Франківськ.

А коли ви вчилися, що найбільше вас надихало?

Нас усе надихало. Ми симфонію Малера слухали з партитурами, вивчали їх. Це я пам'ятаю з 1-го курсу, ми всього Верді, всього Пучіні дивилися. Більше того скажу, що консерваторія внесла як позитивний, так і негативний момент. Негативний тому, що відстрочила самостійність у композиції. А самостійність в композиції, у прийнятті рішень, це напевно, найголовніше взагалі у будь-якому мистецтві, - коли ти сам вирішуєш, що робити з твором, з формою, з ти чи іншим зерном музичним. І от зараз, мені здається, є у нас така самостійність, коли ми можемо вирішувати.

Скільки ви вже опер написали?

Загалом їх сім. 

В декого може скластися враження, що то якісь поверхові люди, тому що вони штампують опери одна за одною, як на потоці. Але коли згадуєш, як творили класики музичного мистецтва і скільки їхніх опер ми дивимося, які ніколи не зупинялися, і розумієш, що їхній театральний репертуар величезний, то думаєш,  що це нормально. А культура це певною мірою, теж шоу-бізнес, і інтерес до автора і до робіт з'являється, коли він на хвилі, підтримує свою популярність, створює щось нове? Бо я не пам'ятаю, щоб у нас раніше була така кількість авторів, які б постійно видавали щось нове.

Насправді, колосально важко нам завжди створювати нову оперу. Ми так і називаємось "Формація Нова опера", тому що ми завжди відмовляємося від попередніх наших підходів. Наприклад, аналогів "Йова" у нас уже немає, хоча в нас зберігається тенденція латинських текстів, з опери в оперу так чи інакше ми використовуємо сакральні тексти. Тобто навіть у "Воццеку", здавалося б, далекої від сакральності теми, все рівно у нас є щось таке.

Ви латину вивчали?

Ні, просто це якийсь такий базис музики академічної. Наприклад, Моцарт - в нього дуже багато творів на латинські сакральні тексти. І для нас це такі собі риси стилю.

Хто все ж таки вибрав, що це буде саме "Йов"? І це випадковість чи ні? Коли ми говоримо про сенси цієї історії?

Абсолютно не випадковість. Це завершена історія. Апокаліпсис - це дуже абстрактно. В принципі, для того, щоб утворилася форма, треба якась завершена історія. І фактично ми сполучили "Реквієм" з його номерною структурою, ориторіально я б сказав, з оперною, де у нас є повністю сюжетна лінія, яка супроводжується. В даному випадку ми називаємо це статуарна драматургія, - коли всі довкола роялю, і рояль як тіло Йова. І той перфоманс біля собору, що  ви бачили, - це дуже-дуже було складно грати. Це перший взагалі open-air з "Йов". Для нас дуже непросто було грати з постійно понижаючим строєм рояля, який постійно плив.

Вологість була висока.

Так. Ми змушені були трохи палатками перекрити картинку, і дуже багато було відволікаючих факторів. Ми не бачили блискавок, які були за нами, ми періодично чули, як вітер залітав у мікрофон. Світло  у нас піввистави не працювало. Ми боролися, як могли.

Але сприймалося дуже легко і дуже добре. Ми з дружиною стоячи дивилися, бо мокро було і не було де, та й не було бажання сісти. Ми повернемося до класичного оперного мистецтва. Їх замовляли оперні театри, туди приходили люди, які знали авторів, знали, на чию оперу чи музику вони ідуть. А у вас же свого театру немає?

Постійного місця нам в принципі і не потрібно, бо нам тоді треба було б 10 театрів для наших постановок. І аеропорт...

Є у вас постановка і з літаками пов'язана, яка була представлена на останньому фестивалі Портофранко. Але якщо говорити про театри: оперні театри вас запрошують?

Так, безумовно, що в оперному театрі грати оперу дуже органічно. Але бувають і  інші зали, не менш оснащені, не менш круті за акустикою. Ми грали в невеликому залі Нью-Йорка, ми грали 5 перформансів. І ми спочатку скептично досить поставилися - конура, ну чесно - просто такий маленький зал на 200 людей. А в результаті це культове місце і це був фестиваль-прототип, на якому ми вперше представляли Україну за всю історію цього фестивалю. Бет Морісон, яка нас туди запросила, дуже-дуже переймалася нами, і вона хотіла, щоб ми сподобалися, щоб нам сподобалося. Нам треба повчитися цього рівня менеджменту. Нас вразило все! А деталі нас просто порвали, тому що, наприклад, є чувак, який приходить у 6-й годині вечора, щоб протерти рояль, і о 7-й годині він іде. Він годину протирає рояль. От я думав, що за технологія протирки роялю. Він каже: моє завдання протерти весь рояль.

Я згадую, як ви в тому ж Галичі під дощем думали, як зробити, щоб цей рояль звучав, щоб його не намочило. Ви як говорите про рояль, ніби про якусь живу істоту говорите.

Так склалося. Це більше в контексті "Йова". Що стосується маленького залу, то інколи, навпаки, оперний театр - це коли ви бачите там плюс-мінус далеко, і чуєте. Наш київський оперний театр -  все рівно ми ставили додатковий звук. Ми не могли б показати таке суперпіано, яке в нас є, і тонкощі з роялем - без звуку це нереально. Тому ми доставляли звук. Атмосфера оперного театру вражає, але ця атмосфера залу на прототипах у Нью-Йорку мала зовсім інший контекст, це було повне занурення, це був абсолютний інтим. І для цієї вистави "Йова" - це було дуже важливо.

Потім у Брукліні ми грали в церкві у стилі арт-деко, в одній із найстаріших церков. Це була така ЛІтургія, ми взяли частини із наших опер і власне духовні частини. Ми думали, що це буде десь година 20 хвилин, а вийшло дві години. Католицьке телебачення це зняло і у вересні запустять його по телебаченню. Я сподіваюся, це буде круто. 

Те, що вас духовна тематика приваблює, - це наслідки вашого класичного навчання чи пережитого особисто?

Якось і те, і інше. Тому що мій диплом на латинські духовні тексти, De Profundis, це псалом 127. У Іллі теж маса музики є саме на латинські тексти. Я думаю, що це зокрема пов'язано з навчанням, тому що дуже багато композиторів зверталися до латинського тексту. Він як на мене, один із найбільш вербально сильних. Це якийсь текст, який сам по собі є музика.

Ви музичну школи спочатку закінчували?

Ні, не закінчував. Я закінчував Івано-Франківський інститут мистецтв. Довга історія: почав я з гітари, закінчив контрабасом. Просто коли я вступав в інститут, уже був потяг саме до композиції. І так сталося.

Оскільки, ви торкнулися теми Франківська, я хотів би у вас запитати, чи справді існує поняття у вашому розумінні, про яке дуже часто говорять і яке називають Франківським феноменом?

Абсолютно. Ми з усіма ними працювали.

Що таке Франківський феномен?

Станіславський феномен. Придумав цей термін івано-франківськй письменник Володимир Єшкілєв. Я думаю, що це той масив мистецький, який є у Франківську і який абсолютно не залежить ні від яких обставин - він утворився сам по собі. Франківськ був закритим містом, може саме тому.

Як закритим містом?

Так, Франківськ був закритим містом, військовий об'єкт при союзі. Фактично, його не було на картах. Я знаю, що взагалі туди важко було заїхати, там була фактично військова база. І можливо, з цим і пов'язано. Це унікально, що там трошки дальше Іздрик у Калуші, це також Франківська область. Але Прохасько, Андрухович, Єшкілєв, увесь наш масив художників, Звіжинський, Яремак, архітектор Панчишин. Тобто це дійсно такий, фактично, бекграунд франківського мистецтва, на якому базується взагалі все. Я думаю, що ніде в інших областях немає такого концентрату. 

Ці люди чимось схожі? Що їх об'єднує?

Вони взагалі не схожі. Вони дуже різні і в мистецтві також. Андруховича неможливо порівняти з Іздриком, а Іздрика неможливо порівняти з діаметрально протилежним, я вважаю, Прохаськом. Ми з ними всіма працювали, мали таку нагоду, це дійсно унікальні феноменальні люди. 

Якщо говорити про Франківський театр, наприклад, Держипільського. Ви ж їздите Україною, бачите інші театри. Він чимось відрізняється від інших?

Так. По-перше, він вибрав курс розвитку альтернативного театру, він багато експериментує, використовує багато новітніх технологій.  У його виставах часто можна побачити мобільний телефон, тобто те, що є в житті. Я думаю, що це завдяки тому курсу, який вибрав цей театр, відбувається його розвиток і творче становлення. Це те, що його відрізняє від інших академічних театрів. Бо про нього сміливо можна говорити як про не зовсім академічний театр.

Ви з Ростиславом робили фестиваль, який називається Портофранко. Відкривала його теж ваша сучасна опера. Наскільки важливі такі фестивалі взагалі для міст? Коли ви задумували і робили цей фестиваль, навіщо ви це робили?

Робив я цей фестиваль тільки для міста. На кону було все - здоров'я, все. Цілодобова робота над фестивалем це колосальна величезна логістична машина з усіма наслідками, що витікають - язвами тощо. Тобто в нас величезна була команда, завдяки цьому процесу, який старався бути максимально злагодженим. Чи був він чи не був - інше питання, але ми досягли якогось певного результату. Зараз фестиваль Портофранко - це український бренд. Це не бренд міста локально, не бренд регіональний, а саме загальний.

Історія його почалася в 2010 році, коли ми хотіли змінити контекст прояву мистецтва, і ми почали експериментувати і з локаціями, тобто архітектурою міста, і з синтетичними жанрами й видами мистецтв. Ми зрозуміли, що це дуже важливо і вузько мистецьки. І для міста це дуже важливо, тому що місто черпає постійно якийсь новий ковток повітря, зокрема мистецького.

Не сварило вас керівництво міста за останній фестиваль і за останні ковтки?

Ви знаєте, це теж можна назвати дуже вузько політичним. Ця сварка, я думаю, стосується лише політики. Ми до політики не маємо стосунку, хоча можемо це назвати як виниклий жанр - суспільно-політичний постмодернізм. Насправді до нас керівництво міста ставилося завжди з пересторогою, оскільки те, що виходить за зону їх розуміння, компетенції, уяви - вони не знають, що це таке взагалі сучасне мистецтво. Я думаю, що тільки тому. Але власне, на регіональному рівні фестиваль не потрібен, а от на всеукраїнському він дуже потрібен.

Тобто, ви робите у Франківську всеукраїнський фестиваль? І це фестиваль сучасного нетрадиційного українського мистецтва?

Цього року ми відмовилися від сучасного мистецтва, ми вжили такий термін актуального мистецтва, і весь контент підібрали під визначення цього терміна. Тобто актуальне мистецтво це те, яке ставить запитання, воно не дає відповіді, воно просто ставить запитання - це його основне завдання. Ви знаєте, коли у Франківську відбувся Портофранко, про нього говорило все місто, весь регіон, якийсь певний період часу вся Україна.  Я вважаю, що це успіх для фестивалю, про який говорить вся Україна. Контекст, про що говорили, це виступ ХЗВ, а що таке виступ ХЗВ - це абсолютно мистецька акція, яка відбулася на фестивалі.

Також можна зрозуміти людей традиційних чи консервативних цінностей, які не сприймають таке.

Дивіться, люди, диванні професіонали, які почули дзвін, та не знають, де він, почали насипати там. Це наша ментальність, це не проблема регіону чи окремих людей. Це абсолютно політична історія, бо, як ви знаєте, нас підтримував фонд, який є опонентом чинної міської влади. Тому це відбулося. Ми займалися фестивалем, тому особисто для мене - це удар. Це дуже було складно. 

Але, я думаю, що мистецтво перемагає будь-який конфлікт, і навіть ті, хто "проти", завдяки мистецтву, часом стають "за". Ви творите нове українське мистецтво і нову українську оперу. Колись у нас в Україні народилося українське поетичне кіно, яке відрізняло український кінематограф від усього іншого.

Дотепер це українське поетичне кіно є. І, так, іноді нашому українському кіно не вистачає такого драйву.

Не завжди нудний фільм, де багато музики і мало слів, є поетичним кіно. Але все ж таки це Україну виділяло. Зараз в кожному місті, де є оперний театр, іде класичний репертуар, який всі знають. Натомість ви згадували Нью-Йорк, - коли приїдеш на Бродвей, там величезна кількість залів і театрів, у них, правда, є мюзикл, сучасні форми. Але все ж таки наше оперне мистецтво це більш менш класична опера. Чи може та опера, яку ви творите, стати якоюсь фішкою для України, якимось стилем, який ми могли б розвивати і зробити модою? Чи ви все ж таки робите якісь експериментальні речі, які ніколи не стануть великим мейнстрімом, зокрема комерційним і прапором України?

Якщо порахувати наші гастролі минулі і майбутні, можна сміливо вважати, що в цій сфері в Україні така фішка і є. Це формація "Нова опера". Недавно ми були в Ротердамі на оперному фестивалі "Ротердамські оперні дні". Ми виступали на головній сцені, мали два виступи в рамках відкриття фестивалю і окремо. Далі нас запросили в Париж. Якщо порахувати всі ці гастролі, то, я думаю, жоден оперний театр в Україні не мав таких престижних фестивалів і таких крутих гастролів. Можливо я чогось не знаю про ці театри, можливо, вони кожен день їздять чи літають, так чи інакше в нас досить насичений графік і щоразу це нові й нові досягнення і щоразу це такий ланцюжок: ми приїхали в Нью-Йорк - нас запросили в Роттердам, ми приїхали в Роттердам - нас запросили в Англію...

Ви одні в цій ніші, в цьому жанрі, чи є в Україні люди, які теж творять нову оперу чи займаються чимось схожим?

Є люди, є композитори, які пишуть нову оперу, це все-таки розділ академічного мистецтва. І Святослав Луньов пише, і Загайкевич. Тобто ми можемо перераховувати композиторів, які нову оперу пишуть. Але на ці уже речі потрібна постановка, потрібен серйозний дуже ресурс. Дякуючи Владу Троїцькому, ми мали цей ресурс на старті, він фактично дав життя. Це величезна кількість затрат: і технічних, і реклама. Я думаю, що в цьому плані, якщо б наші оперні театри враховували цей фактор також, вони б оновлювали репертуар, бо є чим оновлювати насправді. Мені дуже шкода, що в цьому плані поки що не розвивається. Ми грали в Київському оперному театрі, і Петро Якович Чуприна спочатку скептично ставився до насильства над роялем, але коли він вийшов після вистави, то був вражений. І от зараз, можливо, якщо переговори пройдуть успішно, буде "Йов" раз у сезон.

Цікаво, ви згадали про Влада Троїцького. Таке, може, дивне запитання - він не ображається на вас? Я уявляю себе на його місці. От він вас покликав, каже, давай зробимо оперу. Ви поставили оперу, а тепер вже ви без нього їздите і ставите. Потім ви з ним робили Гогольfest. Портофранко - це зовсім інше, але видно, що теж він може думати: "Я колись провів Гогольfest в Івано-Франківську, а тепер Портофранко знову без мене". Немає в нього такої образи?

Ви знаєте, може і є, але Влад Троїцький - це гуру, дуже мудрий, я думаю, що немає образи. А на рахунок того, що він з "Йовом" не їздить, то це тільки з причини того, що в нього такий гастрольний графік, що просто ми рідко коли можемо пересіктися. Зараз він їде в Америку - я знаю його графік на півроку - він уже з нами не їде в Париж. Потім з ДахоюБрахою він часто їздить, Дах Дотерс. Потім у нього є постановки в різних театрах світу. У нього графік розписаний на 2 роки.

Вам не заважають ці поїздки у творчості, залишається час щось нове писати?

Так, звісно, тому що нас двоє, ми це робимо швидко. От недавно ми написали музику для фільму "Екс", відкрили для себе жанр кіномузики і записали її з оркестром.

Це режисера Сергія Лисенка?

Так, ми дуже чекаємо прем'єри цього фільму.

Сергій Лисенко колись знімав, по суті, перший фільм про Цоя.

Культовий фільм, це єдиний фільм про Цоя, на Березняках він знімав.

Так, цікаво буде подивитися на вашу музику в цьому фільмі.