Хаос у головах та виборча рулетка

В одних виданнях звернули увагу на те, що 69% відчувають гордість за те, що вони є громадянами України. В інших - що кожен четвертий українець не вважає Росію країною-агресором. Партійні штаби підкреслюють, що першість в передвиборчих уподобаннях належить Юлії Тимошенко - 20,8%. Хтось радіє з цього приводу. Хтось навпаки. Високий антирейтинг чинного президента (50,3% респондентів не проголосували б за нього в будь-якому разі) трактується, як ознака того, що на наступну каденцію Петру Порошенко годі й сподіватися. Це теж викликає у одних радість, у інших обурення. Більшість матеріалів, присвячених результатам опитування, фрагментарні. Вони показують ті чи інші показові моменти, але не висвітлюють загальну картину. В головах українців панують фундаментальні протиріччя, якими більше неможливо нехтувати. По-більшості портрет регіонів, як і всього українського суспільства, вийшов доволі дивакуватим. Там, де влада недоговорює, колективна свідомість домальовує жахіть. Сприйняття українцями реальності є результатом відсутності фахової комунікації між владою та суспільством.

74% опитаних думають, що країна рухається в неправильному напрямку. Але коли питання стосується оцінки руху регіонів, кількість незадоволених падає. Тільки 62% опитаних вважають, що їх область прямує в неправильний бік. Щодо населеного пункту – таких лише 55%. Як це розуміти? Області прямують в якусь іншу сторону від країни? В зворотному напрямку від загальнодержавного курсу на НАТО, ЄС та національне відродження? Тоді що це за напрямок? І чому він подобається громадянам більше за державний? Скоріше за все, на це запитання респонденти відповідали штампами, не сильно замислюючись над змістом.

Діяльність центральної влади в Україні взагалі оцінюється громадянами гірше, ніж робота місцевих органів влади. І це дивно. Адже з місцевими негараздами люди стикаються кожного дня. Роботою прем’єр-міністра Володимира Гройсмана задоволені лише 14% опитаних. Діяльністю президента Петра Порошенка - 12%, а роботою Верховної Ради - лише 6%. При цьому роботою ОДА задоволені 23% респондентів, а дії місцевих голів  схвалюють аж 43%. Показово, що державну роботу досі оцінюють за якістю життя в кожному конкретному місті. Хоча влада, гроші і повноваження давно як передані на місцевий рівень.

Опитування показує, що українці частіше бачать зростання рівня корупції загалом по Україні - 42%, ніж в області - 32%, або у власному місті - 28%. Таке враження, що всі ці обізнані в високопосадовій корупції люди власноруч заносили хабарі президентові, прем‘єр-міністру, або народним депутатам. Але ж це не так. В реальності корупція якраз помітніша на місцевому рівні. Там кожен знає, кому належить той чи інший маєток, хто збагачується за рахунок місцевого бюджету, кому і скільки потрібно дати на лапу, щоб вирішити питання щодо виділення землі або ведення невеличкого бізнесу. "Подяки" за надання лікарських, або освітніх послуг з кишень громадян також передаються до рук цілком знайомих працівників цих галузей на місцях. Але уособленням відсутності медицини в країні, "доктором Смерть", чомусь стала Уляна Супрун - єдина, кого навіть її супротивники не можуть звинуватити в стягненні корупційного оброку з кожної лікарні, з кожної проданої в країні пігулки. Українці, які не бачать корупції на місцевому рівні, прекрасно знають, як живе головний лікар місцевої лікарні, голова, або місцевий барон. На рівні містечка ані для кого не є таємницею хто кому кум, сват і брат. Наведені в опитуванні данні свідчать про низький рівень громадської самосвідомості більшості українців. Будь це не так, хабарництво на місцях сприймалося б так само хворобливо, як і корупція нагорі. Так і звернень до правоохоронних органів про вимогу хабара було б в рази більше. Адже там, де місцевий чиновник обкладає незаконними поборами сотні і тисячі пересічних громадян, шанс отримати заяву в прокуратуру мав би бути більшим, ніж там, де все вирішується між кількома олігархами та купкою високопосадовців.

Викривлена ілюзорна реальність, в яку банально вірять українці, стала для них вагомішою за власний досвід під час прийняття відповідального електорального рішення. З війною ще складніше. 63% українців вважають Росію країною-агресором стосовно України. Я вже не питаю, в якому летаргічному сні перебували інші 37%. Але за вступ України до НАТО висловлюються тільки 44% опитаних. А інші що? Чекають на більш переконливі докази, ніж тисячі загиблих, скалічених, закатованих? При цьому антирейтинг Юрія Бойко - кандидата в президенти, який не приховує проросійських поглядів, неспівставний з антирейтингом чинного президента. Бойко є лідером електоральних антипатій, тобто тим, за кого виборець не проголосував би в жодному разі у лише у Львівській області. Те, що більшість українців відчувають патріотизм у відриві від політичних заяв кандидатів на пост верховного головнокомандуючого, дає шанс для реваншистів та популістів. В таких умовах говорити про електоральні уподобання виборців немає жодного сенсу. Мова давно не йде про свідомий вибір, ідеологічні засади, принципи, або навіть про послідовність. Маніпулятори намагаються перетворити прийдешній акт демократії у російську рулетку, де замість куль будуть виборчі урни. Але є і позитивні моменти. Більшість українців, тих що патологічно незадоволені всім, вважають себе однозначно або скоріше щасливими людьми. Таких у нас аж 70%. З чого б це? Особливо, якщо врахувати весь той треш зі зради та зубожіння, який нагородили респонденти, відповідаючи на інші питання дослідників.

Україна знаходиться в складному історичному процесі починаючи з 2014 року. До загострень на Майдані, жоден з представників українських політичних еліт не міг собі дозволити віддати наказ на стрільбу по громадянських акціях протесту. Було всяке. Активістів били, арештовували. В країні були політв‘язні. Але стріляти в українців наважувалися лише радянські керівники, які були прислужниками окупаційної імперської влади. Тож, розстріл Майдану був чіткою ознакою повернення України під московську окупацію. Треба сказати, що відбулося це теж не випадково. Багато років українці закривали очі на злочини кучмівського режиму, на відсутність декомунізації в країні, на поступове захоплення українського інформаційного та культурного простору російським продуктом. Можна сказати, що Майдан був розплатою за сон українського розуму. Але він став і точкою, в якій загроза перетворення України на Окраїну виявилася зрозумілою широким масам.

Подальші події - окупація Криму, війна на Сході країни - мали б зміцнити рух української нації на відродження. Натомість ми бачимо, як в українському інформаційному просторі знецінюються такі важливі націоутворюючі явища, як: набуття Томосу; мовні квоти; ренесанс української музики та фільмів; декомунізація. На перший план виходять вірування українців в погіршення. На рішення мас впливає штучно створена картина сьогодення. Опитування "Рейтинг" свідчить про те, що найбільшою загрозою українському майбутньому є ті українські громадяни, які споживають викривлену реальність, ретранслюють її та не вважають за потрібне співставити загальновідомі твердження з власним досвідом. Перевірити їх на здоровий глузд. Хаос у головах от-от визначатиме долю країни.