Як зберегти кожну історію російсько-української війни. Інтерв’ю з керівницею моніторингу Платформи пам'яті Меморіал Ольгою Піліщук 

Що таке платформа "Меморіал"? Це є фактично цифрова пам'ять про людей, які загинули за ці три роки війни? 

Загалом так. Ми – громадська організація "Платформа пам'яті Меморіал". Першочергово, коли ми зібралися командою з 11 людей, ми почали документувати злочини Росії, писати історії про цивільних і військових загиблих. Їх можна прочитати у нас на сайті й у соціальних мережах. Але потім ми побачили великий запит від самих родин на цифрову форму збереження пам'яті, і зараз ми знімаємо відео, фільми про загиблих, трансляцію про загиблих героїв можна побачити на екрані торгового центру "Гулівер" у Києві, в потягах Інтерсіті, в деяких кінотеатрах перед оголошенням фільмів. Власне, ми доросли до того, що головним гаслом нашої платформи, стало "Пам'ять – це дія". Ми почали спільно з рідними загиблих формувати певні ритуали пам'яті, про які я розкажу більш детально. 

Це є перша велика війна з десятками тисяч жертв, зокрема і серед цивільного населення, яка відбувається в повністю цифрову епоху. Напевно, логічно, що також з'являються і нові способи запам'ятовування, актуалізації пам'яті для майбутніх поколінь. От до цифрового способу у мене, якщо чесно, є певна недовіра. Коли я бачу обеліск, я розумію, що, можливо, він переживе якісь століття, і наступні покоління українців будуть розуміти, про що йшлося тут. Як щодо цифрової пам'яті? Це спрямовано на сьогодні, чи це так само спрямовано на майбутнє?

Коли ти бачиш обеліск, ти пам'ятаєш загалом про події, правда? Про те, що була війна, втрати, люди, які загинули, цивільні, військові. 

Тобто я максимум бачу такий збірний образ якогось героя. 

Так. Зараз тут є два важливі моменти. Перший, коли ми говоримо взагалі про збереження пам'яті, дуже важливо розуміти, що війна ще триває, і, на жаль, у нас ще будуть жертви. Але ми мусимо це розуміти. Головним завданням нашої команди зараз є фіксація злочинів. Тобто ми фіксуємо кожну загибель, і цей меморіал ми постійно доповнюємо. Власне, цифровий меморіал – це можливість доповнювати. Фіксація злочинів є важливою і для національної безпеки, адже ми формуємо величезну цифрову базу з конкретними іменами і конкретними злочинами. У кожній нашій історії зафіксовано, як і коли це сталося.

Відповідно, якщо йдеться про військового, який загинув, ви так само маєте інформацію обставин, як це сталося?

Більше того, всі наші історії є певного шаблону. Це зроблено для того, щоб не ображати рідних.

Однак інформацію знають лише військові частини. Як ви її дістаєте?

Коли рідним приходить сповіщення від ТЦК про загибель, у них чітко вказані обставини смерті. У нас є форма, яку заповнює родина загиблого. Це зроблено через те, що не всі рідні насправді готові комунікувати вживу. Будучи у цьому горі, вони не завжди можуть незнайомій людині, журналісту розповісти все.

У нас є дві форми – для військових і для цивільних. Ми їх даємо рідним, розповсюджуємо через різні канали. Багато людей самі нам пишуть, питають, де знайти форми, щоб заповнити. Там є набір запитань. Але в нас єдина умова – це мають бути рідні. Тобто це не може бути побратим, сусід, ще хтось. Таке можливо лише у випадку з цивільними, коли загинула вся родина. Коли рідні заповнили цю форму, ми повністю перевіряємо в ній фактаж. Якщо зайти на наш сайт і відкрити кожну історію, там буде вказано ім'я, прізвище людини, дата, місце і обставини смерті.

Повертаючись до питання про те, навіщо ми це робимо, – ми персоналізуємо цю пам'ять. Для мене, наприклад, найжахливіше, що може статися, – якщо ця війна перетвориться у статистику.

Ми бачимо зараз Личаківське кладовище. Насправді вражає те, що на цьому самому місці понад 100 років тому були поховані, наприклад, австрійці, але ми не знаємо нічого про них. Нам в принципі все рівно, що з ними сталося. Це, мені здається, якраз те, про що ви кажете: як зберегти пам'ять, щоб кожен цей прапорець не залишився безіменним. Тобто через 100 років будь-хто може дослідити і побачити цю людину, яка загинула. 

Якщо ми говоримо про цвинтарі, зараз рідні встановлюють на могилах QR-код, і коли ти його скануєш, він переводить тебе на нашу Платформу з історією про загиблого. У Харкові до нас звернувся місцевий цвинтар. Коли вони ховали військових, сталося так, що багато рідних виїхало, і потім рідні почали до них приходити і питати, де мій син, де мій тато. Представники влади офіційно звернулися до нас, щоб ми допомогли зробити цифровий меморіал. Це виглядає дуже просто: там стоїть екран, на ньому є схема з фото й іменами та прізвищами загиблих. Людина приходить, клікає, їй показано, куди на цвинтарі йти, і є QR-код. Вона переходить за QR-кодом на нашу історію і читає. Я хочу зауважити, що такі QR-коди зараз ставлять на алеях пам'яті, люди роблять собі на браслети такі речі. Тобто ми живемо в епоху великих можливостей насправді. Україна має можливість стати першою країною, яка зробить такий величезний, перший у світі цифровий меморіал. 

Це цифровий меморіал чи це цифровий цвинтар? Чи є тут різниця? 

Коли я веду комунікацію з родинами, то ми називаємо це цифровим меморіалом. Рідні нам дають дуже великий фідбек на те, що ми робимо. Коли ми почали транслювати портрети військових на екрані "Гуліверу", ми повідомляли родині точний час, коли це буде. З усієї України та з-за кордону люди приїжджають, щоб побачити рідних на екрані. І от одна мама мені написала, що не має можливості поїхати на могилу до сина в Україну, але вона заходить на нашу платформу і ніби до сина прийшла. Для кожної родини це по-різному. Зараз ми почали, до речі, працювати вже із історіями військових до 2022 року. Їх дуже важко фіксувати, тому що є така думка, що ніби, коли людина у горі, до неї краще не приходить, їй треба дати час і пізніше з нею поговорити. 

Ми нещодавно випадково на вулиці зустріли знайому, в якої загинув син. Вона знала, що він зник безвісті, але у неї ще зберігалася якась зовсім примарна надія, бо його тіло не повернули. Жінка хотіла виговоритися, вона говорила пів години, і ми мусили її слухати. Ми не могли просто сказати, що поспішаємо.

Для рідних ось ця видимість допомагає переживати горе. Наприклад, зараз ми почали співпрацю з органами місцевої влади, з громадами, з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими. І ми почали розповідати історії загиблих у полоні. Спочатку ми це робили тільки для Платформи. Тобто є шаблон, і ми цю історію по ньому робимо. У кожній нашій історії нам дуже важливо персоналізувати цю статистику. Ми розповідаємо не просто, коли народився, де загинув, ким був. Для нас важливе спілкування з рідними. У нас є такі запитання: що любив або любила людина, про що мріяла, якісь фрази її. Коли ти читаєш таку історію, починаєш якось інакше дивитися. Ти починаєш бачити людину, а не одиницю, яка загинула на війні.

Для рідних дуже важливо, коли люди не роблять вигляду, що їх немає. Їм справді важливо виговоритися. У мене, наприклад, половину робочого дня забирає комунікація з рідними загиблих. І для мене це пріоритет. Тобто у мене є величезний список завдань, які я маю зробити, він горить, але поки я не відповім кожному, хто написав, я не йду далі працювати. Мені дуже важко працювати з темою дітей. До нас звертаються багато правозахисних організацій. Щоб не турбувати рідних зайвий раз, вони приходять до нас, ми з рідними погоджуємо, чи можемо передавати цю історію, яку вони беруть для якихось інших проєктів. 

Одна мама якось написала, що не може піти на цвинтар до дитини, але відкриває нашу історію, читає, і от ніби до нього прийшла. Ще якось одна жінка скинула відео, коли на вокзалі транслювали ролики загиблих військових, її маленька донька стоїть просто перед екраном, а там фото її тата, і вона говорить до нього. Мене це відео настільки розірвало. Я тоді зрозуміла, наскільки важливо те, що ми зараз робимо. Але так само важливо розуміти, що зараз мета Платформи пам'яті Меморіал – зафіксувати це все. Ми працюємо у різних форматах, ми керуємося тим, що нам говорять рідні, який від них є запит. Нам важливо зафіксувати. Але переосмислити, чи буде воно працювати через 100 років, чи буде це цінно для наших дітей, ми зможемо пізніше.

Ви також виходите і офлайн, тобто робите якісь практики, щоб перевести лише цифрову пам'ять також в ритуали. Як це виглядає і що це дає?

Тут можна дуже багато прикладів навести, але я скажу про "Стіл пам'яті". Це акція, від якої у мене навіть зараз досі дрижаки. Є така Марія Грабер – дружина полеглого захисника. Вона зі своїм чоловіком познайомилася у кав'ярні. Коли він загинув, вона вирішила в день пам'ятування усіх загиблих захисників і захисниць зробити акцію "Стіл пам'яті", коли заклади громадського харчування резервують столик для наших захисників і захисниць. Вона написала нам просто лист на електронку, чи хотіли б ми доєднатися. Звичайно, що ми доєдналися і публічно звернулися до усіх закладів в Україні, розробили чітку інструкцію, у нас були листівки і такі підставочки до них, що цей стіл зарезервований. Можна було резервувати персоналізовано або загалом для захисників. Долучилися до акції 800 закладів в Україні і кілька за кордоном. Коли ця акція уже тривала по всій Україні, і всі заклади знімали відео, публікували у себе в соцмережах, дуже багато закладів до нас зверталися, що хотіли б теж доєднатися. Але ми вже не могли розсилати листівки, тоді вони просто на стінах крейдою писали, що цей стіл зарезервований для когось. 

По-перше, це об'єднало українців у процесі пам'ятування і створило певний ритуал. По-друге, багато родин навіть не знали, що хтось з їхніх рідних буде. Нам писали: "Мені скинули відео, а там стіл для мого сина, там його фото". Особисто мої друзі для наших загиблих друзів ставили фото, сервірували стіл. Ця традиція ніби запозичена зі Штатів, але якщо ми підемо глибинно в наше українське коріння, то, наприклад, на Святвечір в багатьох регіонах ми ставимо посуд для померлих, чи ложку для котів. Я скажу відверто: я плакала цілий день просто від такого піднесення, коли ми всі об'єдналися для збереження цієї пам'яті. Я кілька днів не могла говорити, я зірвала собі голос. Уже зараз у нас заклади питають, чи будемо ми це продовжувати. Я, наприклад, знаю, що коли у Львові загинула родина Базилевичів, то якийсь заклад так само засервірував для них стіл.

Чи комфортно людям, які прийшли в кафе, можливо, забути про війну, раптом побачити, що поруч є нагадування того, що люди гинуть, і прямо зараз хтось за них стримує ворога?

Так, це може бути певним тригером. Ніби от я прийшов чи прийшла відпочивати, а тут мені знову нагадують. Однак ми не зустрілись з жодною такою історією. Якби такі випадки були, ми би про них знали, бо нам багато пишуть. 

Це, здається, така проста річ – просто нагадувати в такий спосіб про найважливіше. Чи це може взяти на озброєння собі інша держава для того, щоб масштабувати якісь процеси до певної міри? У нас, мені здається, присутня якась незграбність, щоб вибудувати цей наратив щодо пам'яті. Я розумію, що ми ховаємо швидше, ніж встигаємо про це говорити. Але є ще один момент того, що втрати всі засекречені. Як у вас з цим справи, коли ви публікуєте певну статистику по загиблих?

Це те, про що я говорила – тут має бути офіційний дозвіл родини. Офіційний дозвіл – це наша анкета. Передати комусь іншому цю історію без згоди родини ми не можемо. Рідні в анкеті зазначають, що дають згоду на те, те і те. А якщо до нас звертаються партнери із національних ЗМІ чи з-за кордону, або, наприклад, ми робимо виставки за кордоном, ми завжди питаємо згоди у рідних. Ми допомагали готувати один проєкт, який буде презентований 24 лютого, він стосується теми дітей, і я комунікувала із рідними. Одна родина сказала, що вони зараз не готові, і попросили цього не робити. Ми всюди зазначили, що цю родину турбувати не можна в жодному разі.

Щодо статистики скажу, що у нас зараз стільки запитів по військових саме, настільки багато заповнених анкет, що команда просто не встигає їх опрацьовувати. Я не думаю, що тут ми якось підриваємо національну безпеку, тому що ці дані всі офіційно оприлюднені органами місцевого самоврядування. Так само у нас є окремий розділ про людей, які наближали перемогу, це теж дуже важливо. Коли гинуть поліцейські, рятувальники, самі ці структури про них розповідають. Їм важливо, щоб пам'ятали про їхній подвиг. 

У Радянському Союзі цей концепт героя, з одного боку, трансформувався в такого невідомого. Тобто це якийсь такий збірний Альоша, і він знеособлений. А з іншого боку, були певні персоналізовані герої, наприклад, Стаханов, за якого, як ми вже потім дізналися, цілі бригади виколупували вугілля, поки він на "Волзі" їздив десь по місту і напивався. Але факт того, що сам цей конструкт совєтського героя, це була така ідеальна в усьому людина. Так само Ленін був фактично таким ангелочком, особливо для жовтенят. Або, наприклад, Гагарін – абсолютно ідеальний, з ідеальної родини, бездоганний. Зараз ми маємо безліч героїчних історій. Чи це означає, що коли родини їх якось редагують, вони так само хочуть зробити дуже героїчні історії пр своїх загиблих рідних?

Ні. Іноді я навіть дивуюсь, коли заповнюється анкета, і там запитання про захоплення і мрії загиблого, а люди не заповнюють цю графу. Коли журналіст звертається за уточненням, люди чомусь навпаки думають: "Та що там мій син, він лише перемагав на міжнародних змаганнях з кікбоксингу, але хіба це подвиг? Та він там опікувався дитячим будинком, але хіба про це варто говорити?" Тобто навпаки у людей є ця штука, що має бути "народився, загинув і все". А от відкрити, показати людину їм дуже важко. 

Я насправді дивуюся, як ти пропускаєш стільки історій через себе, наприклад, з дітьми, які загинули. Як ти відновлюєшся? Це важко чи ні? Чи до цього звикаєш? 
Я починала працювати лише з військовими. Я є військовою волонтеркою, але я можу від цього абстрагуватися. Я маю за день перевірити мінімум 10 військових історій, повністю все: дату, назву бригади, прізвище. Тобто кожну історію, окрім того, що опрацьовує журналіст, з нею працюю ще я. Для мене це було важко. Потім я собі виробила таку стратегію: на фото я дивлюся не в очі людині, а на задній фон. 

А якщо подивитеся в очі?

Я потім сплю дуже погано. Бо для мене це все не статистика, це все забрані Росією життя. З дітьми я до сих пір не можу працювати. Крайній раз, коли я працювала над проєктом, після цього я два дні лежала, мені фізично було дуже погано. Я коли їхала до вас, то просила перенести теж цей ефір, бо я допрацьовувала проєкт з дітьми. Але я просто дуже вірю в те, що це все не даремно і це все потрібно. Я дуже вірю, що це важливо, і тому я пішла працювати в Платформу.

А відновлююся я дуже натхненно і класно. Є така Наталка Рибка – лідерка гурту "Курбаси". Ми з нею проводимо співочі ретрити для дружин військовополонених та безвісті зниклих. Ми збираємося і співаємо українських народних пісень. От коли я співаю, мені стає легше. Ну і плюс у мене двоє дуже класних дітей, вони мене відновлюють дуже швиденько.

Я ще хочу про цивільних сказати. Те, що ви говорили про героїзм, такого немає з військовими. Рідним навпаки навіть десь соромно розказати про це. Але з цивільними наша команда помітила таку річ, що родичі цивільних загиблих дуже часто соромляться говорити, тому що, мовляв, ну мій чоловік він їхав на велосипеді по воду для дітей, його розстріляли, але це ж не так важливо, напевно, як хтось, хто загинув на фронті. 

Звідки в нас є ось це применшення власного болю? Це ж теж щось радянське. 

На жаль, я спостерігаю в суспільстві, що люди більше думають про військових. Ми зараз дуже популяризуємо хвилину мовчання, і я бачу, що багато хто каже: "Зупинися, вшануй полеглих героїв". Я завжди додаю: і цивільних загиблих. 

Я кожного дня виголошую цю фразу, що вшановувати треба всіх, хто віддав своє життя за незалежність. Навіть якщо ти не був зі зброєю, навіть однорічна дитина, яка загинула під час бомбового удару, вона теж віддала життя за незалежність. Для нас дуже важливо, щоб ті жертви залишилися з нами в пам'яті. 

На Платформі є розділ військових і цивільних. Раніше наші журналісти їздили у пошуках в експедиції, працювали у прифронтових областях, просто ходили і шукали цих рідних, щоб з ними поговорити. Це дуже важка і клопітка робота була. Ми фактично по крупинках збирали оцих цивільних. Але зараз нам почали уже самі родичі писати, що у когось син загинув чи донька. Просять розказати про них. Тобто воно ніби трішечки зрушується, але ми все одно маємо ось це применшення. І це дуже боляче насправді. 

фото: zmist.pl.ua

Я знову повернуся до теми дітей. Про ці забрані життя потрібно кричати просто на весь світ. Нещодавно відбулася наша виставка "Втрачене дитинство", там було близько 35 історій. Ми презентували її за кордоном, де виставка не залишила байдужими жодну людину. Зараз до нас багато звернень, щоб ми далі це популяризували. Просто фізично у нас маленька команда і ми не встигаємо всюди, але стараємось.

Насправді ми перебуваємо вже в тій точці історії, коли ми не знаємо, чим закінчиться ця війна. Це все вирішується просто зараз. Є прекрасний фільм українського походження Володимира Мули про канадських хокеїстів українського походження. Батько одного з хокеїстів був хорунжим Української Народної Республіки 1918-1919 років, а потім став одним з тих, хто вижив у війнах, й емігрував. Він був родом наче з черкаського невеличкого села, куди потім приїхала знімальна група. І виявилося, що ніхто в селі не знає цього чоловіка, який є в холі слави найбільших хокеїстів Канади. Найстрашніше, що може статися, наприклад, з тими територіями, які зараз захоплені Росією, це те, що ми не будемо пам'ятати тих людей, які боролися за волю України. Цифровий меморіал, як мені здається, дає нам можливість зберегти цю пам'ять в будь-якому випадку.

Наше гасло: "Пам'ять – це дія". Платформа пам’яті Меморіал робила загальнонаціональну акцію "Калина пам'яті", до якої тоді доєдналося приблизно 200 навчальних закладів. Кожен учень висаджував калину в пам'ять про того, хто загинув з їхньої школи або з їхнього міста. Воно зараз підхопилося в Україні. Рідні висаджують клени чи інші дерева. У Львові, до речі, теж так вже роблять, бо до нас зверталися рідні із проханням зробити QR-коди із переходом на історії, які в нас є. 

Для мене взагалі важливо розуміти, що те, що ми робимо, є важливим. Спочатку я до того ставилася відверто упереджено, тому що це рослина, за нею потрібно доглядати, а якщо з нею щось станеться, можливо, для родини це буде травматично. Тоді я поспілкувалася з однією мамою, для якої ми готували історію. Я собі дозволила в неї запитати про це. Вона мені каже: "Ні, та ви що, це ж навпаки плекання пам'яті. Я приходжу до цього дерева, я за ним доглядаю". Вона сказала, що їй не потрібно, щоб за ним доглядала, наприклад, місцева влад, вона сама буде доглядати. Для неї це, як плекання. Була фраза, яка просто мене вразила: "Це дерево росте, і я з ним росту. Я не померла, я росту з ним, я живу". І тоді я повірила в таке пам'ятування. Я бачу, що зараз воно в багатьох регіонах є. Багато людей нам пишуть, просять зробити історію, бо вони хочуть QR-код встановити. Це допомагає теж пережити цей біль. 

Давайте згадаємо події Голодомору. У СРСР ця пам'ять стиралася, її всіляко намагалися забути. Але до чого ми дійшли? Наше суспільство дійшло до тієї точки, коли ми мусили це прожити. Так, було набагато важче фіксувати ті події й шукати очевидців. Проте все одно наше суспільство дійшло до того, що йому треба було це прожити. І зараз ми це ще проживаємо. Так само, як на мене, з тим, що робить Платформа пам’яті Меморіал, ми це все фіксуємо і створюємо базу. Зараз ми працюємо у тих форматах, на які є запит від родин. Але з роками можна буде просто взяти цю базу і використати так, як це буде доречно, комфортно й результативно. 

У мене є два сини – 7 і 10 років. Вони знають, чим я займаюся. Деколи я їм розказують історії про героїв у дуже легких формах, бо все-таки це ще діти. З моїх загиблих друзів є Андрій Гудима (Гудок), який написав книжку для своєї доньки. Ми з дітьми про це щось говорили, і старший син каже: "Мам, а Гудок любив в гори ходити. Так давай, коли ми в гори підемо, візьмемо його книжку і зробимо там її презентацію". Це говорить про те, що ми спонукаємо дітей до дії. Ця пам’ять – не обеліск, хоча я не применшую і не критикую ідею обелісків. Але ми показуємо дітям приклад. Дитина уже залучена у цю дію пам’ятування. Є загиблий герой, є його книга, я піду в гори і зроблю там презентацію. Можливо, для когось це буде дивно, але насправді це і є память-дія. Може, з роками ми перейдемо в інші формати пам’ятування, але саме зараз важливо все це зафіксувати і зберегти. Поки війна триває, треба продовжувати фіксувати і берегти.